10. Співвідношення загальної і трансцендентальної логіки в філософії і. Канта «критичного» періоду.

Від трансцендентальної естетики Кант переходить до викладу трансцендентальної логіки, що складається з двох частин. Перша з них називається «трансцендентальною аналітикою», розглядає наукове пізнання, що оперує формальною логікою і гносеологічними категоріями. Дані операції виходять із здатності «думки» в значенні логічного міркування. Друга частина іменується «трансцендентальною діалектикою» і займається проблемами власне філософського пізнання. Перша частина трансцендентальної логіки покликана відповісти на питання, як можливо «чисте», тобто теоретичне, природознавство, а друга — чи можлива взагалі «метафізика» як наука.

Впорядкування хаосу відчуттів за допомогою форм наочного уявлення – лише передумова для подальшого процесу впорядкування чуттєвого матеріалу пізнання, яке і вирішується засобами трансцендентальної логіки як аналітики.

В задумі трансцендентальної логіки Канта містилася думка про створення теорії якісно більш високого, ніж традиційний формально-логічний, рівня логічного дослідження.

При цьому Кант мав на увазі побудову логіки, яка мала б справу не з випадковими, а із загальнообов'язковими формами пізнання і, відволікаючись, як і формальна логіка, від емпіричних споглядань, не тільки не відволікалася б від споглядань апріорних, але, навпаки, би була спрямована на їх подальшу гносеологічну обробку. Трансцендентальна логіка — це логіка гносеологічна, і вона, в першу чергу, вивчає логічні апріорні структури і способи їх застосування як єдино можливих засобів теоретичного пізнання. Вона вивчає процес виникнення наукового знання в його загальному вигляді, для чого досліджує синтетичну єдність понять в думках їх системах, тобто в щонайвищій структурній цілісності наук. В цьому значенні трансцендентальна логіка вже в своїй основній, аналітичній частині прагне того, щоб «визначити об'їм і межі чистого розуму» [43, т. 3, з. 232]. Вона досліджує генетичну дедукцію форм розсудливого пізнання, і вже в цьому можна бачити зародок діалектики в нашому розумінні цього слова. Трансцендентальна аналітика забезпечує методологічне керівництво здатністю думки, направляючи її на рішення не чисто формальних, але до деякої міри змістовних питань.

Розум має справу, згідно Канту, з апріорними категоріями, які, як і апріорні споглядання, суть не «знання, а тільки форми мислення» [43, т. 3, з. 296]. І тому «змістовність», яку він допускає для них як об'єктів вже не формальній, а трансцендентальної логіки, полягає саме в спрямованості форм на їх матеріал. Крім того, в трансцендентальній логіці «йдеться не про логічну форму, а про зміст понять ...» [43, т. 3, з. 315] в тому значенні, що у понять «тотожність» «відмінність», «згода», «суперечність» і ін., якими їй доводиться оперувати, є власний логічний і гносеологічний зміст. Що ж торкається власне категорій, то тоді, коли Кант характеризує їх як поняття, вони, будучи формою знання, виявляються в той же час і матерією логічного знання. Виникає в зачатку майбутній «збіг» їх форми і змісту у Гегеля.

У формальної логіки немає задач генетичного дослідження форм мислення і пізнання в цілому, і вона є «канон для розуму і розуму взагалі, проте лише з боку форми, оскільки вона відволікається від всякого змісту» [43, т. 3, з. 655]. Кант з підставою писав, що формально-логічні «критерії торкаються тільки форми істини, тобто мислення взагалі, і оскільки вони недостатні, хоча і абсолютно правильні ... далі за цього логіка не може йти, і ніяким критерієм вона не в змозі знайти помилку, що стосується не форми, а зміст» [43, т. 3, з. 160]. В значенні критики ідеалістичного раціоналізму XVII в., а також вказівки на загальну гносеологічну недостатність формальної логіки Кант тут мав рацію.

Треба помітити, що формальна логіка не змістовна в тому значенні, що не торкається безпосередньо змісту думок, а також не досліджує гносеологічних категорій, а тим більше не може породжувати «з себе» онтологічних положень. Але вона, формальна логіка, проте змістовна в тому значенні, що володіє певним багатством власне логічного змісту своїх форм, а ці форми далеко не повністю незалежні від що вкладається в них понадлогічного змісту і володіють різноманітними інтерпретаціями, у тому числі онтологічними, причому формальна логіка використовується як допоміжний апарат в процесі гносеологічного, а значить, філософського, вивчення даних форм. Змістовність формальної логіки в значенні її онтологічної інтерпретації була для «докритичного Канта» чимось абсолютно очевидним і безперечним, але Кант «критичний» відкинув таку її інтерпретацію.

Зате він прославив (можна спожити це слово) формальну логіку за допомогою логіки трансцендентальної в тому значенні, що саме при допомозі, її форм він будує трансцендентальну аналітику, аналізує категорії і зв'язки між ними, так що «загальна логіка», про яку тут пише Кант, — це логіка формальна у властивому їй «канонічному», тобто звичайному, застосуванні, а логіка трансцендентальна — це як би формальна логіка, але вже в гносеологічному її використовуванні Кантом. При цьому Кант має на увазі, що і «загальна логіка» заснована на апріорних думках. Застерігаючи проти помилкового покладання надії на формально-логічний канон нібито на можливе джерело змістовного приросту нового знання і в цьому значенні «органон», Кант надає формальній логіці добру послугу. Це ж повинне бути сказано і про проведене їм ще в «докритичний періоду» чіткій відмінності між формально-логічними і реальними відносинами, запереченнями і суперечностями, хоча звільнення формальної логіки від онтологічного баласту було доведено їм, як вже відзначено, до розриву живих зв'язків логіки з дійсністю. Кант неухильно застосовує формально-логічний закон суперечності як загального і діючого без щонайменшого вилучення закону правильного і доказового мислення. Це значить, що два що «суперечать один одному положення можуть бути істинними в різних відносинах», але ніколи в одному і тому ж, і все те, що суперечить законам і правилам «загальної», тобто формальної, - логіки, «є брехня, оскільки розум при цьому суперечить загальним правилам мислення, отже, самому собі».

За допомогою законів формальної логіки Кант виганяє з філософського мислення логічні суперечності як ворожі знанню помилки, але, як побачимо нижче, в своєму вченні про антиномії наближається до виявлення і усвідомлення особливого роду логічних суперечностей пізнання, що грають в ньому до певного ступеня позитивну роль.

В другій частині трансцендентальної логіки Кант за допомогою логіки «загальної» руйнує ілюзії розуму, що сподівається осягнути метафізику як різновид наукового знання. Тим самим він перетворює саму цю частину трансцендентальної логіки з «логіки видимості» не тільки в «критику цієї діалектичної видимості», але і в науку, яка «оберігає нас від її обману». Але тим самим Кант сам же згладжує ту різку відмінність між розумом і розумом, яке він ввів і на підставі якого провів розділення трансцендентальної логіки на дві її, такі різні між собою, частини.

Трансцендентальна аналітика, має одну з своїх найважливіших задач дослідження генезису і функцій категорій. Вказавши на це, Кант тим самим передбачив важливу методологічну функцію діалектики: спираючись на категоріальний аналіз, виявляти принципові проблеми пізнання, уміти їх правильно ставити і направляти їх дозвіл.