§ 3. Англо-американська цивільно-правова система

Загальна характеристика, улгло-американська цивільно-право­вії система (система загального права) розвинулася з англійського права на, що почало формуватися у Англії після її завоювання норманд-Иими, у переважній більшості в результаті діяльності королівських судів. Сім'я загального права не знала рецепції римського права, а право є результатом тривалого еволюційного розвитку в межах анг-ліиської території, дійсності, звичаїв і традицій.

У становленні системи загального права вчені виділяють наступні етапи. Етап, обчислюваний від нормандського завоювання Англії (1066 р.) до встановлення в останній династії Тюдорів (1485 р.): він характеризується витисненням місцевих, регіональних звичаїв за­гальним правом, що зародилося внаслідок діяльності Вестмінстерських королівських судів. Етап розквіту загального пра­ва і виникнення права справедливості як наслідок вико­нання лорд-канцлером деяких судових функцій. Етап бурхливого розвитку законодавства і зростання значення законів у системі джерел загального права, що триває і дотепер (по­чаток XIX ст.).

Які ж загальні особливості англо-американської правової системи виділяють її серед інших і, у першу чергу, чим вона відрізняється від континентальної правової системи. Це - казуїстичність та архаїч­ність, яка пояснюється тим, що основним джерелом права є судовий прецедент; відсутній поділ права на приватне і публічне, замість кот­рого (але не аналогічно якому) все ж таки існує визначена диферен­ціація на загальне право та право справедливості; пріоритет процеду­ри і процесуального права перед матеріальним правом; залежність закону від прецедентного права; незначна кодифікація галузей права. Розвиваючись автономно й уособлено в межах Англії й Уельсу, за­гальне право з початком здійснення колонізаційної політики Велико­британії поширилося також на колонії - Австралію, Канаду (крім провінції Квебек), Нову Зеландію, СІЛА й інші країни. Надалі англій­ське загальне право вплинуло на формування власних правових сис­тем у англомовних країнах, велика частина з яких, врешті-решт, ввійшла у англо-американську правову сім'ю. Разом з тим у міру по­ширення загальне право піддавалося певним модифікаціям, що виз­начаються специфічними умовами, які склалися в сприймаючих його країнах. Тому цілком природно те, що у різних країнах спостерігаю­ться дуже різні перетворення.

Значна трансформація англійського загального права здійснена в США. З огляду на даний факт і те, що серед країн, які входять у сім'ю загального права, США виконують одну з провідних ролей, саме то­му зазначену правову систему називають також англо-америка-нською. Специфіка американського цивільного права обумовлена комплексом факторів: континентальним розташуванням (у силу яко­го значно відрізняється регулювання відносин власності, об'єктом котрих є земля); відсутність давніх феодальних традицій; формуван­ня права в умовах розвитку капіталістичних відносин; відмінності у формах правління і державного устрою (США - федеративна респуб- ліка, у якій одночасно існує цивільне законодавство окремих штатів і федеральні закони). Однак не слід перебільшувати значення відмін­ностей, що існують між американською й англійською правовими системами, які, незважаючи на вказані відмінності, утворюють єдину шігло-американську правову сім'ю.

Система джерел права. На відміну від країн континентальної Єв­ропи, у яких цивільне право розвивалося в університетах як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творила­ся судами, юристами-практиками. Англійські і північноамериканські судді у своїх рішеннях не тільки тлумачать і застосовують, а й ство­рюють нові норми права. Саме тому, що центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, яке має силу преце­денту, його називають «правом судової практики» (сазе Іто), У галузі судової практики діє правило прецеденту (в США воно називається ІІаге сіесшз), відповідно до якого положення, які містяться в судових рішеннях, що мають статус обов'язкових прецедентів, обов'язкові для всіх судів як нижчестоящих, так і тих, котрі безпосередньо винес­ли дані рішення. Обов'язковими прецедентами стають тільки рішен­ня вищих судових інстанцій: у Великобританії - Палати лордів, Апе­ляційного суду, Високого суду; в США - Верховного суду США і Мрховних судів штатів. Слід зазначити, що правило у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції не є зв'язани­ми власними прецедентами.

Одним з джерел права є зако), але він, іідповідно до класичної теорії, що панує в сім'ї загального права, ви­конує другорядну роль, обмежуючись лише внесенням поправок і до­повнень до права, створеного судовою практикою. Представники доктрини загального права стверджують, що у законі варто шукатиме принципи права, а тільки рішення, що уточнюють і доповнюють принципи, породжені судовою практикою. Необхідно підкреслити, що норма, яка міститься у законі, цілком «включається» у систему права винятково після кількаразового її тлумачення і застосування судами (наприклад, в Англії більшою перевагою користуються не І І-ксти закону, а судові рішення, прийняті на його основі). Казуїстич­ність загального права вплинула і на техніку викладу норм цивільного права у актах законодавства. Можна стверджувати, що системі за­гального права не властиві кодифіковані акти цивільного законо­давства1. Разом з тим з початку XIX ст. і до нині (і особливо в наш «юс, якщо враховувати процес європейської інтеграції, що відбу-мсться в рамках Європейського Співтовариства) значення закону системі загального права неухильно зростає: збільшується число останніх, удосконалюється техніка їх викладу, розробляються проекти кодифікації законодавства.

Звичай є третім джерелом загального права, але його зна­чення як такого поступово зменшується. В англійському праві обо­в'язковими є лише стародавні звичаї, що існували до 1189 р. Наведе­не правило не поширюється на торговельні звичаї (Ігасіе сихіот), що мають силу ділових звичаїв. Разом з тим, будучи включеними у текст закону чи судового рішення, звичаї набувають статусу норми закону або норми обов'язкового прецеденту.

Незважаючи на те, що у формуванні загального права брали ви­рішальну участь не вчені, а судді, останнім часом серед джерел права англо-американської правової системи зростає авторитет доктрини.

Деякі доктринальні праці (наприклад, твори Гленвілла, Литлтона, Кока, що мають «поважний» вік) надзвичайно престижні і одержали визнання авторитетних книг. Тому нерідко вини­кають ситуації, коли обгрунтування позиції, вираженої в судовому рішенні, здійснюється з урахуванням відомих доктринальних поло­жень.

Структура цивільного права. Викладені вище відмінності кла­сичних правових систем знаходять відображення й у структурі ци­вільного права, і в існуванні унікальних цивільно-правових інститу­тів , і в різному змісті, що вкладається у адекватні правові поняття. Система загального права не знає ні групування пра­ва за галузями, подібного тому, котре здійснюється у праві континен­тальної Європи, ні взагалі такої галузі як цивільне право2. Однак вар­то звернути увагу на деякі специфічні ознаки інститутів, що з позицій романо-германської правової сім'ї можна віднести до цивільно-пра­вових.

Норми, які регламентують правовий статус фізичних осіб, у Англії містяться в судових прецедентах, у законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, в законах про правову допомогу неповнолітнім, у цивільно-процесуальному законодавстві; а у США - у законодавстві штатів. Правоздатність і дієздатність у цивільному праві англо-амери­канської правової системи визначаються єдиним поняттям правоздат­ності. Разом з тим останнім часом судова практика і доктрина розрізняють пасивну правоздатність (разше сарасіїу), ана­логічну за змістом «континентальній» правоздатності, і активну пра­воздатність (асіїуе сарасіїу), яка є здатністю до здійснення юридично­го акту,що відповідає поняттю дієздатності. Правоздатність, що виникає з моменту народження, Знається рівною в силу принципу загального права, відповідно до яко­го «право діє, незважаючи на осіб». Правових інститутів визнання Особи безвісно відсутньою і оголошення особи померлою в англо-американському праві не існує. Відсутні у країнах системи загального орава інститути емансипації і законного представництва неповноліт­ніх. Опікун в праві Англії' і США набуває статусу довірчого власника, що діє відповідно до норм інституту довірчої власності.

Англо-американське право не оперує терміном «юридична особа». Однак поряд з фізичними особами як суб'єкти права розглядаються і ШІучно створені ними організації. За змістом правовій категорії юри-дшчної особи в системі загального права відповідають категорії: кор» ворація і товариство , що одночасно є дво­ма основними типами юридичної особи англо-американського права. У свою чергу, в Англії корпорації поділяються на: а) ті, що представ-цпоть собою сукупність осіб б) одноособові корпораці), які складаються з однієї фізичної особи; публічні корпорації, що є однією з правових форм участі держави в майнових відносинах; г) квазікорпорації - спілки осіб, визнані суб'єктами права лише у певних сферах суспільних відносин, що відповіда­ють основним цілям їх діяльності (наприклад, профспілки)1. Товарис­тва систематизуються залежно від характеру відповідальності партне­рів за боргами товариства. Внаслідок того, що речове право не відоме англо-американському праву, місце першого займає категорія «власність», яка є одним з його основних понять. Своєрідність системи речових прав у країнах системи загального права виявляється в збереженні правових форм регулювання відносин власності, властивих епосі феодалізму. З пра­вом власності (ргорегіу) ототожнюються всі права майнового змісту, що розглядаються як його різновиди. У межах зазначеного права (ргорегіу) виділяється право власності, аналогічне континентальному праву (ожегхНір), й інші майнові права, що мають лише загальну по­дібність з «правами на чужі речі». Право власності на нерухоме май­но (геаіргорегіу), на відміну від «континентального» аналога, не має властивості абсолютності, тому що відповідно до англо-америка-нського права верховним власником землі є суверен - монарх (Анг­лія) чи держава (США), від права і волі яких й залежать права безпо­середніх землевласників.

Не можна не звернути увагу на закріплення англо-американським правом конструкції «розщепленої власності», що полягає у поділі («розщепленні») правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. У період буржуазних революцій і відразу після нього у цивішстичній доктрині і цивільному законодавстві переваж­ної частини країн, що складають континентальну Європу, домінувала концепція «абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого пра­ва власності», яка найбільше відповідала капіталістичним відноси­нам, що утвердилися. На противагу цьому англійська правова система зберегла багато інститутів феодального права, а стосовно досліджу­ваного питання - допускала можливість роздроблення права власно­сті на часткові правомочності і розосередження останніх серед декіль­кох осіб, кожна з яких, у разі володіння певним комплексом юри­дичних можливостей щодо об'єкта, могла називатися власником.

У дусі англо-американської традиції права розуміють власність та­кож сучасні її представники. Так, Г. Демсец стверджував: «згусток або частина прав з використання ресурсу - от що складає власність»3, а американський правознавець Дж. Уолдорн трактує власність як «складний згусток відносин, що істотно розрізняються за своїм ха­рактером і наслідкам». Одне з найбільш «повних» визначень права власності, запропоноване англійським юристом А. Оноре, складаєть­ся з 11 елементів, які дозволяють створювати величезне число ком­бінацій названого права. А якщо врахувати їх варіювання за суб'єкта­ми і об'єктами права, то розмаїтість різновидів права власності стає, за словами представників англо-американської правової доктрини, воістину «страхітливим».

Найважливішим інститутом англо-американського права є довірча власність, породжена правом справедли­вості. Суть зазначеного інституту зводиться до наступного: заснов­ник трасту, що є первісним власником, передає де­яке майно одному або декільком особам - довірчим власникам для здійснення управління таким винятково відповідно до цілей, визначених засновником, а саме в інтересах одного чи декіль­кох осіб - вигодоодержувачів, бенефіціанті. Вигодо-одержувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним інша особа. В силу заснування трасту відбувається поділ («роз­щеплення») права власності між декількома особами-власниками: повноваження з управління, експлуатації майна належать довірчому власнику, а права на використання вигод та доходу і на повернення майна - вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність названого ін­ституту дозволяє використовувати його для досягнення різних прак­тичних цілей: охорони майна і представництва інтересів недієздат­них осіб, ліквідації спадщини, для створення та діяльності організа­цій, подібних до установ континентальної Європи, тощо. Саме тому інститут довірчої власності активно запозичується країнами, що на­лежать до інших правових систем.

Незнайомі загальному праву і речово-правові способи захисту права власності, порушення якого розглядаються як загальноцивільні правопорушення. Внаслідок цього захист права власності здійсню­ється за допомогою загальноцивільних позовів - позовів із заподіян­ня шкоди.

Поряд з речовим правом англо-американське право не знає і зобо­в'язального. Поняття і термін «зобов'язання» не відомі цій правовій сім'ї і не мають аналога в англійській юридичній мові. Тому відсутня й класифікація зобов'язань. Підставами виникнення зобов'язальних відносин (звичайно ж у їх «континентальному» розумінні) є договір, квазідрговір, делікт. Договір розглядається як зроблена, за­мість надання, зустрічна обіцянка, виконання якої забезпечено санк­цією. Саме подібним розумінням договору пояснюється той факт, що оферта жодним чином не зв'язує оферента, а про виникнення яких-иебудь прав і обов'язків не може йтися до одержання акцепту. Дого­вірне право неналежне піддано систематизації, класифікація догово­рів взагалі відсутня. Не відомий англо-американському праву також принцип реального виконання договору, замість якого панує прави­ло, що надає боржнику можливість у будь-який час відмовитися від реального виконання договору, за умови компенсації у повному обся-|і збитків кредитора. До квазідоговорів доктрина загального права (Відносить такі підстави виникнення зобов'язань, що до деякої міри подібні відомим континентальному праву безпідставному збагаченню і веденню чужих справ без доручення.

Вказана вище своєрідність англо-американської цивільно-правової системи відбилася і на деліктному праві. У сфері позадо­говірної відповідальності надзвичайно великий вплив судової практи­ки, основним джерелом деліктного права продовжує бути судовий прецедент. Саме судовою практикою вироблені такі види деліктів, як: «порушення чужого права володіння» (чи - вторгнення) ; шкідливіст; наклеп; недбалість та інші. Деякі з них одночасно є назвою позову, за допомогою якого можна відновити порушене право. Подібне сталося тому, що матеріально-правові норми деліктного права були розробле­ні слідом за процесуальними засобами захисту порушених прав - по­зовами. «Порушення чужого права володіння» є одним з най­давніших різновидів деліктів, породжених загальним правом. Ним охоплюються випадки умисних насильницьких і «норовливих» дій, що заподіюють шкоду майну чи особистості позивача.

Спадкове право. Спадкування у системі загального права має свої особливості. Це стосується, перш за все, спадкування за заповітом, яке передбачає лише одну форму заповіту - письмову, підписану спадкодавцем і посвідчену в присутності не менше двох свідків.

Використання інституту довірчої власності у спадкових відноси­нах робить зайвим існування у англо-американській правовій системі такої конструкції як легат. Всі права і обов'язки спадкодавця (спадко­ва маса), незалежно від того, як відбувається спадкування - за зако­ном чи заповітом, переходять у довірчу власність третьої осо­би, котра повинна, виконуючи волю спадкодавця та діючи в інтересах спадкоємців, розрахуватися з усіма кредиторами спадкодавця і передати спадкоємцям спадкову масу, вже звільнену від боргів.