Soc_kafedr_posibnyk

Додатки

між учасниками інтеракції за допомогою використання символів, і притаманна лише людському суспільству.

При цьому суть феномену символічної взаємодії обумовлена символічною природою мови як основного чинника людської інтеракції. У процесі спілкування мова породжує однакову реакцію різних людей на мовні конструкції. У той же час будь-яке слово (як символ) має приватне значення, що виникло в результаті взаємодії та договору між людьми про це значення. Спираючись на прагматизм, Блумер виходить з того, що значення об'єкта визначається не властивими йому якостями, а його роллю в примусі. Об'єкт – це те, що він означає в очікуваній та реальній соціальній взаємодії.

Значення виникають у процесах соціальної взаємодії, причому під останніми Блумер розумів виключно мікропроцеси. Самі значення виступають як спосіб нерозривного зв'язку і між індивідами, і між явищами (об'єктами) в рамках символічної взаємодії. Люди приписують значення символам, тобто інтерпретують їх, внаслідок чого об'єкти, з якими вони взаємодіють, наділяються змістом. Тому не випадково вчений приділяє велику увагу аналізу інтерпретації. Завдяки їй стає зрозумілим, як прагне взаємодіяти з об'єктом індивід. На підставі інтерпретації може бути перевизначена (визначена по-новому) ситуація дії.

Тут обов'язково і необхідно взяти до уваги ту обставину, що описаний процес (саме процес, а не взятий сам по собі будьякий статичний стан) стосується не окремого індивіда, а як мінімум (найпростіший випадок) двох взаємодіючих людей. Отже, мова йде про процес взаємної інтерпретації, на підставі якого і народжується взаємне розуміння.

У першому розділі однієї з головних робіт – "Символічний інтеракціонізм: перспектива і метод" (1969) – Блумер наступним чином викладає основні положення своєї теорії: а) людська діяльність здійснюється щодо об'єктів на підставі тих значень, які індивіди їм надають, б) самі значення виводяться з соціальної взаємодії, в яку люди вступають між

361

Соціологія

собою, тобто є продуктом соціальної інтеракції між індивідами; в) значення змінюються і застосовуються за допомогою інтерпретації – процесу, застосовуваного кожним індивідом щодо знаків (символів), що його оточують.

Міркування Блумера можна конкретизувати на наступному простому прикладі: білий лист на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко – тим, що можна з'їсти. Іншими словами, люди діють по відношенню до речей (об'єктів) на основі смислів, які вкладають в них. Однак смисли не притаманні речам самим по собі і не є чимось індивідуальним. Вони виникають в процесі взаємодії і вписуються в неї, тому по своїй природі смисли є соціальним феноменом. Але разом з тим, ці смисли задаються і перетворюються завдяки процесу їх інтерпретації людьми. Отже, одним з головних завдань соціології є дослідження способів практичного здійснення людьми інтерпретації смислів об'єктів в рамках їх повсякденного соціального життя.

Таким чином, у соціолога діюча людина перестає бути простим виконавцем якихось зовнішніх вимог. Навпаки, головними виявляються творчі результати діяльності суб'єктів взаємодії, яка відбувається в процесі інтерпретації символів, знаків, значень тих чи інших об'єктів. Прийняття даного положення сприяло розвитку символічного інтеракціонізму на шляху його соціологічного "вторгнення" у сферу аналізу мікропроцесів та використання для цього емпіричних методів дослідження. Найбільш привабливими галузями такого дослідження були і продовжують залишатися кримінальні форми поведінки, що відхиляється, процеси внутрішньородинної інтеракції, формування різних субкультур.

Будучи послідовником Міда, Блумер вважав великим внеском останнього в соціологію постановку ним проблеми соціальної взаємодії як взаємодії символічного. З соціологічної точки зору суспільство є, за Блумером, символічною интеракцією. Звідси центральною проблемою соціології є

362

Додатки

вивчення колективної поведінки як символічних конструктів на основі їх інтерпретації соціологом.

Основні праці:

«Символічний інтеракціонізм: перспектива і метод» (1969); «Індустріалізація як агент соціальних змін» (1990).

363

Соціологія

ІНТЕГРАТИВНА ПАРАДИГМА В СОЦІОЛОГІЇ Інтегративна парадигма – спроба сучасних вчених

створити синтетичну модель дослідження суспільства. Представники цього напрямку намагаються на основі теоретичних напрацювань класичних теорій (Конфліктологічний напрямок, Структурний-функціоналізм, Розуміюча соціологія) створити підхід, який би не містив недоліків попередників.

Основні представники: П.Сорокін, Е.Гіденс, П.Бурдьє.

«Завдяки нашому невігластву у сфері соціальних наук, ми до сих пір не вміємо боротись з бідами, які беруть початок в суспільному житті» П.Сорокін

Сорокін Пітирим Олександрович

(1889–1968) – російсько-американський соціолог і культуролог. Один з основоположників теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності.

Пітирим Сорокін народився 23 січня 1889 р. у с. Тур’я Яренського повіту Вологодської губернії (тоді Російська імперія, нині Республіка Комі) в селянській сім’ї. Батько – Олександр Прокопович Сорокін – був „майстром золотих, срібних справ і прикрашання ікон”, він також займався церковно-реставраційними роботами, подорожуючи з села в село. Мати Пітирима Сорокіна, Пелагея Василівна, була домогосподаркою. Пітириму вдалося самостійно вступити й успішно закінчити школу грамоти в с. Палєвіци, а також церковно-парафіяльну школу в с. Гам (1901–1904). Пітириму самостійно оплатити навчання (отримував стипендію 5 рублів). Продовжив навчання в церковно-учительській духовній семінарії в с. Хреново Костромської губернії. В 1906 р. Пітирим вступає в партію соціалістів-революціонерів (есерів) і активно

364

Додатки

включається в процес розповсюдження революційних ідей. У цьому ж році він був заарештований поліцією за революційну діяльність. У в’язниці (м. Кінешма) він знайомиться з творами К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, Ч.Дарвіна та ін., що визначило вибір теми першої наукової монографії, яку він напише пізніше. Перебуваючи після виходу з в’язниці під поліцейським наглядом, він продовжує займатися революційною діяльністю, користуючись псевдонімом „Товариш Іван”. В 1907 р. переїзджає до Санкт-Петербурга (займається репетиторством) і мріє вступити до університету. Крім того, з метою самоосвіти відвідує Черняєвські курси, музеї, читає праці класиків. Йому вдається отримати в канцелярії губернатора „свідоцтво про благонадійнісь” і завдяки цьому вступити в Психоневрологічний інститут (1908). В інституті Пітирим Сорокін прослухав широкий спектр лекцій, серед яких: анатомія, фізіологія, хімія, фізика, психологія, філософія, логіка, соціологія, література, мистецтво, математика, право. В цьому ж інституті було відкрито першу кафедру соціології, засновниками якої стали два всесвітньо відомих соціологи ХХ ст. М.М.Ковалевський та Е.В.Роберті. В 1910 р. Пітирима Сорокіна на його прохання зачисляють на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, оскільки більшість курсів, які торкалися питань соціології, читалися саме на цьому факультеті. Пітирим закінчив університет в 1914 р. і залишився на кафедрі карного права як викладач. З 1916 р. працював на посаді приват-доцента. До революції 1917 р. отримав освіту, плідно працював як юрист, правознавець, соціолог, публіцист, викладав численні курси з різноманітних галузей суспільствознавства. Царський уряд у 1906 р. арештував його за революційну діяльність. Після лютневої революції 1917 р. Сорокін брав активну участь у політичній діяльності, за що його почала переслідувати більшовицька влада. У 1922 р. Сорокін висланий із країни разом із великою групою вчених і літераторів. Монографія Сорокіна „Голод як фактор” була знищена радянською цензурою. В 1923 р. Сорокін

365

Соціологія

прибув до США, де успішно викладав соціологію в різних університетах, а в 1964 р. був обраний президентом Американської соціологічної асоціації. Творчість Сорокіна прийнято поділяти на два періоди: російський та американський. Головні досягнення американського періоду творчості Сорокіна стосуються проблем соціальної мобільності й соціальної динаміки („Соціальна й культурна мобільність”, 1927, 1959). Сорокін увів у науковий обіг такі поняття, як „соціальний простір”, „вертикальна мобільність”, „горизонтальна мобільність”. На його думку, соціальна мобільність є природним станом суспільства і включає не тільки соціальні переміщення індивідів або груп, а й соціальних об’єктів (цінності), тобто всього того, що створене або змінене людиною. Мобільність розрізняється за спрямованістю (висхідна й спадна), за формою (колективна й індивідуальна), за інтенсивністю й масштабністю. «Вертикальна мобільність», за Сорокіним, це переміщення по соціальних східцях, що супроводжується змінами соціального статусу індивіда або групи. Соціальні переміщення, що не призводять до таких змін, належать до сфери „горизонтальної мобільності”. Сорокін розрізняв соціальну мобільність у періоди відносної суспільної стабільності й у періоди соціальної дезорганізації (війни, революції, голод тощо). Якщо в благополучні часи мобільність

єпроцесом поступовим, регульованим і визначеним певними правилами, то в неблагополучні – всі характеристики мобільності (поступовість, упорядкованість і контрольований характер) істотно порушуються.

Сорокін вивчав проблеми соціальної стратифікації, під якою розумів диференціацію певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному порядку. Вона також виражається в існуванні нижчих класів, а її основою і сутністю

єнерівномірний поділ прав і привілеїв, відповідальності та обов’язків, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади й впливу серед членів того або іншого співтовариства. Основними формами соціальної стратифікації є економічна,

366

Додатки

політична і професійна. У книзі „Соціальна і культурна динаміка” Сорокін виклав свої дослідження „культури” – широкої категорії, що, на його думку, включає суспільство. Сорокін дійшов висновку, що в історії існують три суперсистеми, що періодично змінюють одна одну: ідеаціональна, ідеалістична і чуттєва.

Наукові інтереси П.О. Сорокіна охоплювали широке коло проблем вивчення суспільства і культури, серед яких: предмет і метод соціології; соціальна стратифікація і соціальна мобільність; соціокультурна динаміка; доктрина інтегралізму; доктрина конвергенції; соціологія сім’ї і шлюбу; соціологія альтруїзму і любові; соціологія злочину і покарання; соціологія права; соціологія релігії і моралі; поведінка людей в екстремальних умовах (голод, разруха); соціологія революції; історія соціології і соціальної філософії.

Останні роки життя П.Сорокін присвятив вивченню і пропаганді ідей поширення альтруїстичної любові, за допомогою якої, згідно з його переконаннями, можна подолати кризу в суспільстві. Наукова та публіцистична спадщина П.Сорокіна величезна (за приблизними підрахунками – 60 томів). Він започаткував кілька наукових напрямів: аграрну соціологію, соціологію революції, теорію конвергенції тощо.

Основні праці:

«Пережитки анімізму у зирян» (1910), «Шлюб в старовину» (1913), «Злочин і його причини» (1913), «Самогубство як суспільне явище» (1913), «Символи в суспільному житті», «Злочин і кара, подвиг і винагорода» (1913), «Соціальна аналітика і соціальна механіка» (1919), «Система соціології» (1920), «Соціологія революції» (1925), «Соціальна мобільність» (1927), «Соціальна і культурна динаміка» (1937–1941), «Суспільство, культура і особистість» (1947), «Відновлення гуманності» (1948), «Альтруїстична любов» (1950), «Соціальні философії в століття кризи» (1950), «Суть нашої кризи» (1951), «Шляхи і

367

Соціологія

влада любові» (1954), «Інтегралізм – моя філософія» (1957), «Влада і мораль» (1959), «Взаємна конвергенція Сполучених Штатів і СРСР до змішаного соціокультурного типу» (1960), «Далека дорога. Автобіографія» (1963), «Головні тенденції нашого часу» (1964), «Соціологія вчора, сьогодні і завтра» (1968).

368

Додатки

«Ми живемо в світі, де багато не таких як ми, але і де зовсім немає абсолютно чужих нам» Е.Гіденс

Гіденс Ентоні (1938 р.) – англійський соціолог, який протягом своєї плідної кар’єри утвердився як провідний інтерпретатор класичної соціологічної

теорії, як розробник сучасного аналізу класів й стратифікації і як фахівець із питань теорії структурації.

Ентоні Гіденс народився і виріс в Едмонтоні (Лондон) у небагатій сім’ї. Він був першим з членів його сім’ї, хто вступив до університету. Е. Гіденс отримав ступінь бакалавра соціології та психології в університеті Халл (1959), а потім ступінь магістра в Лондонській школі економіки. Пізніше він здобув докторський ступінь у Королівському коледжі в Кембриджі. У 1961 році почав працювати в Університеті Лейчестера, де викладав соціальну психологію. У 1969 році отримав посаду в Кембриджському університеті, де працював тривалий час як співробітник Королівського коледжу і в кінцевому підсумку отримав звання професора (1987). У період 1997–2003 рр. був директором Лондонської школи економіки і членом Консультативної ради Інституту суспільно-політичних досліджень. Е. Гіденс – лауреат премії принца Астурійського (2002, соціальні науки), один із засновників відомого наукового видавництва «Політі Прес», був радником колишнього прем’єрміністра Великобританії Тоні Блера. Постійно бере участь у діяльності мозкового центру «Полней Нетворк». У 2004 році Гіденсу за наукові досягнення вручений титул пера.

У науковій кар’єрі Гіденса можна виділити три виразні періоду. У 1970-ті роки він займається виробленням нового подання про соціологію на підставі критичного аналізу класиків. У кінці 70-х та у 80-ті роки його головний інтерес пов’язаний зі створенням і розвитком теорії структурації. З

369

Соціологія

початку 1990-х років Гіденс звертається до тем модерну, глобалізації та політичних проблем.

У своєму баченні соціології Гіденс відкидає соціологічний позитивізм Дюркгайма і протиставляє йому близький до веберівського метод „подвійної герменевтики”, в основі якого – переконання в тому, що соціологи, на відміну від представників природничих наук, повинні інтерпретувати соціальний світ. У теорії структурації Гіденс робить спробу створити моністичне уявлення про соціальну реальність, в якому елімінується опозиція діяльнісного (суб’єктивного) та структурного (об’єктивного) аспектів. Із цією метою він вводить концепцію «дуальності структури», згідно з якою структура є одночасно засобом здійснення діяльності та її результатом. В останніх працях Гіденс вивчає відмінності між традиційною та посттрадиційною культурами (премодерном і модернізмом) з точки зору їх впливу на ідентичність, інтимні стосунки і політичні інститути.

На теоретичні погляди Е.Гіденса сильно вплинула філософія Хайдеггера, зокрема концепція інтерпретації часу й буття. Гіденс використовує постулат Хайдеггера про те, що ні простір, ні час не можуть розглядатися в сучасній філософії та соціальній теорії в трактуванні Канта як «структура» (рамки) соціальних об’єктів та їх діяльності. Поняття простору і часу можуть інтерпретуватися лише як постійне спадкоємне змішання присутності та відсутності. Насамперед Гіденс виступає проти сталих аксіоматичних теорій «функціоналізму» і «еволюціонізму». За його визначенням, «функціоналізм» є доктриною, яка: постулює наявність «потреб» соціальних систем і товариств; забезпечує визначення шляхів, якими суспільства задовольняють ці потреби; постає поясненням того, чому приватні і конкретні соціальні процеси відбуваються саме так, як вони відбуваються. Подібне трактування «функціоналізму» включає в себе як «нормативний функціоналізм» Парсонса, так і «конфліктний функціоналізм» Мертона.

370