Soc_kafedr_posibnyk

Додатки

досвідчені дані, що входять в його зміст. Обмеженість ситуації пов'язана з тим, що в кожен момент свого свідомого життя людина перебуває в певній ситуації. Хоча конкретний характер її структури залежить від розбіжності світового, біологічного, соціального часу і внутрішньої діяльності, ситуація є абсолютно обмеженою перебігом світового часу. Тому, входячи у всяке сприйняття і всякий досвід, суб'єктивні кореляти світового часу відіграють особливу роль в запасі повсякденного знання і виступають в якості його основних елементів. Подібним же чином кожна ситуація обмежена тілом (і пов'язаними з ним функціями) суб'єкта, який сприймає все, що входить в цю ситуацію. Обмеження, пов'язані з ним, служать підставою для того, що спершу сприймається як очевидне в запасі знання. Якщо першим основним елементом запасу знання є обмеженість ситуації, то другим таким елементом, що є наслідком даної обмеженості, виявляється просторово-часове й соціальне розміщення суб'єкта, яке також вважається самоочевидним. В кожній ситуації суб’єкт має справу тільки з обмеженою частиною світу, і ті сфери потенційно досяжного, які входять в неї володіють не лише часовою, але і соціальною структурою. Будь-яке сприйняття, на думку Т.Лукмана, має соціальний вимір, а для сприйняття соціального світу характерна специфічна структура. Таким чином знання віруючих з одного боку, обмежене соціальною структурою, і всім, що індивід отримує від неї в якості досвіду повсякденного життя, а з іншого – релігійними постулатами, нормами і ціннісними орієнтаціями в рамках вчення, а також поведінковими нормативами тої релігійної групи, в якій вона перебуває (просторово-часовий континуум).

Важливу роль в запасі знання відіграє шаблонне (або рутинне) знання, що займає проміжне положення між основними його елементами і специфічним змістом. До нього відносяться, по-перше, ті функціональні тілесні рухи, що стали звичними (плавання, катання на ковзанах, ходьба і т.

351

Соціологія

д.). По-друге, в нього входить корисне знання, що представляє собою сукупність навичок і дій, скоєних стандартно і автоматично за якоюсь метою (куріння, рубання дров і т. д.). До шаблонного знання відноситься і звичне знання, або знання рецептів (коли для вирішення різних проблем ми підшукуємо найбільш придатні з відомих нам рецептів), що знаходиться у свідомості людини і спрацьовує майже автоматично.

У кожній ситуації на суб'єкта накладається онтологічна структура світу. Ситуація є абсолютно обмеженою, і знання цього відноситься до основних елементів запасу знання. Крім того, на суб'єкта накладається структура об'єктивного сприйняття життєвого світу: його поділ на кінцеві сфері значення характеризуються власним стилем і, крім того, просторові, часові та соціальні структури кожного досвіду. Ситуація, таким чином, з самого початку є структурно зумовленою. Зумовлена вона також і біографічно. Біографія, хоча і не накладається на суб'єкта подібно онтологічній структурі світу, невіддільна від нього, оскільки кожна людина має біографічно детермінований запас знання, вміння, корисне знання і знання рецептів. Для того щоб діяти, людина повинна визначити ситуацію, яка, будучи обмеженою і визначеною, в певному сенсі є відкритою, тобто має внутрішній і зовнішній горизонт, в рамках якого людина може змінювати її.

Т.Лукман відзначає, що ситуація соціально детермінована в подвійному сенсі. По-перше, категорії будьякого визначення ситуації, подібно загальному знанню про життєвий світ, мають переважно соціальне походження. Вони значною мірою соціально об'єктивовані, насамперед у мові, що є виключно анонімною системою значення, по-друге, ситуація визначається не тільки самим суб'єктом, але і його партнерами по взаємодії. Суттєвими характеристиками елементів запасу знання є їх звичність, визначеність, несуперечність, правдоподібність, а також ясність. Проте

352

Додатки

остання не є самостійною характеристикою. Скоріше, вона є аспектом визначеності і несуперечності: після того як проаналізовано ступінь визначеності знання і показано, що його елементи несуперечливі, немає необхідності з'ясовувати, чи є знання ясним. Найбільш важливою з цих характеристик, згідно Т.Лукману, є правдоподібність елементів так як це безпосередньо пов'язано з діяльністю суб'єкта в життєвому світі і плануванням певних дій.

Звертаючись до проблеми релевантності, що вважається однією з найбільш важливих і складних при описі структур життєвого світу, Т.Лукман нагадує про розрізнення Е.Гуссерлем сприйняття релевантності в «живому теперішньому», ще не «схопленої» свідомістю, і яка стала предметом рефлексії. Навіть у природній установці ми часто запитуємо себе, чи ми бачимо речі в «правильному світлі», чи є щось «дійсно важливим». При цьому ми звертаємося до наших релевантних структур, якими ми керуємося в здобутті знання, що визначає структуру нашого запасу знання і виступає в якості компонента останнього.

Т.Лукман виділяє три типи релевантних структур, які допомагають індивіду класифікувати явища і об'єкти за ступенем значущості. Тематична релевантність служить нам у якості орієнтації у повсякденному житті в тій чи іншій ситуації. У той же час типізація «тематизованих» об'єктів відбувається відповідно до інтерпретаційної релевантності, і надання значень тим чи іншим подіям, об'єкту, індивідам - за допомогою звернення до відповідної мотиваційної релевантності. Правильність тих чи інших релевантних систем зазвичай підтверджується діями і словами інших індивідів, які (з точки зору будь-якої практичної мети) можуть розглядатись як ті, що живуть в тому ж самому суб'єктивному світі.

Звідси випливає, що повсякденне знання є одночасно і раціональним і моральним. Воно раціональне тому, що підлягає загальноприйнятій логіці, і тому, що воно майже

353

Соціологія

завжди «правильне» в тому сенсі, що створюваний особистістю образ світу постійно підтверджується іншими. Воно моральне, тому що відкидає те, що не пройшло підтвердження, а тому вважається відхиленнями, які вимагають відповідних санкцій до поведінки.

Основні праці:

«Проблема релігії в сучасному суспільстві» (1963), «Соціальне конструювання реальності» (1966) разом з П.Бергером; «Невидима релігія»(1967).

354

Додатки

СИМВОЛІЧНИЙ ІНТЕРАКЦІОНІЗМ Символічний інтеракціонізм - один із найбільш

цікавих і продуктивних напрямків в сучасній соціології, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Прихильники цієї теорії упевнені в тому, що кожний індивід має власне тлумачення своїх дій, вчинків в будь-якому акті взаємин. Подібним способом люди, з якими індивід постійно вступає у взаємини, виробляють свої власні інтерпретації його слів і поведінки. Тому ми повинні, перш за все, зрозуміти, що означають слова вчинки людей для них самих, якщо вони включені в спілкування з іншими.

Основні представники: Дж. Мід, Г. Блумер.

«Простягнута рука символізує різне. Тільна надавши значення жесту ми можемо потиснути руку іншій людині, міцно за неї вхопитись, або піти геть» Дж.Г.Мід

Джордж Герберт Мід (1863-1931) –

американський соціолог та філософ, представник Чикагської соціологічної школи. Мід вважається засновником символічного інтеракціонізму. Розробив теорію, в якій пояснюється сутність процессу сприйняття індивідом інших особистостей і розвинена концепція «узагальненого іншого», певною мірою доповнює і розвиває теорію дзеркального Я. Відповідно до концепції Дж. Міда «узагальнений інший» представляє собою загальні цінності та стандарти поведінки деякої групи, які формують в членів цієї групи індивідуальний Я-образ. Індивід у процесі спілкування як би займає місце інших індивідів та бачить себе іншою

355

Соціологія

особистістю. Він оцінює свої дії і зовнішність відповідно, що представляється оцінками його «узагальненого іншого», ніби дивиться на себе з боку.

Це усвідомлення «узагальненого іншого» розвивається через процеси "прийняття ролі » і «виконання ролі». Прийняття ролі – це спроба прийняти на себе поведінку особи в іншій ситуації або в іншій ролі (концепція соціальної ролі розглядається в наступному розділі). Учасники дитячих ігор беруть на себе різні ролі, приміром, при грі в будинок (ти будеш мамою, ти – батьком, ти – дитиною). Виконання ролі – це дії, пов'язані з дійсною рольовою поведінкою, в той час як прийняття ролі тільки претендує на гру. Мід вважає, що особливо важливу роль такий процес грає в ранньому розвитку дитини, коли саме через сприйняття та реакції інших людей формуються його ідеї і уявлення про самого себе, що виливається потім в стабільну концепцію власної особистості.

Дж. Мід розрізняв три стадії процесу навчання дитини виконанню дорослих ролей. Перша – підготовча стадія (у віці від 1 до 3 років), під час якої дитина імітує поведінку дорослих без якого-небудь розуміння (наприклад, дівчинка карає ляльку). Друга стадія, яка називається ігровою (у 3-4 роки), настає тоді, коли діти починають розуміти поведінку тих, кого вони зображають, але виконання ролі ще нестійка. Третя – заключна стадія (на 4-5 років і більше), в якій рольова поведінка стає зібраною і цілеспрямованою і де виявляється здатність відчувати ролі інших акторів. Вдалим прикладом або аналогом такої поведінки можна вважати гру у футбол, коли під час переміщення по полю відбувається постійна зміна амплуа гравців. Для взаємодії з партнерами кожному з гравців необхідно ставити себе на місце партнера і уявляти собі, що він зробив би у тому чи іншому ігровому епізоді. Команда виникає і діє тільки тоді, коли кожен засвоює не тільки власну роль, але й ролі партнерів.

Під час подібного процесу індивід, проходячи послідовно всі стадії входження в інші ролі, розвиває здатність бачити свою

356

Додатки

власну поведінку у взаємозв'язку з іншими індивідами і відчувати на собі їх реакції. Через усвідомлення інших ролей, а також почуттів і цінностей інших у свідомості особистості формується «узагальнений інший». Він є грубим порівнянням з стандартами і цінностями суспільства. Приймаючи роль «узагальненогоіншого», індивід формує свою концепцію Я.

Стадії прийняття ролі іншого, інших, узагальненого іншого - все це стадії перетворення фізіологічного організму в рефлексивного соціального індивіда. Походження «Я», таким чином, цілком соціально.

З урахуванням вузькості біхевіоральної методології в аналізі проблематики смислопродукування, відзначимо, що Дж. Мід звертає увагу переважно на реактивну складову відтворення соціальних норм, тоді як мова має йти і про своєрідну мовчазну реакцію причетності, коли узагальнений інший є символічно присутнім, незважаючи на ізольованість індивіда від соціальної системи. Особливо ця обставина стосується етносоціальних спільнот, які формувалися переважно в іміграційно-діаспорних умовах, не втрачаючи при цьому власної макроідентичності. Скажімо, євреї, українці, греки певну частину історичного існування провели поза межами автохтонної території, і, попри це, зберегли метаобраз спільноти. У цьому розумінні індивіди носять суспільство в собі, що дозволяє їм за допомогою самокритики контролювати себе.

Дж. Мід розглядає і еволюцію суспільства. Водночас він відносно небагато може сказати про суспільство, незважаючи на його центральне положення в теоретичній системі соціолога. Найістотніший внесок Дж. Міда становлять його міркування про розум і самiсть. На конкретнішому соцієтальному рівні Дж. Мід висуває низку положень про соціальні інститути. Він широко визначає інститут як колективний відгук суспільства, чи життєві звичаї суспільства. Він говорить, що „ціле суспільство у певних обставинах діє стосовно індивіда однаково, за цих умов з боку цілого суспільства спостерігається

357

Соціологія

ідентичний відгук. Ми називаємо це формуванням інституту”. Ми носимо в собі цей організований набір настановлень, і вони служать для контролю наших дій.

Виховання – це процес „інтерналізації” актором колективних звичаїв спільноти (інституту). Цей процес має істотне значення, оскільки, на думку Дж. Міда, поки люди не можуть реагувати на самих себе так, як це робить суспільство, вони не володіють самістю і не можуть бути справжніми членами суспільства. Тому люди повинні засвоїти колективні настановлення суспільства.

Соціальна система може обмежуватися лише рівнем поведінки і формуванням зовнішніх регуляторів смислопродукування. Біоцентричне смислопродукування виявлятиметься на рівні колективних рефлексів, однотипного реагування спільноти на однакові „подразники” соціальних інституцій. При цьому абсолютно недосоціалізованими залишаються сфера мислення, безсвідомого, пам’яті тощо. В інших випадках соціальна система може відтворювати тотальну інституалізацію з мінімумом самоорганізації (суспільства Близького і Далекого Сходу), де індивід є лише трансмісором родової макроідентичності.

Дж. Мiд уточнює, що інститути не обов’язково руйнують індивідуальність чи стримують творчість. Він визнає, що існують „гнітючі, стереотипні і вкрай консервативні соціальні інститути – такі, як церква, що своєю більш-менш суворою і твердою ортодоксальністю придушує чи розмиває індивідуальність”. Однак одразу ж додає: „Не існує жодної необхідної чи неодмінної причини для того, щоб соціальні інститути носили пригнічуючий чи жорстко консервативний характер або не були б гнучкими і прогресивними, що заохочують, а не стримують індивідуальність”. На думку Дж. Міда, інститути тільки в найширшому і найзагальнішому змісті повинні визначати, як слід діяти людям, і мають залишати багато простору для індивідуальності і креативності.

358

Додатки

В Дж. Міда присутнє поняття емерджентності в тому розумінні, що ціле розглядається як щось більше, ніж сукупність його елементів. Конкретніше, „емерджентність включає реорганізацію, а реорганізація привносить щось, чого раніше не було. Як тільки зустрічаються кисень і водень, з’являється вода. Тепер вода стає комбінацією водню і кисню, але води в цих окремих елементах колись не було”. Однак Дж. Мiд набагато більш схильний застосовувати поняття емерджентності до свідомості, ніж до суспільства, тобто розум і самість розглядаються як такі, що виникають із соціального процесу.

Основні праці:

«Розум, Я і Суспільство» (Mind, Self, and Society) (1934); «Філософія дій» (The Philosophy of the Act) (1938)

359

Соціологія

«Соціальної проблеми не існує для суспільства до тих пір, допоки суспільство не визнає, що вона існує» Г.Блумер

Герберт Блумер (1900–1987) –

американський соціолог, соціальний психолог. Народився в Сент-Луїсі, штат Міссурі. Його батько був робочим, а мати домогосподаркою. В 1918-1922 рр.

Г.Блумер навчався в Університеті Міссурі, після закінчення якого залишився викладати в ньому. У 1925-1952 роках працював у Чиказькому університеті, де зайняв місце свого вителя Дж.Г.Міда, з 1952 року – в Каліфорнійському університеті в Берклі. У 1955 р. обіймав пост президента Американської соціологічної асоціації.

Символічна інтеракція визначається Г.Блумером як дія на основі значень, що отримуються в інтерпретаціях. Людина живе в світі значимостей, а не стимулів. Вона діє, а не реагує. По суті, зміна систем сталих (прийнятих) значень означає зміну світу, в якому ми знаходимося.

З іншого боку, за Г.Блумером, термін «символічна інтеракція» відноситься до зовсім визначеного, особливого виду інтеракції, яка здійснюється людьми. Особливість цієї інтеракції полягає в тому, що люди інтерпретують або визначають дії один одного, а не просто реагують на них. Їх реакції не викликаються безпосередньо діями іншого, а грунтуються на значенні, яке вони надають подібним діям. Таким чином, інтеракція людей опосередковується використанням символів, їх інтерпретацією або доданням значення діям іншого. Це опосередкування еквівалентно включенню процесу інтерпретації між стимулом і реакцією.

Як і Мід, він виділяє два рівні взаємодії – несимволічний і символічний. Відмінності між ними Блумер бачить, перш за все, в тому, що несимволічна взаємодія характерна для живої природи, тоді як символічна, обумовлена наявністю комунікації

360