76. Синтаксичні особливості творів наукової і навчально-методичної літератури і робота редактора над ними.

Наукові видання є давнім, випробуваним і авто­ритетним в усьому світі засобом фіксації та поширення інформації, створеної творчою працею вчених. За характером інформації наукові видання поділяємо на такі види:• монографія;• автореферат дисертації;

• стаття;• наукова доповідь (тези доповіді). За складом основного тексту:• моновидання (в основі — один твір, скажімо, моно­графія або автореферат дисертації);• тези доповідей чи повідомлень (наукової конференції, симпозіуму, з'їзду);• матеріали конференції (симпозіуму, з'їзду);• збірник наукових праць.Практика редагування такого виду літератури виокре­мила кілька аспектів, на які повинен звернути редактор осо­бливу увагу: ознайомлювальний, структурний, змістовий.Ознайомлювальний аспект. Під час першого читання оригіналу редакторові важ­ливо з'ясувати для себе кілька принципових позицій. А саме:• актуальність та новизна теми;• ступінь її розробки;• адресне призначення;

• рівень використання автором найновішої літератури, залучення архівних матеріалів.Структурний аспект. Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту ори­гіналу дає змогу редакторові визначити "плюси" й "мінуси" структурної його побудови.

Пояснення цього поширеного й досі в нашій науці явища лежить у кількох площинах: невміння автора логічно мислити, недостатнє вивчення ним проблеми через неповноту зібраного емпіричного матеріалу, непродуманість плану роботи.Поліпшити таку структуру можна шляхом:• систематизації зібраного матеріалу;

• дотриманням приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин);

• чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного;

• строгої логіки викладу;• написання серйозних узагальнень;

• вироблення самостійних висновків;• виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних "не за темою".

Змістовий аспект.Редактор передусім має проявити чітке розуміння іс­нуючих у науці методів викладу зібраного й узагальненого автором матеріалу. Виділимо головні методи:• індуктивний (від окремого до загального);• дедуктивний (у зворотному, від загального, напрямку);• логічний (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти);• історичний (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності).При Написанні своїх праць учені користуються і склад­нішими методами: метод сходження від абстрактного до конкретного; метод спіралі, який передбачає поступовий розвиток думки шляхом її повторення щоразу на більш узагальнюючому рівні.Досвідчений редактор відразу відчує, де самостійно ви­конаний твір, а де — побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному. З подібним доводиться стикатися здебільшого тоді, коли аналізуєш за­надто складні за конструкцією і довгі речення. Такі роботи нерідко пишуться за принципом "чим незрозуміліше, тим науковіше".На особливу увагу редактора заслуговує відстеження в наукових текстах порядку і частоти вживання спеціаль­ної термінології. Важливо переконатися, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, вказувалося на його етимологію чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, уживання в значенні терміна професіонального жаргону, неточного або помилкового тлу­мачення (скажімо, наукове видання — це науковий текст). Редактор має пам'ятати, що до публікацій статей у фахових виданнях, віднесених до переліків ВАК України, існують особливі вимоги. Такі статті повинні містити:• постановку проблеми у загальному вигляді та її зв'язку із важливими науковими чи практичними завдання­ми;• аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких запо­чатковано розв'язання даної проблеми і на які спира­ється автор, виділення невирішених раніше частин;• загальну проблему, якій присвячується конкретна стаття;• формулювання цілей статті (постановка завдання);• виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;• висновки з даного дослідження і перспективи подаль­ших розвідок у даному напрямку.

77 Система правил ділового та наукового стилю в держстандартах України.У зв’язку з ухваленням закону України “Про стандартизацію” та затвердженням “Державної програми розвитку й функціонування української мови на 2004–2010 роки”, у стандартах уперше у вітчизняній практиці закріплено систему вимог до стилю українських нормативних документів (НД). Ці стандарти разом із чинним правописом мають стати нормою для розробників НД усіх видів та рівнів приймання. Дотримування застандартованих правил, сприятиме: 1) усталюванню однозначності термінів; 2) уніфікуванню мовних засобів, необхідному для внутрімовного гармонізування науково-технічної термінології; 3) шліфуванню українського науково-технічного стилю мовлення. А також дасть змогу: 1) полегшити сприймання й розуміння науково, технічного та ділового тексту; 2) впорядкувати й пришвидшити процес узгоджування й удоскона­лювання української науково-технічної термінології; 3) випрацювати українську термінологію, що відповідатиме традиціям, духові й структурі сучас­ної української літературної мови; 4) убезпечити від руйнування, відродити і розвивати цілісність та системність української наукової й ділової мови. Ці правила не є нові. Вони ґрунтуються на традиціях української літературної мови, рекомендаціях відомих українських мовознавціві термінологів, таких як О. Курило, Б. Антоненко-Давидович, К. Городенська, Н. Непийвода , О. Пономарів, О. Сербенська, С. Ярема та інших.Головних застандартованих правил ділового та наукового стилю є два й уста­новлено їх в одному з основоположних стандартів національної стандартизації України ДСТУ, а інші випливають із двох перших і тому підпорядковані їм.

Перше головне правило – усі мовні засоби треба вживати відповідно до їхньої прямої (головної) призначеності.

Друге головне правило – за наявності двох рівнозначних слів: іншомовного походження й українського, треба вживати українське. Обидва правила зумовлені тим, що науковий, технічний чи діловий текст повинен бути однозначний і потребувати якнайменше зусиль, щоб його зрозуміти. Адже кожне слово насамперед спричинює асоціацію свого прямого (головного) значення, а переносне випливає лише з аналізу контексту.

- Переходьмо на природний для української мови дієслівний спосіб позначання процесів замість іменникового, традиційного для російського офіційно-ділового та наукового стилів:

- Уникаймо мовних конструкцій дієслово + віддієслівний іменник, що не становлять усталених дієслівно-іменникових зворотів:

- Надаваймо перевагу активним конструкціям над пасивними:

- Правильно вживаймо безособові конструкції на - но, - то:

- Розмежовуймо засобами української мови дію, подію та наслідок події, уживаючи для них різні віддієслівні іменники, утворені відповідно від дієслів недоконаного та доконаного виду:

- Віддієслівні іменники, що позначають недоконані процеси, уживаймо тільки в однині:- Правильно вживаймо віддієслівні іменники із суфіксом - к(а):- Правильно вживаймо іншомовні терміни на - ція, - зія, - інг, - мент:- Надаваймо перевагу іменникам для назв учасників процесів (суб'єктів та об'єктів):

- Розрізняймо дійові властивості та перебування учасником дії.

1. Усі викладені вище правила добре відомі, їх виведено з традицій української народної мови, на які звертала увагу ще Олена Курило [2]. Якщо народна мова через невелику потребу вживала деякі з цих засобів рідко (особливо це стосується слів, що описують процеси), то в діловій та науково-технічній мові доцільно їх активно використовувати. Згідно з [5, п. 5.1.1, 5.1.6] розробникам НД "треба користуватися усталеною лексикою, наявною в академічних словниках", "застандартизованою науково-технічною термінологією, установленою стандартами на терміни і визначення понять". Якщо потрібних слів (термінів) немає, "їх можна утворити за правилами українського словотворення, зокрема наведеними в ДСТУ 3966". 2. Щоб перейти на природний для української мови стиль, розробникам НД потрібно подолати психологічну залежність від сусідніх російської та польської мов, які мають відшліфований за багато років діловий та науковий стиль. Ця залежність може бути як пряма: "так, як у російській (польській) мові", так і обернена "щоб було не так, як у російській (польській) мові". Нормальним же, звичайно має бути інший підхід: "так, як це є в самій українській мові, відповідає саме її духу" [22, с. 4]. 3. Система правил українського ділового та наукового стилю, викладена в ДСТУ 1.5:2003 та ДСТУ 3966:2000 та реалізована розробниками комплексу основоположних стандартів національної системи стандартизації, є дороговказом для всіх, хто пише українською мовою нормативні документи, ділові та наукові тексти. Адже від мови НД усіх видів та рівнів прийняття багато залежить, чи фахова українська мова удосконалюватиметься й збагачуватиметься, чи, - як іноді, на жаль трапляється, - засмічуватиметься.

78. Службова частина видання. Основні елементи службової частини видання.Службова частина видання - це напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, зразками, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних даних не авторського, а видавничого походження, який вміщується, здебільшого на початкових і прикінцевих сторінках видання з метою його ідентифікації користувачами як всередині країни так і за рубежем, а також для бібліографічного опрацю До вихідних відомостей відноситься: відомості про автора (чи авторів); назва видання; над заголовкові, підзаголовкові, вихідні данні, класифікаційні індекси; макет анотованої каталожної картки; анотація; ISBN; знак охорони авторського права; випускні дані; ЕАN. Початкові сторінки. • На титульній сторінці: Відомості про автора - до трьох авторів. Назва видання повне (на обкладинці припускається скорочення). Над заголовкові дані (відомості про заклад від імені якого здійснюється видання), підзаголовкові (вид видання, аудиторія, повторюваність видання, наявність грифу, упорядник, переклад тощо), вихідні дані (місце назва видання час виходу). • Зворот титульної сторінки: Шифр зберігання видання УДК (Універсальная десяткова класифікація) ББК (бібілотечно-бібліографічної класифікації), авторський знак. Макет анотованої каталожної картки (бібліографіч запис: заголовок, бібл.опис, анотація, автор. знак). ISDN, авторські права, іноді данні про рецензентів, редактора, данні про документ за яким надано гриф видання. • Авантитул: Повтор данних титулу, логотип видавництва, епіграф, цитата, посвята. Прикінцеві сторінки:

• Над випускні дані (Повна назва видання, повна ім'я автора чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників видавничого процесу, мова видання).

• Випускні дані: дата підписання, формат паперу та частку аркуша, наклад, обсяг видання в умовних аркушах, номер замовлення, назву та місце знаходження видавця, його свідоцтво про реєстр, тощо.вання та статистичного обліку.

79. Стан видавничої справи в Україні та в розвинених країнах(порівняльний аналіз).Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності продовжує скорочуватися. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн. примірників книг, то 2000 року - на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі - 150, у Росії - 300 млн. примірників книг за один рік.

Ситуація в українській книговидавничій справі на кінець 90-х років минулого століття характеризується такими особливостями:

- знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спричинило до поглиблення кризи освіти і науки в державі; - припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу; - падає авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою; - Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього закордоння, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношення книжкову продукцію;

- втрачаються кваліфіковані фахівці, а отже, знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перепрофілюються; - прогресує занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов'язаним з браком коштів на його модернізацію; - стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною пересічному читачеві.Необхідним є удосконалення національного законодавства для підтримки вітчизняного книговидання. В законодавстві має бути передбачений більш широкий спектр пільг для видавничих, поліграфічних, книгорозповсюджувальних організацій, зокрема, звільнення від ПДВ операцій по випуску та виготовленню видавничої продукції, звільнення від оподаткування прибутку від випуску продукції наукового, культурного, освітнього значення в частині, що зараховується в бюджет, а також прибутку, що спрямовується на розвиток матеріально-технічної бази, поширення на книговидання пільг, встановлених для ЗМІ. Правовими документами мають бути більш чітко окреслені умови приватизації і створення видавництв та інших організацій видавничої галузі. Важливим є також усунення протиріч в законодавстві. Це є необхідним для підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняного видавничо-поліграфічного комплексу, створення децентралізованих джерел інвестування інформаційної сфери, забезпечення інформаційної безпеки України.

80. Становлення редагування в Україні. Львівська та Київська школи редагування.У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і текстолога."Справником" був і першодрукар і. Федоров, який прибув в Україну (до Львова) з Москви. У Росії така праця дорого обійшлася йому, оскільки саме через "справництво" І. Федоров був змушений покинути Москву (в післямові до львівського "Апостола" 1574 р. він вказував, що в Москві "граматики не розуміють"; річ у тім, що І. Федоров заміняв у канонічних текстах малозрозумілі слова — на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань редагування — адаптацію тексту).У XVII ст., у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпо-правителями", а у Львівській братській школі —"дозорцями". До їх обов'язків входило пильнувати, щоби текст, схвалений "справниками", друкарі правильно набрали.

Як і в країнах Європи, в Україні поряд із практикою видавничої справи в рамках риторики ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Зокрема у XVII — XVIII ст. І. Галятовський підготував трактат "Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович — професор Києво-Могилянської академії — підручник "Риторика". Ще інші підручники риторики написали М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота останнього до нас не дійшла).У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі вже згадану теорію значень слова видатного українського мовознавця О. Потебні.У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав українську мову'. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд).Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку XX ст. відіграв і. Франко. Дослідник його редакторської діяльності Л. Маляренко окреслює такі принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість, принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова, колегі­альність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності, об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної-творчої манери авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними виправлень. І. Франко як редактор сформулював свої вимоги до видань дитячої та шкільної літератури, наукових та художніх творів, а особливо — перекладів зарубіжної класики українською мовою. Надзвичайно колоритними є спогади про будні редакторської праці І. Франка, які М. Рудницький записав у В. Стефаника (додаток 1).

У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій видав­нича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена, а, значить, друковану продукцію нею не публікували.У час боротьби за незалежність Української держави в журналі "Книгарь", що виходив у Києві в 1917 — 1920 р., вчені-дослідники ставлять деякі проблеми редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури та ін.).Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють видатні вчені М. Грушевський та І. Огієнко. Зокрема, М. Грушевський був одним із фундаторів україн­ського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єк­тивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автора)⁴.На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування⁵. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування (додаток 2).

Так само заслуговує на увагу формулювання етичних норм редагування О. Бочковського та С. Сірополка в кінці 30-х років. Вони виділили також політично залежні (явно й приховано) й незалежні ЗМІ, встановивши в такий спосіб існування політичних норм редагування.Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Хар­кова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж "Літе­ратурне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, а й в усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування.У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблеми редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Н. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою).На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". Її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко. Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різуна: "Моделювання і технологія редакторських систем" і "Літе­ратурне редагування: Підручник".Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське "Наука" та американське "Мак Гроу-Хілл").