32. Загальна характеристика філософії г.В.Ф. Гегеля та її місця в німецькій класичній філософії.

Безпосередні історико-філософські джерела системи Гегеля — це вчення Фіхте і Шеллінга. Перший з них проголосив, що субстанція є не тільки об'єкт і не тільки суб'єкт, але то і інше разом. Другий спробував переконливіше реалізувати ту ж саму думку. Гегель близько примикає до Шеллінга, але підкреслює, що йому вдалося більш діалектичним чином обґрунтувати тотожність буття і мислення через їх саморозрізнення і самозаперечення, в якому розум «є як субстанцією, так і нескінченною потужністю».

Якщо Кант, який вперше почав використовувати терміни «суб'єкт» і «об'єкт» в сучасному нам значенні, бачив в своєму трансцендентальному суб'єкті творче джерело «об'єктивності» природи, тобто одноманітній не впорядкованості, а справжня об'єктивність опинилася біля нього віднесеною в потойбічний світ, то Фіхте відкинув це роздвоєння об'єктивності і проголосив тотожність суб'єкта і об'єкту, в якому суб'єкт продовжував домінувати, але вже як не тільки творча, а активність, що буквально творить. Шеллінг постарався «зрівноважити» суб'єктивне і об'єктивне на всьому шляху розвитку абсолюту, як дві сторони однієї і тієї ж медалі. Що ж відрізняється конструкція Гегеля?

«Істинне є ціле» [32, т. IV, з. 10]. Гегель хотів би, не менше ніж Шеллінг, додати принципу тотожності мислення і буття цілісний, тотальний характер. Але субстанція є суб'єкт і об'єкт маєте «лише постільки, поскільки вона є рух самоутвердження, оскільки вона є опосередковування становлення для себе іншого» [32, т. IV, з. 9]. Це значить, що субстанція є не тільки результат, але і процес, що веде до нього, що здійснюється в об'єктивному ы у запереченны суб'єктивного об'єктивним. «...Заперечення, суперечність, роздвоєння — все це належить, отже, до природи духу» [32, т. III, з. 41]. Тотожність суб'єкту і об'єкту у Гегеля володіє глибоко діалектичним характером. «...Воно є тотожність тільки як повернення до себе з природи» [32, т. III, з. 32], де «в кінцевих речах ця тотожність неповно» [32, т. XI, з. 280].

Гегель розглядає духовне в реальному світі як його внутрішню, іманентну йому сутність, крім того що розвивається в до природній логічній і послеприродной «ідеальної» формах. Об'єктивування духу відбувається у всіх цих формах і на всіх цих стадіях, проте по відсутньому у Шеллінга закону заперечення заперечення: в матеріальній природі дух опредмечен і матеріалізований, але матеріалізація є несправжнє його об'єктивування, вона є, швидше, його заперечення, потребуюче зняття. Ці три стадії можна тлумачити як з'єднання в рамках єдиної системи трьох різних рішень проблеми универсалий, які спочатку розглядаються «до речей», потім «в речах» і, нарешті, «після речей». Не дивлячись на все це, абсолют у Гегеля все ж таки більш іманентний світу, ніж у Шеллінга (або у Аристотеля з його «формою всіх форм»).

Але сильно виражений у Шеллінга момент паралелізму духу і природи на певній фазі буття абсолюту — момент, кінець кінцем викликаний необхідністю якось порахуватися з фактом початкового існування матеріального світу, — не зник і у Гегеля, Він знайшов у нього вираз у вигляді корелятивності тотожності і відмінності між мисленням і буттям, суб'єктом і об'єктом: хоча в своїй сутності буття і є мисляче себе мислення, але в оточуючій людину дійсності, а також і в ньому самому думка не є матерія і, навпаки, матерія не є думка. Недаремно так багато сторінок «Феноменології духу» присвячено полеміці проти фізіогноміки і френології. Втім, Гегель виступає тут не тільки проти ототожнення фізіологічних процесів з психічними і наївного виведення якостей душі з будови черепа і форми мозку, але і проти трактування психіки як продукту діяльності організму і як функції нервової системи. «Поняття і буття різне, поняття і реальність, душа і тіло відділені один від одного».

Як і у Шеллінга, гегелівський абсолют спочатку не має в собі актуальної свідомості (тим більше його початковий логико-категоріальний розвиток не володіє самосвідомістю), але, на відміну від свого попередника, Гегель характеризує найранішу стадію абсолюту як думку, хай поки безособову, актуально ще не що стала «духом», але виразну і цілеспрямовану. Проте тільки в людській свідомості світова субстанція усвідомлює себе як суб'єкта і як об'єкт. «...Дух вже із самого початку є дух, але він не знає ще того, що він є саме дух. Не він із самого початку опановує вже поняттям про себе, але тільки ми, розглядаючі його, пізнаємо його поняття» [32, т. IV, з. 47].

Ця теза несумісна з тлумаченням принципу тотожності мислення і буття в значенні віри в надприродну істоту. Але в цілому цей принцип у Гегеля безумовно ідеалістичний. «...Природа вважається духом, а дух є абсолютно перше» [32, т. III, з. 39], причому «сама матерія не має ніякої істини» [32, т. III, з. 57].