30. Президентська республіка та її ознаки.

Президентська республіка. її основні ознаки й особливості:

• президент об'єднує повноваження глави держави і главиь уряду (виконавчої влади);

• позапарламентський метод обрання президента: він обирається шляхом загальних виборів;

• позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент);

• відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв'язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США) не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний партійний склад парламенту й уряду;

• Президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;

• президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшістю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів).

• Однак цей тип республік має і недоліки (президент не залежить від вотуму довіри парламенту, не несе відповідальності перед ним; часто виникає загроза конфліктів між парламентом і президентом).

31. Парламентська республіка та її ознаки.

Парламентська республіка — це різновид республіки з перевагою повноважень на користь парламенту. У парламентській республіці уряд відповідає тільки перед парламентом, а не перед президентом.

При такій формі правління уряд формується з депутатів партій, що володіють більшістю голосів у парламенті. Він залишається при владі до тих пір, поки має в своєму розпорядженні підтримкою парламентської більшості. У випадку втрати довіри більшості парламенту уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення нових виборів. Така форма правління існує в країнах, що відрізняються розвиненою, значною мірою саморегульованою економікою (Італія, Німеччина, Греція та ін). Вибори за такої системи демократії зазвичай проводяться за партійними списками, тобто виборці голосують не за кандидата, а за партію.

32. Змішана (напівпрезидентська) республіка.

Така форма правління поєднує у собі ознаки і представниками президентської, і парламентарної республіки. Але поєднання буває различным.

Наприклад, згідно з Конституцією Французької Республіки 1958 року Президент обирається громадянами і керує урядом, що вирізняло президентської республіки. У той самий час призначуване їм уряд повинен користуватися довірою нижньої палати парламенту — Національного зборів, що вирізняло парламентарної республіки. Разом про те Президент може розпускати Національні сходи на власний розсуд, що ні характерно ні до тієї, ні на інший різновиду республіканської форми правления.

Як показав досвід, цій формі правління ефективна за умови, що уряд, що спирається на парламентську більшість, й президент одноосібно дотримуються однієї політичної орієнтації. Інакше між Президентом, з одного боку, і Прем'єр-міністром та парламентською більшістю, — з іншого, може виникнути конфлікт, до розв'язання якого ніколи не бракує конституційних коштів. Так було в 1986 року, коли Президентом був соціаліст Ф. Міттеран, вибори у Національні сходи дали перевага правим партіям, з урахуванням яких і було було сформовано уряд. Проте проіснувало воно тільки півтора року, після чого Президент розпустив Національні сходи, а нові вибори дозволили сформувати уряд соціалістів. Хіба було б, б і цих виборах перемогли праві партії? Або Президенту довелося б піти у тінь, відмовитися від самостійного керівництва державної політики, або йому достроково треба було б подавати у відставку, або, нарешті, виждати необхідний термін для чергового розпуску Національного зборів, що авторитету Президенту аж ніяк не додало. У 1993 голові ситуація з перемогою правих сил під час виборів повторилася, але цього разу до чергових виборів президента залишалося вже небагато часу, тож їй довелося потерпіти небажане уряд до закінчення своїх полномочий.

У низці країн президент обирається громадянами, що вирізняло президентської республіки, і має низку повноважень, дають можливість активно вторгатися в політичний процес, проте, попри практиці він ними не користується ( " сплячі повноваження " ), а існуючий державний режим типовий для парламентарної республіки (парламентаризм чи министериализм). Прикладом можуть бути Австрія, Ірландія, Ісландія, де " людиною № 1 " визнається навряд чи главу держави, а глава правительства.

Примітно, що у багатьох країнах, свергших у минулому тоталітарних режимів (Португалія, Польща, Болгарія, Хорватія, Словенія, Македонія, Союзна Республіка Югославія й що входять до її складу Сербія і Чорногорія), встановилася змішана республіканська форма правління, при якої уряд спирається на парламентську більшість, а всенародно обраний президент, будучи нерідко харизматичного лідера нації, тобто володіючи загальновизнаною популярністю і народною довірою, не втручаючись в поточне управління, спрямовує політичного курсу. Глава уряду часом виступає у ролі " хлопчика для биття " : коли що неможливо, то причина над політичному курсі президента, а поганому проведенні цього курсу урядом. У цьому вся, мабуть, позначаються риси певної національної психології, сформованій за багато десятиліть, а іноді навіть століття одноосібної власти.

Така система традиційно існує й Финляндии.

Своєрідна форма правління у Швейцарії. Уряд (Федеральний рада) призначається парламентом (Федеральним зборами) і підзвітний йому, проте політична відповідальність уряду парламенту конституційно не передбачено й державний режим, отже, скоріш все-таки дуалістичний, а чи не парламентарный.