5. Відмінність атомів.

а) порядок і положення. Порядком і положенням (поворотом) можуть відрізнятися складні тіла чи групи атомів в одному тілі. Такі групи атомів можуть бути розташовані вверх , вниз, а також у різному порядку (як букви НА, АН), що й змінює тіло, робить його іншим. І хоча Демокріт не міг передбачити законів сучасної біохімії, але саме з цієї науки ми знаємо, що, дійсно, несхожість двох однакових за складом органічних речовин, напр. двох полісахаридів, залежить від порядку, в якому розташовані їх молекули.. Величезне багатоманіття білкових речовин залежить від порядку розташування в їх молекулах амінокислот, причому можливих комбінацій практично нескінченне.

Фундаментальні частки матерії, існування яких передбачав Демокріт, до деякої міри, поєднували у собі властивості атому, мікрочастки, хімічного елементу та деяких більш складних елементів.

б) величина. За нею атоми також відрізнялися, так як Демокріт визнавав відносну вагу атомів, які в залежності від розмірів бувають легші чи важчі. Найлегшими є найменші та гладенькі кулеподібні атоми вогню, з яких складається повітря, а також душа людини.

Душа – найменші атоми вогню. Вона рухає й оживляє людину, лише будучи у зв’язку з її тілом та тому, що тіло здатне утримувати ці рухомі атоми в порах організму, де вони чергуються з іншими атомами тіла. Особливо атоми душі концентруються в пустотах мозку, і тому саме в ньому є центр розуму (може у серці як ще одному центрі розуму, чи погляд Д. змінювався). Нерозумна ж частина душі розсіяна по всьому організмі. Джерелом поповнення атомів душі є вогненні атоми повітря. Людина живе, поки вона дихає, що й забезпечує їй рівновагу у кількості вогненних атомів. Душі гинуть разом із тілом.

Отже, окремої безсмертної душі (поза тілом)не існує – це розрив з тогочасною міфологією.

6. Амери чи “математичний атомізм” Демокріта. Д. вважав, що атоми мають різний розмір та форму фігури (вигнуті, подібні до крючка і т.д.), що покращувало зчеплення. Він вважав, що атоми неділимі фізично, але, мислячи, в них можна виділити частини, тоді як ділити до нескінченності, навіть мисленно, неможливо, – точки, які, звичайно, не мають ваги, але вони також є протяжними. Це не нульова, а мінімальна величина, далі неділима, мислима частина атома – “амера” (без частин). Амер – 7: верх, низ ліве, праве, переднє, заднє, середина.

Напр. теорема про об’єм конуса. Конус складається з тонких кіл (площин), які чуттєво не сприймаються, вони паралельні основі. Об’єм конуса рівний 1 \3 об’єму циліндра з такою ж основою і рівною висотою. Таким же чином він визначив ї об’єм піраміди. Пізніше це обгрунтував Архімед.

7. Вічний рух матерії. Якщо для іонійської філософії світ – це жива істота, то для Демокріта атоми – не одухотворені. Вічний рух – це зіткнення, відштовхування, зчеплення, роз єднання, переміщення і падіння атомів, яке викликане первинним вихорем. Та атоми мають і свій первинний рух – вони “трясуться у всіх напрямках”. У Емпедокла матерію рухає – “Любов” та “Ворожнеча”, у Анаксагора – Розум, “Нус”.

Отже, первинний рух атомів – це природний рух, їм притаманний, він не потребує дії зовні. Лише далі атоми з’єднуються у складні тіла у результаті ударів, зіткнення та сили тяжіння подібного до подібного.

Вихор виникає постійно, тому що відбувається хаотичний рух атомів у просторі. З вихорів виникають нескінченні світи, які народжуються і гинуть, але Всесвіт нескінченний і безначальний.. Він не має творця, в ньому немає цілі, усе відбувається за законом необхідності. Множина світів існує у просторі одночасно: вони різні і подібні, знаходяться на різній відстані та на різних стадіях розвитку. Кожен з них народжується, розвивається, гине. Їх зіткнення може викликати космічну катастрофу (вважається, що йдеться про промені, які можуть мати негативні наслідки). Отже, ідея нескінченних світів Всесвіту належить не Дж.Бруно (16ст.), а Демокріту.

7. Закон необхідності. Все, що відбувається у світі підкорюється не надприродній силі, а лише закону необхідності. (ananke). Необхідність – це нескінченний шерег причинно-наслідкових зв’язків. Демокріт заперечував першопричину світу, але постійно шукав причинну основу всіх явищ у часі (“Небесні причини”, “Причини звуків”, “Змішані причини” і т.д.

Соціальна філософія, теорія відчуття, питання психології – усе це насичено пошуком причинного пояснення. Часто це зроблено за аналогією та пояснює явища природними причинами, тому так багато блискучих здогадок.

Християнські письменники вважали його філософію “шкідливою”, “небезпечною”, та як вона заперечувала існування Божого промислу., що робило творцем світу випадковість. В дійсності ж Демокріт вважав будь-які випадкові події лише суб’єктивною ілюзією, породженою незнанням істинних причин події. Знання ж перетворює будь-яку випадковість у необхідність.

Та він не був фаталістом наперед визначено долі (Мойри), він шукав для кожного явища специфічну причину, а кожна людина має свою власну свободу волю.

3.Вчення про пізнання. Людина для Демокріта – це не лише біологічна істота з тіла та душі (психіки та свідомості). Людина – це мікрокосм, “те, що ми знаємо” ззовні, з її вигляду, але треба пояснити те, що в ній неясно – її матеріальна сутність та питання про пізнання людиною світу.

Д. визнає різницю та протилежність чуттєвого та розумного мислення. В його вченні про пізнання була немала доля скептицизму, що й веде до засновника скептицизму Пірона та С.Емпірика, який часто цитує Демокрита.

Та у Демокріта це був пропедевтичний скептицизм, який вів до поглибленого пізнання, служить постановці питання, яке має бути вирішеним. він не відриває реальне від мислимого, він не констатує протиріччя, він шукає вирішення цього протиріччя, вбачаючи у цьому сенс життя філософа

Процес пізнання складається як із відчуттів, так із розумного пізнання. Особливо він цінує розум, яким можна дійти до осягнення атомів та пустоти.

Демокрит логічно спростовує тезу про те, що все є істинним. Якщо хтось вважає, що не все істинно, то і ця теза буде істинною, а отже положення про те, що все істинно – хибна. Так і тезу про те, що все хибне, якщо все хибне, то хибне і те, що все хибне.

Чуттєве пізнання – “темне”, затемнене оманою відчуттів, індивідуальними особливостями суб’єкта, що пізнає; розумне пізнання – теоретичне мислення – “світле”, глибоко проникає у суть речей, здатне відкривати існування атомів і пустоти. Чуття і розум – мають тілесний характер, у цьому їх тотожність. Протилежні вони в в їх ролі та значенні для пізнання. Це два рівні пізнання, які доповнюють одне одного. Істина знаходиться “у глибині”, “на дні глибокого колодязя”, тому шлях до істини такий складний

Вчення Демокріта про співвідношення розуму і відчуттів у процесі пізнання є великим відкриттям античної філософії. Це співвідношення розумілося як єдність протилежностей. Література:

1. Б.Б. Виц. Демокрит. М.,»Мысль», 1979

2. Лурье С.Я. Демокрит.. Тексты. Перевод. Исследования. Л., 1970

3. Демокрит в его фрагментах и свидетельствах древности. Под ред. Г.К.Баммеля.

4. Маковельский А.О. Древнегреческие атомисты.Баку, 1946

5. Асмус Демокрит. М.,1960

6. Лившиц Т.М. Свободомыслие и атеизм в древности и средние века. Минск, 1973

7. Тимошенко В.Е. Материализм Демокрита. М., 1059

8. Аристотель Соч.в чет. т..Под ред Асмуса В.Ф. М.,1975