З ХІ ст. починають розвиватися міста, створюються торговельні корпорації, з’являються залишки продуктів у селян і сеньйорівземлевласників, які їм потрібно продати міському покупцю– новому класу, класу ремісників, які можуть існувати, тільки збуваючи свою продукцію. Будуються храми, організовуються хрестові походи – база розвитку грошового обігу. Виникають нові форми відносин продавця і покупця, кредитора і боржника. Відроджується римське право, основою якого була теорія приватної власності, свобода договору. Розв’язання суперечностей, які склалися на той момент, церковники знайшли в ученні просправедливість ціни та гріховність стягнення процента. Але гріховність процента заперечували каноністи у своєму вченні про ренту та товариства [21].
Основними формами господарської діяльності у V-ХV ст. в Єв-
ропі були такі: феодальна вотчина ( французька сеньйорія, англійський манор); ремісничий цех; торгова гільдія. У цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до ХV ст., аг-
рарно-ремісничою, а суспільство – традиційним [13].
3. Господарський розвиток держави франків у V-ХІ ст. Загальна характеристика
Північна Галлія, де у 486 р. виникла Франкська держава, є класичним прикладом еволюції феодального способу виробництва. У V-VІІ ст. тут правила династія Меровінгів, з кінця VІІ ст. до середини ІХ ст. – Каролінгів. Про державу франків періоду правління Меровінгів в основному можна довідатися із судебника “Салічна правда” (кінець V ст.) [28].
Високого рівня розвитку у Франкській державі досягло сільське господарство. Замість перелогу, двоколки перейшли на триполку, змінився набір сільськогосподарських культур. Впроваджено пшеницю, овочі, виноградарство. Зросла врожайність. Також набули розвитку тваринництво, птахівництво, бджільництво [21]. У V-VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землероб-
ської громади у сусідську – марку, в якій переважало індивідуальне
сімейне господарство – основна виробнича ланка франкської общини, яка базувалася на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Права відчуження
(вільного розпорядження) землі франків не знали. Але поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися налод – приватну
сімейну власність, яка вільно відчужувалася, продавалася, обмінювалася, заповідалася, дарувалася без дозволу громади (марки) [13].
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
35
Основи феодального ладу у франкському суспільстві склалися у VІІ-ІХ ст.
Велика земельна власність розвивалась інтенсивніше, великі землевласники стали захоплювати селянські наділи, утворювалися основні класи феодального суспільства. У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній [28].
Значну роль у цьому відігравалабенефіціальна реформа Карла Мартелла (714-751 рр.). У зв’язку з вичерпаністю земельногофонду
було встановлено, що земельні дарування – бенефіції – даються не
навічно, а на термін служби або довічно і потім можуть бути пе-
редані іншій людині. Протягом ІХ-Х ст. бенефіцій перетворювався з довічного у спадкове володіння і набув рисфеоду (лену). Феод (лен) –
спадкове умовне утримання, пов’язане з обов’язковим перебуван-
ням на військовій службі. Ця реформа зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, закріпила феодальну земельну власність і збільшила селянську залежність, створила поземельні зв’язки між тим, хто дарує, і бенефіціарієм, сприяючи встановленню васальних відносин.
Одним із важливих засобів феодалізації стала передача землі у прекарій. Прекарій – умовне земельне тримання, яке великий власник передавав у тимчасове користування безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або сплачувати оброк.
Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. А особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, поліцейські, податкові, адміністративні функції від державотворця сеньйорам.
У VІІІ – на початку ІХ ст. основою господарської організації франкського суспільства стала феодальна вотчина– сеньйорія. Як свідчить “Капітулярій про вілли” Карла Великого (кінець VІІІ ст.), земля у вотчині поділялася на дві частини: панську, або домен (становила, наприклад, 25-30 % площі), яка включала панські орні землі, і землю, яка перебувала укористуванні залежних селян і складалася з наділів. Селяни виконували регулярну панщину 2-3 рази на тиждень у
сезон сільськогосподарських робіт та користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами.
Залежне селянство каролінзької вотчини поділялося на три групи: колони – особисто вільні, але перебували в поземельній залежності; раби – серви – поземельно і особисто залежні; літи, які займали проміжне становище, перебували під патронатом якого-небудь феодала і тримали наділ у спадковому користуванні. Поступово ця різниця стерлася, селяни перетворилися в єдину масу залежних, які сплачували оброк і виконували панщину.
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
36
Каролінзька імперія розпалася у843 р. Розпад великої держави свідчить про завершення процесу феодалізації франкського суспільст-
ва. Феодальна роздробленість – вагома ознака феодальної системи, що сформувалася.
Таким чином, феодалізація – це перетворення алоду в утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних і кріпосних утримувачів; утворення феодальної власності і виникнення панівного класу феодалів, землевласників-воїнів [28].
4. Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин у Західній Європі. Корпоративні форми організації господарської діяльності в середньовічному місті
Спочатку середньовічні міста (крім старих римських центрів) були власністю феодалів, які надавали міським жителям деякі права, виконували певні обов’язки. Феодали судили, накладали і збирали податки, встановлювали митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купців; захищали місто від нападів і грабежів. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню міст сприяли хрестові походи. У XI-XII ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. У цей період у країнах Західної Європи відбулися комунальні революції, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворилися міста-комуни або містадержави, які мали повну свободу, власні органи управління. Доступ до міст був широко відкритий для нових громадян. Хто прожив у місті один рік і один день, той мав право розраховувати на охорону з боку міської влади. Міста стали осередками ремесла. Найбільш поширені галузі міського ремесла: текстильне виробництво, виплавка і обробка металів. Характерною рисою середньовічного ремес-
ла була його цехова організація – об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки – цехи.
Цехи – ремісничі об’єднання економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва та збуту продукції, охорони економічних інтересів ремісників.
Основними причинами виникнення цехів були:
·необхідність згуртування проти об’єднаного розбійницького дворянства;
·потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях;
·зростання конкуренції з боку сільських ремісників.
Ремісничий цех як корпорація володів сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об’єднань були
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
37
спрямовані на підтримання економічної рівностісеред їхніх членів шляхом стримання надмірного збагачення та недопущення збідніння окремих майстрів. Цех був військовою організацією, що брала участь
вохороні та обороні міста. Цех поділявся насоціально-вікові групи (учні – підмайстри – майстри (молодші майстри) – старші майстри). Кожна група мала юридичний статус, права та обов’язки, зафіксовані
вцеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише молодші та старші майстри. Цехова організація у XIII-XV ст. мала прогресивне значення у розвитку середньовічної економіки. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції. Але згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості [13].
Зростання міст як центрів торгівлі і культури породило нову форму економічних відносин між містом і селом. У зв’язку зі збільшенням попиту на різноманітні товари і для зміцнення міжтериторіальних зв’язків мав з’явитисякупець, який почав закуповувати продукцію сільських ремісників, а потім постачав їм сировину, забезпечував грішми. Розширення і збільшення попиту породило таку форму організації праці, як мануфактура, де вже працювали ремісник-власник і найманий робітник.
Середньовічні міста нагромаджують економічний потенціал і на цій підставі набувають значної свободи дій. У містах Італії, Німеччини, Нідерландів, Англії, Іспанії, Португалії з’являються купці, котрі мають зв’язки не тільки з внутрішнім національним ринком, а й з міжнаціональним. У найсприятливішому становищі опинилися міста Південної Європи у ХІV-ХV ст. Тут виникають міста-держави, непідвладні сеньйорам. Місто притягувало село (Північна й Середня Італія), в якому селянство було вільним, а значить, могло бути резервом розширення ремісничого виробництва. Посилилась ремісницька діяльність у Мілані, Флоренції, у Луцці (тут вироблялись шовкові тканини). У Генуї, Венеції будувалися кораблі, завдяки чому були встановлені зв’язки з Алжиром, Тунісом, Марокко, Єгиптом. Тут концентрувалися значні грошові капітали. Однак до ХVІ ст. Італія втрачає своє панівне становище.
У містах формувалися гільдії. Гільдії – купецькі об’єднання, куди входили особи зі схожими професійними інтересами; гільдії мали свої статути і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним чи кількома товарами, Створювали для своїх членів монопольні умови в торгівлі, забезпечували правовий захист. Деякі об’єднання виходили за межі одного міста, утворюючи асоціації купців кількох міст. Великий вплив
ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”
38