4. Піфагор. Геракліт.

Піфагореїзм – напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Піфагор (580-500) та його послідовники вбачали основу світу в числах , в кількісних пропорціях. У всьому – в русі планет, архітектурі, звучанні струни – вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа воно мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального(числа) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження сущого), зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Ідея квантифікації переходить від піфагорейців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування європейської науки Нового часу.

Геракліт (544-483) вважав, що первіснем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос не створений ніким із богів і ніким із людей, він зажди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає.

Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. “Війну”, себто боротьбу, він проголошує батьком і матір ю всього. “Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу”. Йому належить ідея логосу – космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі. Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності.

5. Атомістичне вчення Левкіпа - Демокріта.

1. Левкіп

1. Левкіп (біля 500-440) – може з Мілету, може з Абдер. Був учнем Парменіда чи Ксенофана, а також Зенона. Йому приписують дві книги: “Великий діакосмос” та “Про розум”. Він був учителем Демокріта, а можливо і Протагора.

Левкіп висунув основні принципи атомістичної філософії: “існують нескінченні, посійно рухомі елементи – атоми, які мають нескінченну множину форм, так як в речах є постійне виникнення та зміна”. “Суще не більше ніж не-суще і вони є рівною причиною виникнення речей. Атоми – це суще, що рухається в пустоті. Отже, атоми мають величину, форму, порядок і положення.

Атоми є причиною речей, які виникають та гинуть, дякуючи з єднанню та роз єднанню атомів. Тут Левкіп поєднує незмінне суще елеатів з постійною змінністю Геракліта.

Отже, Левкіп першим допускає існування пустоти (не-сущого), що робить можливим рух атомів (що було проблемою для минулої філософії).

2. Демокріт: атомістична картина світу.

Творча спадщина Демокріта загинула. Залишилися лише фрагменті, які цитують давні автори, полемізуючи з ним, що іноді спотворює оригінальну думку автора. Його головні твори: “Большой мирострой» (Megas diakosmos), “Малый мирострой» та 9-ть книг “Причин”.

Атомістична теорія Левкіпа-Демокріта була закономірним результатом розвитку філософської думки, що їм передувала. В їх системі можна віднайти фрагменти основних матеріалістичних систем Давньої Греції й Давнього Сходу: принцип збереження буття, принцип тяжіння подібного до подібного, саме розуміння фізичного світу, який виник із поєднання первнів, зачатки етичного вчення. Однак, це не були готові ідеї, це було вчення, яке виникло як відповідь на питання, поставлені елейцями (Парменід, Зенон), як вирішенн протиріччя між реальністю, що сприймається чуттєво та умосяжною реальністю, що яскраво виражено в “апоріях” Зенона.

Метод Зенона – “доведення від зворотного” . Напр. , він приймає тезу іншого, що: можна мислити рух чи мислити простір як пустоту.Треба розуміти, що він не заперечує існування руху чи пустоти, а заперечує лише можливість їх мислити, поскільки при цьому ми впадає у протиріччя.

Аргумент “Стріла, що летить” – Припущення – стріла летить, себто рухається у просторі. Але про неї, у той же час, необхідно стверджувати. що вона у кожну мить польоту займає простір, що рівний її власній довжині, себто перебуває у межах цієї частини простору, а це “означає”, що вона у ньому нерухома. Отже, виходить, що стріла і рухається, і не рухається.

1. Всесвіт, на думку Демокріта, - матерія, що рухається і складається з атомів (буття) та пустоти (не-буття), яка є такою ж реальністю як і буття. Атоми рухаються вічно, а, з’єднуючись, створюють усі речі, тоді як їх роз єднання призводить до руйнування та смерті речей.

2. Категорія не-буття – пустоти мала глибоке філософське значення. Вона дала можливість пояснити виникнення та зміну речей. У Демокріта буття та не-буття співіснують поряд, але роздільно. Якщо атоми – носії множинності, то пустота – втілення єдності (метафізичність) та просторової нескінченності, де постійно кількісно з’єднуються та роз’єднуються “цеглинки” буття.

3. Перетворення - це якісний план буття. Цілі світи перетворюються в інші. Перетворюються й окремі речі, так як вічні атоми не можуть зникати без слідно, вони дають початок новим речам.

Перетворення відбувається у результаті руйнування старого цілого, роз єднання атомів, які потім знову складають нове ціле. Атоми (атомос – неділимий) – неподільні, вони не мають фізичних частин, але в тілах вони існують так, що між ними залишається мінімальна кількість пустоти, від якої і залежить консистенція тіл.

4. Поняття “межа” – кожен атом скінченний, обмежений певною поверхнею і має незмінну геометричну форму, тоді як пустота – як “нескінченне”, нічим не обмежена і не має форми. Чуттєво атоми не сприймаються (не мають запаху, кольору, смаку) – вони як пилинки, що літають у повітрі й стають видимими лише у промінні сонця. Та атоми є менші за них і тому їх існування може віднайти лише розум.