2. Основні етапи розвитку грецької класики:

1. Рання (натурфілософія – Геракліт, Парменід, Демокріт) – VI-Vст до н.е.. Смислом натурфілософії є фюсис – античний логос. Це “суще як самосуще”, оскільки воно ні від кого не залежить. Це розумна природа, всередині якої є логос, який і треба слухати. Це розгортання і природи, і суспільства. Себто, вогонь Геракліта – розумний. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2. Середня класика – ІV-ІІІст. до н.е. - це софісти. Це розквіт демократії та антропологічний поворот від зовнішнього світу до людини, до політичної етичної та гносеологічної проблематики. Мислителів уже не цікавить Космос і натурфілософія, їх цікавить свідомість людини. Вони внесли в античність новий подих – свідомість одиничної людини.

Намічається певна рівновага інтересу до загального й одиничного. Якщо софісти заперечують загальне, то Платон та Аристотель відновлюють його права.

Сутність знаходиться за межами чуттєвого світу. До неї можна перейти одним поворотом думки – людської свідомості, яка трансцендентна, яка знає буття, сутність, а це означає, що я можу довести все що завгодно.

Софісти: Протагор, Горгій, Гіпій (про них говорить Платон) – це перші соціологи, етнографи, які багато дали для розвитку науки й філософії.

Протагор: “Человек есть мера всех вещей, существующих не существуя, и не существующих существуя»

Горгий: «Ничто не существует, а если существует, то не вполне познаваемо, а если познаваемо, то не вполне выразимо”.

Тобто, мова йде про те, що суще чи одиничне не зовсім повно виражає сутність. Та у той же час, софісти полюбляли сперечатися, й могли довести що завгодно. Це говорить про їхню теоретичну безпринципність.

3. Висока класика – це єдність натурфілософії та свідомості. Це Платон і Арістотель, для яких людська свідомість є об’єктивною реальністю, набутком Космосу. Але, з іншого боку, Космос для них існує як породжуюче лоно, - це ідея.

4.Пізня класика. Неоплатоніки – це явище римської імперії, платонізм, якій вібрав в себе Арістотеля, християнство. Засновник – Плотін, Прокл, Ямвліх. Вони розгорнули систему еманації Єдиного, в результаті якої виникає наш світ. Себто, це можливість сходження нашої душі. Філософія – це стан душі. Коли “бог тримає свою длань над тобою” – Я.Беме. Це містичне, сакральне вчення, це відкритість душі Богу.

Єдиний * Нус * Світова душа* втілюється в Космос і реалізується в нашому чуттєвому світі.

ІІІст до н.е.- Vст. н.е. – це епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя – занепад держав-полісів,а у філософії цього часу відбувається замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

3. Антична натурфілософія: Фалес, Анаксимен, Анаксимандр (Мілетська школа)

Натурфілософія – система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Це перша історична форма філософії, коли ще не існує протиставлення людини світу. Якщо Індія та Китай починають свої шукання з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, а Києво-Руська філософська думка – з проблеми людини, то Греція, яка була торгово-ремісничою державою, починає зі знання про світ, об’єднуючи, тим самим, філософію та науку.

Основні проблеми натурфілософів:

- пошук основи(субстанції) світу, її співвідношення з конкретними речами (співвідн. одиничного та загального, єдиного та множинного).

- як пояснити зникнення та виникнення речей, якщо субстанція незнищувана:

• як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обгрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити чи відкинути фундаторам науки Нового часу. Це, перш за все, логічна аргументація, якої не знала східна філософія, що перебувала у лоні міфології.

Фалес з Мілету (640-562 до н.е.) цікавився астрономією, геометрією й арифметикою. Традиція віщує, що Фалес передбачив затемнення Сонця, яке сталося у травні 585 до н.е. До цих пір відома так звана формула Фалеса: “Усі кути над гіпотенузою (у випадку вписаного в коло трикутника, гіпотенуза якого проходить через центр коло) є прямими”.

Різносторонні інтереси Фалеса мали певний вплив на розвиток його філософського мислення. Так, геометрія у той час була настільки розвинутою наукою, що була певною основою наукової абстракції. Саме це і вплинуло на погляди Фалеса, спрямовані на осягнення сутності світу.

Основою всього сущого Фалес вважав воду. Всі речі – це перетворення води. У праоснові Фалеса, в “нескінченній воді”, міститься і потенція подальшого розвитку. Все інше виникає шляхом “згущення” чи “розрідження” цього первісня. В цьому розумінні розвитку можна побачити певний потяг до діалектичної інтерпретації дійсності. Це – наївний матеріалізм.

Це твердження, за своєю суттю, на той час було революційним: воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Модель Фалеса пояснює як одиничне виводиться через загальне.

Себто, різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Його думка рухалася від загального – правил, формул, принципів – до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) – це заклало одну з основних засад європейської науки.

А, наприклад, у Вавілоні мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками.

Традицію Фалеса продовжили: Анаксимандр (основа світу – апейрон- безкінечне) і Анаксімен – повітря.

Анаксимандр (611-546 до н.е.) Був учнем Фалеса й також вивчав природу. Як і Фалес, він ставив питання про початок світу, стверджуючи, що “первіснем і основою є безмежне (apeiron), і не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як будь-що інше. Він учив, що частини змінюються, ціле ж залишається незмінним”.

Якщо Фалес відносить усю матеріальну різноманітність світу до води, то Анаксимандр відходить від матеріальної визначеності. Його апейрон – дещо безмежне, невизначене. Він першим проголошує безмежне началом і основним елементом сущого, вперше вводячи ім’я “начало”.

Анаксимен - згущення й розрідження розуміються тут як головні, взаємно протилежні процеси, які приймають участь в утворенні різних станів матерії.

Анаксимен вперше вводить поняття взаємного відношення праматерії й руху. Повітря як праматерія, згідно до його поглядів, “постійно коливається, бо якби не рухалось, то не змінювалось би настільки, наскільки воно змінюється”.

Анаксимен є останнім представником натурфілософії мілетської школи, яка намагалась матеріалістично пояснити світ, його окремі явища, його загальний принцип чи основу.