Проблема саморегуляції та стійкості геосистем

саморегуляція – це складова частина складного процесу відновлення порушеною структури геосистемы. Причому дієвість її тим більше, що менше порушена структура (Сочава, 1978)

Саморегуляція – властивість, що виявляється у різних геосистемах по- різного залежно від своїх на структурні особливості. Здебільшого, саморегуляція найбільш ефективна в оптимальних умовах тепла і вологи. Наприклад, у районах тайги вона виражена сильніше ніж у северо-таежных.

У спонтанних умовах саморегуляції спрямована головним чином забезпеченні рівноваги геосистемы, яке порушується різними відхиленнями які впливають чинників середовища середньої їх норм із ходу тимчасових циклів (періоди посухи; різкі трапляються разів у десятиліття похолодання; коливання рівня грунтових вод).

Саморегуляція в жодному разі не призупиняє еволюцію природного середовища. У спонтанних умовах вона лише згладжує її хід. У деяких випадках напрям еволюції безпосередньо визначається саморегуляцией, наприклад, коли механізм саморегуляції змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх (до эволюционирующей геосистеме) чинників .

Сті́йкість геосисте́м, на думку більшості вчених, — це здатність геосистем активно зберігати свою структуру і характер функціонування у просторі та часі за впливу змінних умов зовнішнього середовища.

Загальновизнаними є тлумачення Гродзинським М. Д. (1993)^[1] форм стійкості природних систем, а саме інертності (здатності геосистем при дії на неї зовнішнього фактора зберігати свій стан в межах окресленої області протягом усього визначеного інтервалу часу), відновлюваності (здатності геосистеми повертатися до початкової області станів після виходу з неї) і пластичності (наявності в геосистемі декількох областей станів, знаходячись у яких вона має здатність до інертності та (або) відновлюваності, її здатність при дії зовнішнього фактора переходити з однієї такої області до іншої, зберігаючи за рахунок цього свої інваріантні ознаки впродовж визначеного інтервалу часу), враховуючи які, більшість сучасних вчених формулюють свої визначення поняття «стійкості»

Вчення про антропогенні ландшафти. Класифікація антропогенніх ландшафтів, їх характеристика.

Антропоге́нний ландша́фт (англ. cultural landscape) — географічний ландшафт, що утворюється внаслідок спрямованої діяльності людини або опосередкованого (непрямого) її впливу на природний ландшафт. Складається з природних і змінених людиною компонентів, що взаємодіють між собою. Наслідки впливу – як позитивні так і негативні дії, що відбуваються у результаті змін компонентів навколишнього середовища, що відчувають вплив діяльності людини і впливають на функціонування технічних об’єктів, умови життя та діяльності населення, функціонування інших геосистем.

Антропогенний вплив – вплив, який здійснюється господарської діяльністю людини на навколишнє середовище та ресурси і призводить до зміни їхніх характеристик.

оповерхові споруди чи цілі міста, дороги).

До антропогенних ландшафтів належить більшість сучасних ландшафтів Землі, існує багато їх різновидів, створено багато варіантів класифікацій, побудованих на основі врахування ступеня антропогенної измененности природного ландшафту, генезису, цілей використання, господарської цінності, тривалості існування і ступеня регульованості та ін Залежно від ступеня і характеру впливу людини розрізняють:

-змінений,

-порушений,

-перетворений.

За стійкістю до антропогенних впливів ландшафти класифікуються на:

-високостійкі,

-середньостійкі,

-слабостійкі,

-нестійкі.

За видом господарської діяльності, під впливом якої змінений природний ландшафт, серед антропогенних ландшафтів виділяють:

1. Сільськогосподарські комплекси (оброблені поля, культурні луки);

2. Лісові комплекси (вторинний ліс, штучні насадження лісу);

3. Водні комплекси (озера, водосховища);

4. Промислові комплекси(включаючи транспортні);

5 . Селитебні комплекси – ландшафти населених пунктів, від дрібних до величезних міст.

У розумінні фахівців сільськогосподарські типи угідь, агро виробничі групи земель, це, здебільшого, „спосіб використання земель”, а потім уже їх природна та інші характеристики. Ландшафтознавці на перше місце висувають особливості земель як природного утворення, а тому типи земель близькі за змістом до типологічних урочищ, підурочищ. У типах використовуваних земель, досліджується структура та екологічний ефект від впливу людини на природу та її територіальні комплекси. Антропогенне ландшафтознавство цікавить фізико–географічний та екологічний аспекти наслідків антропогенного впливу людини на природу і її територіальні комплекси: як змінюється елементи рельєфу, ґрунтові води, ґрунти, біота ландшафтних комплексів, розораного поля, саду.

За характером основних видів виробничої діяльності людей сільськогосподарські ландшафти України можна розділити на три підкласи – польовий, лучно–пасовищний, садовий.

У структурі лісових антропогенних ландшафтів доцільно виділяти: умовно натуральні, похідні та лісокультурні лісові ландшафти. Умовно-натуральні переважають у Карпатах, Криму, Поліссі (Івано-Франківська, Львівська, Житомирська, Чернігівська, Волинська, Київська області та АРК). Похідні лісогосподарські ландшафти переважають у зоні лісостепу (Полтавська, Сумська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька області).

У спеціальній географічній літературі термін „селитьба” використовується мало, частіше його заміняють словом „поселення”. Є.Б.Алаєв поселення визначає як територіально цілісний, комплексний ареал концентрації заселення з усіма необхідними умовами для життя, праці та відпочинку людей. З ландшафтознавчого погляду вперше селитьбу розглянув Ф.М.Мільков – „селитебні ландшафти” – це антропогенні ландшафти населених пунктів: міс і сіл, з їх будовами, вулицями, дорогами, садами і парками. Враховуючи глибину перетворення природних ландшафтів, більшість авторів розділяють селитебні ландшафти на два типи; міські та сільські антропогенні ландшафти.