єгипетського суспільства – прагнення стабільності та незмінності в усьому: економіці, соціально-культурному та політичному житті.

Із пам’яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу найдавнішою вважається “Повчання гераклеопольського царя своєму синові” (Стародавній Єгипет, ХХІІ ст. до н.е.). У ньому мова йде про правила мистецтва державного управління та господарювання. Ще одна з найдавніших пам’яток економічної думки Стародавнього Єгипту початку ХVІІІ ст. до н.е. “Речення Іпусера” надає критичну оцінку стихійного, некерованого зростання масштабів боргового рабства і лихварства, завдяки чому в країні почалась громадянська війна [28-29].

4. Господарський розвиток та економічна думка Месопотамії. Закони Хаммурапі

До країн східного рабства, а саме так історики називають країни Стародавнього Сходу, належали також державні утворення Месопо-

тамії (Межиріччя). Особливістю східного рабства було те, що основною продуктивною силою суспільства були селяни– общинники, землероби, вільні ремісники. Раби становили незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувалися як домашня прислуга в господарствах царів, деспотів, численних чиновників, при храмах.

Удолинах рік Тигру і Євфрату успішно здійснювалося землеробство, спорудження гребель, каналів, інших іригаційних споруд. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел і торгівлі. Найпоширенішими ремісничими професіями були такі: каменярі, теслярі, ковалі, металурги, пекарі. За часів могутнього централізованого Вавилонського царства значного розвитку набули зовнішня та внутрішня торгівля [13].

УХVІІІ сторіччі до н.е. для Вавилонського царства, що було розташоване у межиріччі Тигру і Євфрату, виникла реальна загроза руйнування його цілісності і незалежності. Швидкий розвиток товар- но-грошових відносин почав супроводжуватися різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповідно – послабленням ефективності діяльності державних структур, особливо армії. За умов, коли люди встигли звикнути до самостійності, до відносної волі, до прибутків від ринкової торгівлі, Хаммурапі виявив мудрість і визнав за підлеглими право самим турбуватись про своє життя. У його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відносин та заходи, які сприяли розширенню торговельних угод. Закріплені в “Кодексі Хаммурапі” правові норми жорстко регламентували натура- льно-господарські основи, пов’язавши їх не тільки з майновою відпо-

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

19

відальністю. Так, за зазіхання на особисту власність мірою покарання могли бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого раба чи сприяння його втечі також каралось смертю. Крадіжка майна в особи, що близька до царя, каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, але скоєний проти селянина.

Хаммурапі почав стягувати податки не продукцією, а сріблом. Новий закон також давав можливість царським воїнам та іншим гро- мадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав або продавав за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім’ї звільнять з одночасним анулюванням боргу. Масштаби лихварства були впорядковані таким чином, що межа грошової позики не перебільшувала 20 %, а натуральної позики – 35 % від первинної суми. Хаммурапі декілька разів скасовував всі накопичені в країні борги [29].

5. Особливості господарського розвитку Стародавньої Індії та його відображення в пам’ятках економічної думки

Землеробство та тваринництво, які з часом досягли досить високого рівня розвитку, були основними видами господарської діяльності в Стародавній Індії. У долинах рік Інду і Гангу зрошувальне землеробство зародилося вже уIV ст. до н.е. На високоврожайних полях збирали двічі на рік урожаї бавовни, цукрової тростини, рису, пшениці, проса, льону та інших культур. Високого рівня розвитку досягли ремесла, зокрема ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Розвивалася торгівля, яка мала регіональну спеціалізацію [13].

Економічна думка Давньої Індії VІ-ІІІ ст. до н.е. (осьовий час) узагальнена у трактаті “Артхашастра”, автором якого є Каутілья – радник царя. Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона походить від слів“артха” (користь, вигода, прибуток) і “шастра” (наука, науковий твір, вчення). У творі особливо підкреслюється роль керівника держави у розробці і реалізації“правильної” економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюджету– “збільшувати доходи і зменшувати витрати”. Рабство визнається природним явищем для нагромадження багатства та досягнення суспільної користі. Розділити долю нижчого стану суспільства (рабів) тимчасово чи на все життя повинні, згідно з трактатом, і ті, хто не сплачує борги та належні податки за одержану в користування землю. Автор трактату заявляє, що державне багатство складається з результатів праці населення, тому винагорода за неї має збігатися із загальнодержавними потребами – будівництвом, охороною іригаційних споруд, пільговим

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

20

землекористуванням, освоєнням джерел руди, будівництвом шляхів, боротьбою з купцями-лихварями.

В “Артхашастрі” знаходить своє відображення і проблема“вартості речей”: величина вартості визначається кількістю “днів роботи”, а винагорода має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. У зв’язку з цим слід відрізняти ринкову ціну від вартості, тому що “конкуруючий продавець збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості”. Але, щоб обґрунтувати регламентоване присвоєння прибутку купцями, торгівцями, автор виходить з того, що оскільки ціна товару на ринку складається не тільки з витрат на виробництво, а й з торговельних витрат, то насамперед слід встановити частку прибутку торгівця від ціни товару в розмірі5 % ціни на місцеві товари і 10 % – на привізні [29].

6. Особливості господарського розвитку та економічної думки Стародавнього Китаю

До початку нашої ери Китай уже був могутньою державою– імперією, економічно могутньою та з великою кількістю населення. Щоб захищатися від кочівників, було зведено Велику китайську стіну. Китайська цивілізація виникла в зоні так званого пшеничного поясу, в долині річки Хуанхе, а процес колонізації прямував на південь. Розвивається поливне землеробство, що стає панівним завдяки будівництву великих зрошувальних систем. Технологія поливного землеробства, як і вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, що нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вони потребують постійного нагляду і ремонту, яке не може здійснювати сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту –

держави з глибокою централізацією управління, що зумовлює форму землекористування і землеволодіння [21]. Центральною постаттю старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій (551-478 рр. до н.е. – осьовий час). Конфуцій підтримує розподіл суспільства на стани, але при цьому закликає до морального удосконалення, до осягнення природних правил про повагу до старших і про синівську шанобливість і дружбу між братами. Відповідно до вчення Конфуція “у народу буде достаток”, якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особливу увагу серед них Конфуцій приділяє “мистецтву керувати народом”. Особливої уваги заслуговує думка Конфуція про здатність освіченого правителя справедливо розподіляти створене в суспільстві багатство. Вчення Конфуція спрямоване на забезпечення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

21

авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів.

Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядахМен Цзи (372-289 рр.). Переконання Мен Цзи виправдовували соціальну нерівність “небесною волею”. Але разом з тим він бувпроти рабовласницького гніту, закликав до общинного землекористування, виступав на захист общини та економічних інтересів селян. Таким чином, протиріччя, що були започатковані у вченні Конфуція, знайшли подальший розвиток у поглядах Мен Цзи.

Критиками конфуціанства булиМо Цзи і його прихильники (моїсти). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість і привілеї знаті. Моїсти обґрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

У ІV-ІІІ ст. до н.е. (осьовий час) у Китаї набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату“Гуань Цзи”.

У ньому праця проголошується джерелом багатства, а як багатство розглядається не золото і перли, а матеріальні блага (товари). У трактаті відстоюється думка про необхідність стабільного розвитку економіки. Для регулювання економіки автори пропонують створення в державі запасів хліба, введення пільгових кредитів землеробам, заміну податків безпосередньо на залізо і сіль посередніми, тобто розповсюдити податки на товари, що виробляються з їх використанням. Турботу щодо поліпшення добробуту автори трактату покладали на державу, яка повинна активно втручатись в економічні справи [29].

7. Система “влада – власність” та її роль у розвитку

господарства Стародавнього Сходу

Значна участь держави у господарському житті, чим відрізнялось східне рабство, яке виникло в VІ ст. до н.е., сприяла формуванню специфічного, так званого азіатського способу виробництва.

У країнах Стародавнього Сходу рабство мало патріархальний характер, сільська община була домінуючою в економіці цих країн. Головними джерелами рабства були війни, піратство, заборгованість селян общинам [13].

Східній (азіатській) моделі господарського розвитку, що була ре-

алізована, наприклад, у Стародавньому Єгипті, властиві такі риси, які характеризують і такий аспект, як система “влада – власність”: земля перебувала не в приватній, а в державно-общинній власності; між державою і общинниками-землеробами склалися відносини підданст-

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

22