3. Основні функції філософії.

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій.

Суспільні функції філософії:

1. Світоглядна, пов язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

2. Загальнометодологічна (“методос” – спосіб), що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, їх координації та інтеграції;

3. Пізнавальна (гносеологічна), що полягає в поясненні найбільш загальних принципів бутт та вихідних основ нашого мислення;

4. Прогностична, яка розкриває загальні тенденції (пердбачення) розвитку людини і світу;

5. Критична з її принципом “піддавай усе сумніву”, яка виконує антидогматичну роль у розвитку знань;

6. Аксіологічна з її вимогою дослідження об єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

7. Соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

8. Гуманістична, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

9. Освітня, пов язана з впливом філософії на свідомість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти надто спрощено. Йдеться не про формування однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачення, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну “підгонку” всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філос. знань і формуванні вміння їх застосовувати (що є дуже важливим і бажаним), а у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія – це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії – важлива передумова нашого духовного збагачення, інтелектуального розвитку, здатності як до адекватного розуміння найскладніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв язанні.

Іноді філософія претендувала на невластиві їй функції творця історії. Звідси песимізм Гегеля: “Сова Мінерви вилітає в сутінки” – Мінерва (Афіна) є богинею мудрості, а її посланець (сова) – символ мудрості – приходить тоді, коли день уже минув, події здійснились, - це націлює філософію на пасивну позицію. Вона повинна тільки пояснювати те, що в житті вже здійснилось.

Маркс же замислив свою філософію як теорію революційного перетворення світу: філософи тільки пояснювали світ, а йдеться про те, щоб його змінити.(11 теза про Фейербаха). Насправді ж філософія не повинна перетворюватись на ідеологію. Суб єктом філософії є не маси, не політ. партії, а окрема особа. Духовне вдосконалення особи (суспільства через особу) є основним завданням філософії.

Тема 2. Філософія Стародавнього світу План

1. Західна та Східна парадигми філософії

2. Філософські вчення Стародавньої Індії

3. Філософські вчення Стародавнього Китаю

1. Західна та Східна парадигми філософії

Кожному народу, його культурі притаманний свій особливий спосіб сприйняття світу і саме цим зумовлена відмінність однієї національної філософії від іншої. Наприклад українська філософія та німецька філософія.

Однак, уся європейська філософська думка у своїй основі має спільні корені – це давньогрецька філософія. Й том у вона, у цілому, суттєво відрізняється від східної парадигми мислення, від індійсько та китайської філософії.

Відмінності:

1 – нечітке розмежування між міфологією та філософією, релігією та філософією. Індійська філософія починається з міфології, поступово переплітаючись із релігійними течіями. У Китаї ж , напр., даосизм та конфуціанство, виникнувши як філософські системи, трансформуються у релігійні течії.

Європейська ж філософія, будучи тісно пов’язаною з релігією, навіть у середні віки не розчиняється в ній. А Давньогрецька філософія була відокремлена від міфології. Що до науки, якщо європейська філософська традиція тісно пов’язана із наукою, то Сход ніколи не знав теоретичної науки.

2 – домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, тоді як європейська філософія звертається до цієї проблематики лише на окремих етапах свого розвитку, але домінує – онтологія та гносеологія.

3 – відмінність суб’єктів філософування. Греція та Рим – це особа(мислитель), яка посідає значне місце у суспільстві, тоді як для Індії та Китаю – особа значення не має.

Тому характерна риса східної філософії – це наявність шкіл, тоді як Європа апелює до поглядів значних особистостей і мислителів. Школи подекуди існують, але вони займаються не просто коментуванням поглядів учителів, а розвивають їх, змінюючи певні ідеї.

Отже, західний тип мислення можна назвати, по-перше, - парадигмальним, спрямованим у русло певної ідеї чи методу мислення, який ї визначає розвиток філософії та науки на певний період; по-друге – екстравертним – націленим на оволодіння зовнішнім світом. Звідси і виникає зв’язок: філософія-наука-техніка. Саме техніка й є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на освоєння світу.

Східна культура – інтровертна, спрямована на оволодіння внутрішнім світом. Тому вона насичена медитаціями, практиками моральног самовдосконалення тощо.

Чим зумовлена така специфіка? – Соціально-економічним ладом.

Про це говорять К.Маркс та М.Вебер.

1 – слабкий розвиток товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусові громадські роботи.

2 – особлива роль бюрократії (міста були адміністративно-бюрокр., а не торгово-економ. як у Греції). Такі риси азіатської деспотії притаманні й царській Росії, а пізніше СРСР.

Звідси – консерватизм суспільного розвитку, коли одні й ті ж соціальні структури існують протягом століть, коли ігнорується потреба у розвитку особистостейта її ролі у суспільному житті. Такими ж незмінними залишаються і філософські системи( лише коментарі), і розвиток природознавства – здобутки у медицині та техніці без теоретичної науки мало на що здатні.

Єдність двох типів філософування:

дослідників дивує духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлення людини, що виявилися у зах. та східн. філософіях та релігійних течіях. Дивина полягає у тому, що давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували.

Карл Ясперс(1888-1969), досліджуючи цю єдність дійшов висновку, що період між 800 і 200 р.до н.е. є “вісьовим часом історії”, часом, який повертає хід історії людства.. Себто у цей час у різних кутках Землі, у розвинених цивілізаціях відбувається процес осмислення людиною самої себе та навколишнього світу, що дає їй можливість поставити перед собою вищі цілі. Це тяжіння до раціонального пояснення світоглядних проблем, а керуючись розумом, людина здатна змінювати традиційний світогляд, ставлячи власні питання.