5. Стилістичне навантаження слова і стилістично-функціональна диференціація лексичного складу української мови. Стилістично нейтральна і стилістично забарвлена лексика.

Уся лексика української мови зі стилістичного погляду поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену.

Стилістично нейтральна лексика є основою будь-якого висловлювання. Стилістично нейтральних слів у мові переважна більшість. Це звичайні назви явищ природи {вода, сніг, вітер, грім, злива, блискавка), рослин і тварин (верба, явір, жито, пшениця, кінь, заєць, соловей), родинних стосунків (батько, мати, брат, сестра), органів людського тіла (голова, око, брова, нога), будівель та їхніх частин (будинок, дах, димар), меблів (стіл, стілець, шафа), страв (борщ, каша).

Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мірою за функціональними стилями.

Розмовно-побутова лексика характеризується:

а) виразними експресивно-оцінними позитивними й негативними відтінками значень (пестливі й згрубілі сло­

ва): матінка, матуся, донечка, сонечко, водичка, смакота, малесенький, манюсінький, близенько, спатки, пи­

тоньки, хлопчисько, дівуля, патлач, бурмило, жбурнути, витріщитися;

б) словами, які часто перебувають за межами літературної норми: математичка, директорша, зубрій, служака, ха­

пуга, діляга, поцупити, шарахнути, злигатися, стовбичити, варнякати, банькатий, зачучверілий.

Лексика публіцистичного стилю насичена словами на позначення суспільно-політичних явищ, містить слова з оцінним позитивним й негативним значенням: держав­ність, суспільство, громадськість, більшість, номенклатура, процес, популізм, адміністративний ресурс, імідж, боротьба, відродження, феномен, трибуна, авангард, героїзм, доблесть, прагматизм, двоєдушність, запроданство, хамелеонство, вирішальний, політичний, лівий, правий, історичний, духовний.

Лексика художніх творів, крім того, що охоплює елементи розмовно-побутового й публіцистичного стилів, характеризується образністю, метафоричністю, переносним вживанням слів, поетизмами: передгроззя, марево, легіт, далеч, гомін, нестяма, жар-птиця, маєво, знамено, запашний, п "ян-кий, стоголосий, безмовний, смарагдовий, джерельно-чистий, рахманний, неозорий, несказанний, розбуялий, химерний, моторошний, тернистий, сягати, щеміти, витися, зітхати, спрожогу, зненацька, навсібіч.

Офіційно-ділова лексика не допускає експресивно-ошнної конотації; вона точна, конкретна, максимально уніфікована: заява, довідка, посвідчення, протокол, ухвала, резолюція, інструкція, наказ, розпорядження, слідчий, свідок, допит, показання, алібі, інкримінувати, вищезазначений, розглядуваний.

Наукова лексика характеризується насамперед розвиненою термінологією. Слова тут вживаються в прямому значенні, їхня семантика точно визначена й окреслена: іменник, прикметник, підмет, присудок, префікс, суфікс, сурядний, підрядний тощо.

Проте цей розподіл лексики не є чимось застиглим, непорушним. Слова в процесі функціонування мови поширюються з одних стильових груп в інші. Наприклад, науко терміни газ, тиск, електрика, напруга, антена, теле реактор, радіація, атом, вітамін, кисень тепер однако вживаються і в наукових працях, і в побутовому мовле

У цілому стилістично забарвлена лексика поділяється на слова піднесеного плану («високий» стиль) і слова зниженого плану («низький» стиль).

До слів піднесеного плану належать:

книжна лексика: доблесть, торжество, вікопомний, благословенний, бентежити, мислити;

поетизми: небокрай, злото, шати, приваба, плугатар, духмяний, сизокрилий, квітнути, линути;

офіційно-ділова лексика: вищеназваний, пропозиція, розглянути, постановити;

наукова лексика (передусім терміни, про які мова піде далі).

Джерелом лексики «високого» стилю є переважно слова, взяті зі старослов'янської, давньої української, грецької, латинської мов та фольклору.

До слів зниженого плану належать:

розмовна лексика: балакати, вештатися, гультяй, діляга,

читалка;

фамільярна лексика — безцеремонна, розв'язна: варнякати, вшелепатися, цмокнути, директорша, чудило;

вульгарна лексика: патякати, ляпати, босяцюга, к чорту.

Джерелом лексики «низького» стилю є, як правило, просторіччя, жаргони, мова так званого суспільного дна.

Слова, що належать до стилістично забарвленої лексики, характеризуються насамперед наявністю чи відсутністю в них додаткового конотативного значення, тобто певних емоційних відтінків.

Більшість слів, навіть стилістично забарвлених, сприймається без будь-яких емоцій. Це експресивно нейтральна лексика. Сюди належать слова, що позначають різні абстрактні поняття (ідеал, істина, демократія, гуманізм, суспільство, буття, самовідданість, недоторканність, мислити, тотальний), слова з виробничо-професійної галузі (цех, електрозварювання, катод, ротор), терміни (катет, гіпотенуза, тангенс, синус), історизми (бунчук, литаври, драгоман, ясир).

Але є частина слів, які самі по собі надають висловлюванню емоційного забарвлення, містять стилістично-оцінний відтінок. Це експресивно забарвлена лексика. До неї переважно належить:

книжна піднесена лексика: мисль, бентежність, торжество, благоговіння, глава, страж, воїн, чадо, десниця, перст, достойний, волелюбний, незборимий;

поетизми: легіт, відлуння, могуття, борня, виднокрай, розмай, блакить, ладо, дівчинонька, лебідонька, живодайний, легкокрилий, золототканий, осяйний, надхмарний, гожий, зоріти',

розмовно-просторічна лексика: добряк, базіка, гульвіса, морока, панькатися, комизитися, приндитися, забрьоханий, підтоптаний, лупатий;

вульгаризми: пика, морда, дурило, хамло.

Емоційно забарвленими часто є слова, що виступають як синоніми до слів, стилістично й емоційно нейтральних: кінь — шкапа, прибічник — поплічник, іти — шкандибати, говорити — базікати, товстий — дебелий.

Емоційність властива словам, що називають різні почуття — радість, гнів, горе, захоплення, огиду; виражають якісну оцінку предметів та явищ. Такі слова містять емоційний елемент

уже у своему лексичному значенні. Позитивне емоційне забарвлення мають, наприклад, слова щастя, радість, жага, кохання, шана, рідний, любий, ніжний, чарівний, ласкавий, вабити, радіти, любити, кохати. Сумний настрій навіюють своїм лексичним значенням слова жаль, сум, журба, туга, розлука, відчай, розпач, сумний, журливий, розпачливий. Негативні емоції викликають лайливі слова й вульгаризми негідник, шкуродер, шахрай, ледащо, неотеса, пика, потвора, лихий, нікчемний, мер­зенний, осоружний, бридкий, гидкий, паскудний, брутальний. У літературнш мові лайливі й вульгарні слова використовуються рідко, надуживання ними справляє негативне враження про самого мовця, автора.

Є ціла низка слів, які мають помітний відтінок урочистості: вітчизна, батьківщина, велич, подвиг, провісник, поборник, визвольний, величний, вікопомний, доленосний, нездоланний. На урочистий лад налаштовують читача, як правило, старослов'янізми: глава, глашатай, пророк, благовісник, благословенний, блаженний, благодатний, священний, праведний, достойний, златоглавий, благовістити, воздвигнуты, благоговійно. Щоправда, старослов'янізми часом можуть вживатися і в іронічному значенні: Аж потіють та товпляться, щоб то ближче стати коло самих: може вдарять або дулю дати благоволять (Т. Шевченко).

Нейтральні слова набувають позитивного чи негативного емоційного забарвлення, якщо їх вжито в переносному значенні: Позирав щораз в віконце, чи не трапиться вона, його щастя, його сонце, його зіронька ясна (П. Грабовський). Якась собака винишпорила, що в листі друковане, і мене кличуть на пошту, щоб одкрити при мені листи (М. Коцюбинський). А соцький, він свиня пиката, нехай минає мою хату (М. Кропивницький).

Емоційне звучання деяких слів досягається за допомогою:

а) пестливих суфіксів: матінка, матуся, таточко, татусь, сестриця, сеструня, дівчинонька, голубонька, зіронька, гайочок, миленький, ріднесенький;

б) згрубілих суфіксів: носище, бабище, хлопчисько, дівчисько, чолов 'яга, п 'янюга, басюра, багнюка, писака, старезний, грубезний.

Експресивна лексика може вживатися в усіх функціональних стилях літературної мови. Проте найчастіше вона використовується в художніх творах і публіцистиці, а також у розмовно-побутовій сфері. Експресивна лексика надає висловлюванню більшої виразності, образності, помітніше впливає на почуття співрозмовника, читача.

1.Поняття «документ» є центральним та фундаментальним у понятійній системі документознавства. Воно відображає ознаки реально існуючих предметів, що слугують об'єктами практичної діяльності створення, збору, аналітико-синтетичної обробки, збереженню, пошуку, поширенню та використанню документної інформації в суспільстві. Поняття «документ» широко використовується в усіх сферах суспільної діяльності (бібліотечній, музейній, архівній справі та бібліографії). Звідси - багатозначність.

Визначення загального значення поняття «документ» є головним завданням теоретичного документознавства (документології).

За тривалий історичний період значення поняття "документ" постійно змінювалося. До сьогоднішнього часу застосовуються різні визначення.

На міжнародному рівні загальним визнано визначення документа як записаної інформації, яка може бути використана як одиниця в документаційному процесі. Таке визначення розроблене та затверджене Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO).

Згідно стандарту ISO, інформація може бути записана будь-яким способом фіксування відомостей, за допомогою не тільки знаків письма, але й зображення, звука і т. п. Таке визначення дозволяє перерахувати до документів усі матеріальні об'єкти, які можуть бути використані для передавання інформації в суспільстві.

В Україні офіційно прийняті три визначення документа, зафіксовані в деяких Державних стандартах (ДСТУ):

"Документ - записана інформація, яка може розглядатися як одиниця під час здійснення інформаційної діяльності".

"Документ - матеріальний об'єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі". "Документ - інформація, зафіксована на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі.".

Таким чином, «Документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві».

2.Слово походить від латинського слова "docere" (знати, свідчити). Буквальний переклад слова "document" - свідоцтво, свідчення, посвідчення, джерело.

Найбільш глибоке дослідження походження терміна "документ" і дальшого розвитку його значень здійснив польський дослідник Анджей Сускі. На його думку, корені цього слова сягають у індоєвропейську прамову, яка існувала приблизно за 2 тис. р. до н.е.

Слово "dek" у цій мові означало жест простягнутих рук, пов'язаний із передаванням або прийманням, одержанням чогось. Походження розуміння документа як засобу підтвердження та свідчення дав російський дослідник МА.Комаров. Він вважав, що при обміні відомостями про певні події люди передавали як підтвердження предмети (речі) із записами про ці події, факти, явища. Такі предмети почали називати документами і вважали, що вони виконують функції підтвердження та свідчення.

Надалі, починаючи з середніх віків до кінця XIX ст., слово "документ" використовували для позначення будь-якого "писемного свідчення". Найбільш широко термін "документ" почали застосовувати в юридичних (правових) відносинах у значенні "офіційний (чи державний) писемний акт, який підтверджує встановлення певних відносин, що стосуються виникнення, доказу чи виконання прав". Такий документ (що має юридичне значення) може підтверджувати певне правове становище людини, бути засобом доказу в суді, свідчити про певні зобов'язання юридичних осіб.

Отже, протягом тривалого історичного періоду, з моменту появи слова "документ" до кінця XIX ст., його значення поступово звужувалося: від будь-якої речі, що могла служити для повчання та свідчення, до писемного свідоцтва, що підтверджує певні правові відносини.

У XX ст. термін "документ" набуває найрізноманітніших значень. Серед них і нове широке значення, в якому термін "документ" почали використовувати засновники "документації'" як практичної діяльності, що забезпечує збереження, пошук і використання документів з метою видобування інформації, яка міститься в них, — Поль Отле (1868 — 1944) та Анрі Лафонтен (1854 —1943).

П.Отле називав документом будь-який носій соціальної інформації, а не тільки речовинний об'єкт, у якому інформація зафіксована. Наприклад, до документів, за думкою П.Отле, належали не тільки рукописи та друковані видання, але й театральні вистави, радіо- і телепередачі, тобто найрізноманітніші засоби передавання інформації.

Найширша дефініція "документа", яку дав П.Отле, така: "матеріалізована пам'ять людства, яка день за днем реєструє факти, ідеї, дії, почуття, мрії, що відбилися в свідомості людини" [5]. Пізніше навіть його послідовники відмовилися від такого широкого трактування "документа", але багато думок Отле було сприйнято, в тому числі й розуміння документа як засобу передавання інформації в суспільстві.

3.Властивості документа. Документ має певну кількість властивостей, які відрізняють його від інших об'єктів. Сукупність властивостей — цілісна система, яка виконує покладені на неї суспільством функції. Зв'язок між властивостями документа досить тісний, тому відокремити їх можна лише умовно. Найбільш значимі властивості такі:

1) атрибутивність, тобто наявність невід'ємних складових, без яких він не може існувати;

2) функціональність — призначення для передачі інформації в просторі й часі;

3) структурованість — тісний зв'язок елементів і підсистем, що забезпечує єдність і цілісність документа.

Н. М. Кушнаренко визначила такі основні ознаки документа:

1) наявність семантики змісту, тобто документ є носієм думки, що передається знаками; сукупність послідовно розміщених знаків, які передають зміст документа (повідомлення), є його обов'язковою ознакою;

2) стабільна матеріальна (речова) форма документа мусить забезпечити йому довготривале зберігання й надати можливість багаторазового використання та переміщення інформації в просторі й часі;

3) за ознакою призначеність для використання в соціальній комунікації статус документа мають лише ті об'єкти, які первинно призначені для збереження та передачі інформації в просторі й часі, а отже, документи є носіями інформації, спеціально створені людиною для забезпечення певних комунікаційних цілей;

4) завершеність повідомлення, тобто документ не може бути повноцінним через фрагментарне незавершене повідомлення.