30. Натурфілософське вчення ф. Шеллінга.

В натурфілософії Шеллінга відродилися багато мотивів фізичних переконань Лейбніца, і у введенні до свого першого твору про природу він пише, що прийшов час «відновити» навчання великого мислителя XVII в. Коли Шеллінг пише, наприклад, що в кожному шматку мінералу відображена історія розвитку Землі [див. 148, 5. 291], зразу ж згадується «Протогея Лейбніца». Але до загальної ідеї великого ганноверца, що природа — це видимий дух, він додає положення, що дух—це невидима природа. З'являючись у все нових і нових видах, природа актуалізує сплячі потенції духовного початку, який себе «потенціює», тим самим себе пізнаючи. Отже, природа знаходиться в стані безперервного розвитку як цілісність, що телеологічно само організовується, що підіймається на все більш і більш високий рівень. «...От копалини через всю неорганічну і органічну природу, навіть до Історії Вселеної, тягнеться один нерозривний ланцюг» [111, з. 26]. Цей погляд на природу був куди більш плідним, ніж катастрофізм Кювье, і він увібрав в себе плідні ідеї Канта і його послідовника Ешенмайера про з'єднання ньютонианской сили тяжіння з картезіанським відштовхуванням [див. 148, 5. 299], припущення И. Гердера і К. Кильмейера про вдосконалення чутливості, а також спостереження Брауна що «материнське лоно землі, яка тільки що вийшла з свого хаотичного стану (подібно великій тварині), спочатку проводить творіння менш доцільної форми, а ці творіння — інші, які вже утворилися в більшій відповідності з місцем їх народження і з їх взаємним відношенням» [43, т. 5, з. 450]. У Канта розум ученого — законодавець природи, у Шеллінга розум філософа — творець спекулятивної фізики. Але якщо для Канта доцільність залишалася регулятивним суб'єктивним поняттям, для Шеллінга телеологія природи — реальний об'єктивний факт.

Початкова тотожність суб'єкта і об'єкту в абсолюті виділяє з себе природну об'єктивність, з якої пізніше виникає пізнаюча людська суб'єктивність. Втім, природа несе в собі потенцію суб'єктивності вже спочатку постільки, поскільки вона є продуктивна, проводить силу, а не тільки пластична, сприймаюча основа. Розвиток суб'єктивності в природі приводить врешті-решт знову до ототожнення ідеального і реального, суб'єктивності і об'єктивності на духовної — на цей раз вже свідомої і усвідомленої — основі. Таким чином, природа, по Шеллінгу, є продукт не якоїсь надособистої свідомості, а «до особистісної несвідомості», для якої власне природні утворення і процеси складають першу, але далеко не останню стадію пробудження. Намічається своєрідний діалектико-еволюційний пантеїзм, в якому вольове начало Фіхте зростає з субстанціального субстрата Шеллінга у міру прояву їм своєї все більш наростаючої активності. Начало цієї активності виникає із сліпого хотіння, що порушує недиференційовану самототожність абсолюту, але йому ж властивого.

Численні діалектичні ідеї натурфілософії Шеллінга виникли в результаті запозичення і узагальнення їм відкриттів, пошуків і передових тенденцій природознавства його часу. Пару літ він з цікавістю відвідував університетські лекції по математиці, фізиці і медицині. Ідея єдиної і розвиваючоюся природи прийшла до нього не тільки від Лейбніца і «докритичного» Канта і Гете, але і від Д. Пристли і А.Лавуазье, що розвінчали уявлення про «особливу флогістонну речовину», і від Л. Гальвані, що знайшов зв'язок між фізіологічними і електричними процесами. Безперечно вплинула на Шеллінга книга Кильмейера «Про відношення органічних сил у ряді різних організацій» (1793), присвячена проблемам загальної теорії життя і її розвитку. Треба в зв'язку з цей згадати і критика преформизму в біології Вольфа, і дослідників чутливості А. Галлера і лікаря Д. Брауна. Сам Шеллінг відкинув теплород і светород, магнітну і інші «невагомі матерії», оскільки вони порушували принцип єдності природних законів. Всі відкриття в науках, сприяючі об'єднанню раніше розрізнених знань невіданню різних явищ до деякої загальної основи, викликали його гаряче схвалення. Тому він з готовністю прийняв відкриття А. Вольта (1800), що показав, що так звана «тваринна («гальванічна») електрика» нічим не відрізняється від решти її видів і може бути відтворена як «контактна електрика».

Шеллінг тлумачив природничонаукові відкриття ідеалістично, як свідоцтво дії, в природі духовних сил, що матеріалізуються, відповідно розуміючи роль природних наук у відношенні до філософії як лише постачальників прикладів, що демонструють і підтверджуючих невиключеність ніби абсолютних філософських істин. Емпірична і експериментальна фізика створює лише «колекції» фактів, фізика ж умоглядна конструює сили природи з «перших принципів» і дедукує з цих змістовних апріорі слідства, не стільки передбачаючи факти, скільки пояснюючи, чому вони такі, а не інші. При даній схемі не обійшлося, звичайно, без численних домислів і довільних спекуляцій, але серед них виявилися і чудові припущення.

Між останніми на перше місце повинні бути поставлений фундаментальні діалектичні ідеї про взаємозв'язки в природі, про її невичерпний динамізм, здатності до самовдосконалення і про «подвійність» пронизливих її «полярних сил», тобто про боротьбу і єдність властивих їй протилежностей. Шеллінг неодноразово говорить про те, що природа є «нескінченна діяльність» [148, 5. 289] і усюди відбувається «протиборство» протилежних тенденцій на різних рівнях оточуючого нас миру [див. 113, з. 83—84], причому «вся протилежність в природі зводиться до однієї початкової протилежності» [148, 8. 251]. Отже, усюди в природі «тотожність в подвійності і подвійність в тотожності (а що б інше могло означати вираз: полярність?)» [там же, 5. 218].

На цій загальнометодологічній основі Шеллінг зміг здійснити передбачення, що знайшли своє підтвердження в нових відкриттях природодослідників, що незабаром послідували. Перш за все це торкається вивчення електрохімічних процесів Р. Деві, виявлення зв'язку між електрикою і магнетизмом Г. Эрстедом (1820), а на більш широкій і глибокій основі — М. Фарадеем (1832). Великий англійський фізик остаточно довів повну тотожність видів електрики, одержуваних механічним, тепловим, хімічним і органічним способами, а через магнітну індукцію підвів науку до створення електромагнітної теорії матерії. Він посилався на Шеллінга, а той в своїй яскравій промові в Мюнхені (1832) гаряче вітав відкриття Фарадея, побачивши в них експериментальне підтвердження свого натурфилософского ідеалізму. З увагою читав твори Шеллінга і Р. Майер, один з авторів загального закону збереження і перетворення енергії.

Всіма своїми натурфилософскими тріумфами Шеллінг був зобов'язаний, проте, не ідеалізму, а раніше ним засвоєним фактам передового природознавства, а потім що розвинувся на цій основі своєму тонкому діалектичному чуттю. Таким чином, виникла, наприклад, його здогадка про те, що в мозку людини існують процеси іррадіації і концентрації, раніше знайдені в області хімічних явищ [див. 148, 5. 256]. «Ніяка матерія природи не примітивна» [104, з. 130], вона завжди організована, в наявності «загальне примушення до комбінування» [там же, з. 130], але в ході останнього виникає суперечлива взаємодія загального становлення і «гальмування». Ця взаємодія і виявляється як єдність активності і пасивності, необмеженості і обмеження, гомогенності і гетерогенності, іррадіації і концентрації.

В цих діалектичних категоріальних парах явно намічається об'єктивна діалектика природи, що отримала потім розвиток у Гегеля, але одночасно і редукована до відчуженого стану: природа трактується Гегелем як «вимерлий дух». Цю формулу ми зустрінемо і у Шеллінга, пишучого про дух, «згаслий» в матерії. Природа є, згідно Шеллінгу, могутня єдність, так що задача полягає в тому, щоб «привести в систему всі уламки великого цілого природи».[111, з. 12], а розвивається вона телеологічним чином. Лежачий в її основі «дух» приймає всі типи організованості, через які він проходить, «за всього лише проміжні ланки» [113, з. 214] на шляху до самої досконалої зі всіх своїх форм, тобто до людини і її культури. Тому вище неможливе пояснити через природну еволюцію низького, «вища функція втрачається в підлеглій через те, що її вищий чинник зникає...» [104, з. 132]. Навпаки, пояснення низького ступеня слід шукати у вищій, оскільки перша покликана послужити підставою для останньої, а потім включитися в неї як підлеглий момент. Це вже не кантівська суб'єктивна телеологія, але від Канта узятий задум примирити каузальний механіцизм з телеологічним органицизмом: природа повинна розумітись «як свідомо створений твір і одночасно з цим — результатом самого сліпого механізму» [113, з. 23]. Через об'єктивність телеології Шеллінга друга частина задачі направляє до ідеї самостійної діалектичної еволюції природи.

Тому Шеллінг тлумачить механічні зв'язки в природі як необхідну сторону уселенського процесу, який привів до появи живих організмів. Він відкидає як чисто механічне тлумачення органічного, так і погляд на органічне як на з'єднання физико-хімічної неорганики з деякою зовні до нього «доданою життєвою силою», бо неорганічне — це ще не доспіле, але що таїть в собі, на зразок «сплячих монад» Лейбніца, зачаток майбутнього органічного. Дозрівання відбувається в результаті дії нескінченної активності абсолюту на його ж власні кінцеві породження; Ці методологічні принципи утілюються в наступній (втім, не однакової в різних нарисах і ніколи що не отримала завершення) системі натурфілософії. Природа в своєму розвитку проходить, по Шеллінгу, три «основні ступені» [148, 8. 317] як самопокладання однієї і тієї ж організації, тобто абсолюту. Спочатку це рання конструкція світу з «загальної подвійності», про яку він яскраво і натхненно пише в творі «Про світову душу». Утворення світу відбувається через протилежності і «крайнощі» і перш за все через відштовхування і тяжіння: перша з цих сил породжує безструктурну речовинність, а друга обмежує і розмежовує її на дискретні тілесні утворення. Конструювання просторової структури останніх, почате гравітацією, продовжується магнетизмом і доповнюється на другій «потенції» електрикою і хімізмом. Другий ступінь розвитку завершує побудову «загального механізму» матерії, в рамках якого Шеллінг здійснює дедукцію динамічних законів, явищ світла і інших стихій неорганічної природи. Третя «потенция» — це царство організованої органіки, висхідної по градаціях чутливості і відтворюваності. Хімізм другої «потенції» переходить в органицизм третьої через гальванічні явища. Якщо «магнетизм, електрика і хімічна спорідненість, зведена в творі у вищий ступінь, дають три категорії органічної фізики, то в гальванізмі ми схильні бачити ту зв'язуючу ланку, за допомогою якої вищезазначені загальні сили природи переходять в чутливість, дратує і прагнення до зростання» [113, з. 216]. В цьому органіцизмі поступово зріє майбутня розвинута індивідуальність і розумність гуманізму, тобто людського життя, з яким ми вже переходимо з природи в більш високу сферу діяльності абсолюту.