83. Политико-правовая доктрина солидаризма.

Идеи солидаризма получили значительное распространение в конце XIX -начале XX вв. Их теоретической основой была социологическая доктрина, взгляд Огюста Конта на общество как на единое целое.

Для политико-правовой доктрины солидаризма характерны следующие моменты:

- идеологическое противостояние и индивидуализму, и социализму (ком­мунизму);

- резко негативное отношение к учению о классовой борьбе (Леон Дюги называл его «отвратительной доктриной»);

- скептическое отношение к субъективным правам, поскольку они, по мнению солидаристов, разобщают членов общества. «Индивид не имеет ни­какого права, он имеет лишь социальные обязанности». Дюги предлагал за­менить понятие субъективного права понятием социальной функции;

- идея о том, что осознание факта солидарности порождает социальную норму, которая стоит выше государства и положительных (писаных) зако­нов, а они лишь служат ее осуществлению. Дюги формулировал эту норму следующим образом: «Ничего не делать, что уменьшает солидарность по сходству и солидарность через разделение труда; делать все, что в матери­альных силах личности, чтобы увеличить социальную солидарность в обеих этих формах»;

- акцент на положительных обязанностях государства. По мнению Дюги, норме солидарности соответствуют законы о всеобщем образовании, здраво­охранении, социальном обеспечении, охране труда и др.

Теория солидаризма оказала значительное и долговременное влияние на политико-правовую идеологию и практику. В России идеи Леона Дюги были поддержаны (хотя и не безоговорочно) такими видными правоведами, как Павел Иванович Новгородцев и Максим Максимович Ковалевский.

84. Теория элит (г. Моска, в. Парето и р.Михельс).

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обгрунтований зусиллями: Гастано Моска; Вільфредо Парето; Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).