§ 2. Право власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Відносини власності закріплюються у нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваженння по володінню, користуванню та розпоряджанню, а також по припиненню та захисту. Зазначені норми складають право­вий інститут, щодо якого існують наступні точки зору: право власно­сті є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститу­том, більшість норм якого становлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам - конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові механіз­ми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлення нор мального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому останнім члсом вважається, що право власності в об'єктивному розумінні є ком­плексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, а також інших галузей права.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктив-ис право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту, їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при будь-яких порушеннях його права, що властиве захисту будь-якого суб'єк­тивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкрет­них правовідносинах з визначеними особами не перебуває, а право власності у суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумін­ні), для яких адресована кредитором боржнику вимога здійснення яідповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характери-зуються як: пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює свої повноваження своєю владою, без посередників, не тільки неза­лежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника зумовлені його інтересом;

виключне панування особи над річчю. Якщо власник Своєю вланою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумовлює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний об­ов'язок утримання від здійснення подібних дій; абсолютність влади надається власнику покладанням обов'язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, які належить власникові. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання цього обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридичне були задоволені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право ив власні дії, воно ще характеризується додатково такими рисами:

право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочно-стей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставина­ми - з встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю між власником та суб'єтам зобов'язальних право­відносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відпо­відний договір аренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;

— панування власника над річчю носить правовий характер, тобто не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею,річ залишаєть­ся у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена то­що. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром; право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майно­вих прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права нада­ють собі можливість користуватися річчю в одному чи декьках відношеннях (наймач - володіти та користуватися, зберігач — володіти, заставодержатель — розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику самий широ­кий спектр повноважень по володінню, користуванню та розпоряд­жанню та ін.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єк-тивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, встановлених законом..

Існують багато визначень права власності. У ст. 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а) з прав самого власника, коли наголос передусім робиться на правах, що надаються власнику майна — пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;

б) з обов'язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи наріч з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов'язку - стримуватись від зазіхань на чужу річ;

в) з поєданмя прав і обов'язків власника щодо свого майна};

г) з характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, щ© виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб'єктами цими благами, здійсненна; щодо них інших дій, та пов'язане зі ставленням до таких благ як до своїх. Зазначене иро право власності до­зволяє зробити деякі висновки, традиційне визначивши його як різ­новид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютним» та безстроковими. («Право інтелектуальної власності», яке схоже з пра­вом власності та широко застосовується у законодавств є іншої правовою інституцією та має відповідні характеристики, що суттєвої відрізняють його від права власності).

Форми та види права власності В ЦК не врегульовуються так звані форми влаевоєтіу які є економічною, а не правовою категорією внаслідок чого не може йтися про систему права влаєиостіі що скла­дається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та ко­мунальна. Такий поділ є неприпустимим тому, що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначається рівність усіх суб'єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб'єктами права власності на те чи інше майно.

При загальній неприйнятності вживання в законодавчих та науко-вих конструкціях «форм» права власності» окремого наголо­су потребує спростування доцільності збереження права колективно власності як невизначеного і суперечливого поняття, яке не містить властивого суб'єктивному цивільному праву суб єкгного складу, бо до суб'єктів права не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не єдину особу), як це вірно відмічається рядом правників.

Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється вве­денням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутністю її визначення. У ч. 2 ст. 316 ЦК лише позначається, що право довірчої власності є особливим видом права власності, без по­яснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що ко­нструкція довірчої власності є чужою для права України, запозиче­ною з англо-американського права, в якому воно досконало розроб­лене і є визначальним для численних правових конструкцій - патро­нату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подруж­жя тощо.

Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права влас­ності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищезгадані його характеристики, і привносить концепцію розщіпленої власності. Згідно з останньою, на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності - номінального власника (засновника до­вірчої власності) і довірчого власника - особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника ін­шою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управ­ління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Внаслідок цього виникає нетипова для українського права кон­струкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і ре­чові відносини. Проте є прибічники довірчої власності, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності, і є її против­ники.