9.Розвиток українського літературознавства в останні десятиліття хіх ст.. (м.Драгоманов, о.Потебня, д.Овсянников-Куликовський, і.Франко).

В останні десятиліття XIX ст. центром літературного життя стає Галичина. Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876), заборона національних театрів (1884 р.) створили нестерпні умови для розвитку національного мистецтва на східноукраїнських землях. Письменники і літературознавці із Наддніпрянської України друкують свої твори у Львівських виданнях.

"Друга половина XIX ст., — відзначає П. Федченко, — була періодом активного формування українського літературознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям, філологічний і філософсько-естетичний прийоми дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й інтерпретації фактичного матеріалу".

Культурно-історичний напрям в українському літературознавстві представляли М. Дашкевич, О. Пипін і М. Петров. Професор Київського університету Микола Дашкевич (1852—1908 pp.), відзначає М. Наєнко, не був прямим послідовником І. Тена, "але загалом його праці витримані в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдався до історико-порівняльної методології і став відтак одним із найпослідовніших в українському літературознавстві прихильником компаративістики". Про причетність Дашкевича до культурно-історичного напряму в історичній школі свідчить його праця "Постепенное развитие науки истории литературы" (1877 p.). На думку вченого, високохудожній твір може з'явитися тоді, коли письменник добре знає життя. Він вважав, що література має більший вплив на суспільне життя, ніж наука.

Література є мірою духовного, морального і розумового стану суспільства. Самобутню літературу може породити самобутнє суспільство. Для визначення самобутності літератури М. Дашкевич рекомендував використовувати порівняльний метод.

Особливе місце в науковому доробку М. Дашкевича займає стаття "Отзыв о сочинении г. Петрова: "Очерки из истории украинской литературы XIX столетия". "Свій відгук, — відзначає М. Наєнко, — М. Дашкевич створив у час найвищого злету культурно-історичного напряму, коли, з одного боку, він (напрям) набув свого крайнього (народницького) вираження, а з іншого — в ньому дедалі вагомішим ставав філологічний акцент (тобто підхід до літературних явищ як до явищ естетики). Тому так багато місця у відгуку відведено з'ясуванню проблеми народності в українській літературі і водночас — послідовним висновкам ученого про необхідність компаративного дослідження літератури, про значення у ній не стільки сюжетів і мотивів, скільки стилів мислення, форм вираження в них авторського я".

М. Дашкевич писав, що визначальною позицією в розвитку української літератури була любов до своєї народності, прив'язаність до рідного слова. Загальнонародним поетом, який умістив у своїх творах загальнолюдські болі і думи, є, на думку М. Дашкевича, Шевченко. Такі генії готуються до народження усім попереднім досвідом літератури, вони з'являються в історії народів дуже рідко.

Близькою до методології І. Тена була методологія О. Пипіна, який, правда, підкреслював, що тріада (раса, середовище, психологічний момент) викликає певні сумніви і навряд чи можна на ній починати вивчення літератури. О. Пипін вважав літературу частиною духовності народу, вона, за його словами, "несе в собі риси племені, суспільних особливостей та ідеалів... Без цього література мертва і не викликає ніякого інтересу". Він приписував літературі лише службову роль культурно-історичної ілюстрації.

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова (1841—1895 рр.). Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. Порівняння необхідно робити в різних аспектах — українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському та інших, бо наш народ перебуває у контактах з іншими народами. У своїх статтях "Література російська, великоруська, українська і галицька", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Війна з пам'яттю про Шевченка", "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" М. Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні робити твір переконливим, забезпечувати йому пізнавально-виховну функцію. М. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, вважав цю концепцію історичною, такою, що постійно розвивається, оновляючи зміст і форму. Підтримуючи народність, він вів рішучу боротьбу проти псевдонародності і провінційної обмеженості літератури.

М. Драгоманов одним із перших у вітчизняному літературознавстві розкрив особливості романтизму з його увагою до народної творчості, етнографії і міфології.

У другій половині XIX ст. в Україні заявляє про себе психологічна школа, її утвердження в українському літературознавстві пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891 рр.) і його послідовників — Д. Овсянико-Куликовського, Б. Ле-зіна, В. Харцієва, Т. Райнова. Психологічна школа розвивала ідеї біографічного методу і культурно-історичної школи. її засновником був німецький фольклорист, психолог, філософ В. Вундт (1832—1920 рр.). Він вважав, що у творчому процесі провідну роль відіграє психічний стан митця, бо "мистецтво виражає все те, що людина носить у собі як враження довколишнього світу і як свої власні душевні порухи" ("Основи мистецтва", 1910 р.). Вундт особливого значення надавав сновидінням та галюцинаціям.

Незалежно від досліджень зарубіжних теоретиків літератури О. Потебня, спираючись на теорію В. Гумбольдта про єдність мови і мислення, доходив висновку, що художній твір відображає внутрішній світ митця, який творить спершу для себе, а потім для читача. Художній образ, на думку О. Потебні, є засобом вираження внутрішнього світу митця. Образ — багатозначний, не має постійного змісту, є символом, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст.

Сприйняття художнього твору О. Потебня вважав продовженням процесу творчості, особливості якого залежать від досвіду, рівня і своєрідності культури, психічних якостей, поглядів і смаків реципієнта. На думку О. Потебні, літературознавство повинно зосереджувати увагу на питаннях психології творчості і психології сприйняття. "Мистецтво, — писав О. Потебня, — є мовою митця, — і як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли вже закінчений) розвивається не в митцеві, а в тих, хто розуміє". О. Потебня вважав читача співтворцем автора. Він акцентував на нетотожності задуму автора і рецепції художнього твору. "Слухач може, — писав О. Потебня, — значно краще мовця зрозуміти, що приховано за словом, і читач може краще самого поета осягнути ідею його твору. Суть, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, в невичерпно можливому його змісті... Оповідання живуть цілими століттями не заради свого буквального змісту, а заради того, який у них може бути вкладений".

Згідно з концепцією О. Потебні, слово є окремим образом і окремим твором. Воно включає три елементи: зовнішню форму (звук), внутрішню форму (значення). Внутрішня форма вказує на одну ознаку предмета, є символом, за яким домислюємо значення слова, уявляємо предмет, що має різні ознаки.

У XX столітті ідеї О. Потебні розвивали М. Сумцов, О. Білецький, В. Смілянська, Г. Сивокінь, Н. Шумило. Здобутки О. Потебні осмислювали Д. Чижевський, М. Арнаудов та І. Фізер.

Значний внесок у розвиток літературознавства на рубежі ХІХ—XX століть зробив Іван Якович Франко (1856—1916 рр.). Він простежив розвиток теоретико-літературної думки від античності до кінця XIX століття. Переконливо довів, що в процесі розвитку літератури змінювалася історія, яка завжди є результатом осмислення художньої практики. І. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії'". Зриви в розвитку літературознавчої думки І. Франко пояснював абсолютизацією положень Арістотелевої "Поетики". Значної шкоди літературі, на думку І. Франка, завдала канонізація вимог класицистів.

І. Франко вважав, що завданням літератури є нагромадження фактів, їх аналіз, пояснення причин і наслідків, створення конкретно-чуттєвих образів, здатних збудити ті "чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи". Літературну творчість "Франко розумів як складну діяльність усього психофізіологічного апарату автора, як діалектичну єдність свідомого та неусвідомлюваного, чи малоусвідомлюваного, психічного, чуттєвого та раціонального, як синтез вродженого дару й титанічної праці, задатків та виучки"3. У трактаті "Із секретів поетичної творчості" І. Франко глибоко розкрив психологічну природу естетичних чуттів, показав зв'язок зорових, запахових, смакових і дотикових "змислів" з різними видами мистецтва: музикою, малярством, архітектурою.

Розмірковуючи над предметом творчості, І. Франко доходив висновку, що для митця немає нічого ні гарного, ні бридкого, "не в тім річ, які явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе з їх допомогою в нашій душі, і в цьому полягає весь секрет артистичної краси".

І. Франко залишив найпомітніший слід в поширенні і утвердженні психологічного напряму у вітчизняному літературознавстві.

"Літературні дослідження І. Франка, — за словами М. Наєнка, — це справжній університет і академія в одній особі".