4. Економічне самовизначення молоді

Перехід молоді від навчання до роботи, від дитинства до дорослого життя становить зміст економічного самовизначення молоді. Особливості інтеграції молодого покоління України в економічні відносини вимагають з'ясування таких аспектів:

• процесу формування молодої робочої сили, її якісних характеристик, які відповідають ринковому векторові розвитку економіки;

• врахування стартових можливостей молодих громадян на ринку праці;

• визначення сфер, обсягів й напрямів їх продуктивної зайнятості;

• з'ясування рівня вимушеної незайнятості;

• дослідження особливостей підприємницької діяльності молоді;

• аналізу трудової міграції та її особливостей;

• вивчення економічної ментальності молоді і т.д.

Назвемо основні показники, які характеризують економічну активність молоді протягом 1999—2002 рр. Понад 5,9 млн українських громадян віком 15—28 років (або 53,8% від загальної кількості молоді) належали до робочої сили; з них 80% працювали, а 20% — шукали роботу, тобто були безробітними. Решта молоді (біля 5 млн осіб, або близько] 46% від усієї її кількості) становила частку економічно неактивного населення, а саме: здобувала освіту, була зайнята лише в домашньому господарстві, не працювала через інвалідність або з інших причин.

Серед нових тенденцій щодо характеру й умов зайнятості молоді дослідники Українського інституту соціальних проблем називають такі:

• випереджаючими темпами зростає використання праці молодих людей у сфері торгівлі та послуг, у сільському господарстві;

• зменшується зайнятість молоді у сферах інформаційно-обчислю­вального обслуговування, науки, охорони здоров'я, фізичної культурні та соціального забезпечення, культури й мистецтва — тобто саме там де за логікою сучасного реформування та наявним віковим складом працівників найбільшою мірою потрібне оновлення кадрового потенціалу;

• поступово зростає значення приватного сектору економіки як сфери зайнятості, передусім для тих, хто вперше шукає роботу: кожна четверта молода людина нині працює на приватних підприємствах;

• за статусом зайнятості абсолютна більшість молоді (92%) працює за наймом і лише 7% ведуть підприємницьку діяльність, здебільшого на умовах самозайнятості;

• великих масштабів набула неформальна економічна діяльність: для кожної шостої молодої людини основне місце роботи було в регла­ментованому секторі економіки (тобто в «тіньовій економіці»); саме в ньому здебільшого працююча молодь знаходить додаткову роботу. Частка молодих громадян, які здійснювали 2000 р. нерегламентовану економічну діяльність, становила не менше 23%;

• зберігаються тенденції щодо збільшення обсягів зовнішньої трудової іміграції, коли молоді люди в пошуках праці змушені виїжджати за кордон. Проте лише незначна частка молоді (менше 10% тих, хто перебуває у трудових поїздках за кордон) працює там легально.

Позитивним явищем можна вважати стабілізацію зареєстрованого безробіття серед молоді, оскільки раніше спостерігалося його зростання. Але дані державної служби зайнятості щодо рівня молодіжного без­робіття не відображають реальних його обсягів. Частка молодих осіб піком 15-28 рр., які не мали робочого місця і не навчалися, 2002 р, фактично становила не менше 23%. Того ж року частка молоді серед усіх безробітних склала 42,5%. Найгостріша проблема вимушеної незай­нятості актуальна для наймолодших вікових категорій молоді, передусім випускників загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних закладів, а також для мешканців монофункціональних міст (де представлено одну-дві галузі виробництва) та шахтарських регіонів.

Не менш болючою проблемою для молоді є зубожіння. Зубожіння часто змушує молодь погоджуватися на такі види економічної діяльності, якими забезпечується лише примітивне вживання, потерпати від жорстокого ставлення до них роботодавців, надмірної експлуатації, добровільно відмовлятися від багатьох трудових гарантій і пільг, перед­бачених чинним законодавством. Багато молоді прагне мати власні джерела доходів, проте лише 10% молодих людей можна зарахувати нині до категорії економічно незалежних, тобто таких, чий достаток фор­мується без батьківської грошової або іншої матеріальної участі.

Економічні орієнтації сучасної молоді є доволі амбівалентними та суперечливими. Більшість молодих людей висловлюються за перехід до ринку, побудову демократичного суспільства, підтримує інститути приватної власності та підприємництва, вимагає реформ. Водночас серед молоді досить поширеними є патерналістські сподівання на допомогу з боку держави, доброчинних фондів, заможних родичів, батьків, зрештою на диво (як-от виграш у лотереї). Молодь дуже критично оцінює нинішній економічний стан країни та перспективи його розвитку в напрямі бодай зрівняння з розвинутими країнами світу, але звинувачує у всьому переважно органи державної влади, політичних діячів, а подекуди і власних батьків. Потреби молоді, які дедалі більше зростають, прагнення високої праці далеко не завжди супроводжуються підвищенням своєї кваліфікації, рівня знань, та й взагалі високопродуктивною і високоякісною власною працею. Визнаючи привабливість підприємництва взагалі, молодь водночас постійно нарікає на труднощі відкриття та провадження власної справи і найбільші сподівання пов'язує з тіньовою політикою. Маючи всі можливості формувати свою економічну культуру, прилучатися до світу загальнолюдських цінностей, молодь дедалі більше схильна толерантно ставитися до протиправних дій, еко­номічної злочинності, надає перевагу життю не за законом, а за певними «поняттями», які виявляються часто дієвішими, ніж закон.

У цих умовах актуальність формування конструктивної моло­діжної політики, передусім щодо підготовки молоді до майбутньої трудової діяльності та підтримки її економічної активності, не зменшилась, а навіть посилилася.

Мета молодіжної політики у цій сфері — вирівнювання стартових позицій молоді, подолання дискримінації окремих груп молодих людей, в тому числі у приватних структурах, розвиток кредитування молоді та молодих сімей на сприятливих умовах, надання пільг для працевлаш­тування випускників навчальних закладів у перші два роки після їх закінчення, організація служб профорієнтації, перепідготовки та праце­ влаштування молоді, служб юридичної допомоги та консультування юнаків і дівчат. Молодіжна політика держави повинна також збіль­шувати можливості для посадового, професійно-кваліфікаціііпого, освітнього, наукового зростання молоді, забезпечувати вільний вибір шляхів і засобів соціального просування. Подолання матеріальної та інших видів залежності від батьків і суспільства може здійснюватися через розширення можливостей самостійного забезпечення власних потреб, удосконалення законодавчої практики та законодавчої ініціа­тиви, створення гарантій для отримання молоддю освіти і фахової перепідготовки.

До числа молодіжних проблем, крім названих вище, належать також забезпечення духовного і фізичного розвитку, зміцнення молодої сім'ї та інші, причому всі вони пов'язані з погіршенням становища молоді у цих сферах порівняно з минулим. Розв'язанню молодіжних проблем мають сприяти законодавчі акти, прийняті українською державою. До них належать Декларація про загальні засади державної молодіжної політики в Україні від 15 грудня 1992 р., Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 р. та відповідна постанова Верховної Ради України про набрання ним чинності. З огляду на це перед українською соціологією молоді стоїть дуже важливе і відповідальне завдання: поглиблення знань про молодь та її проблеми, аналіз виконання прийнятих законодавчих актів у конкретних ділянках та інформація органів влади й управління з метою внесення коректив у закони чи прийняття доповнень і додатків до існуючого законодавства.

Для західної соціології молодіжні проблеми набувають дещо іншої пріоритетності та змісту. Центральною з них вважається напруженість між молоддю та суспільством, яке робить можливим конфлікт між індивідуальностями та існуючим соціальним устроєм. В основі ці напруженості лежить амбівалентність (тобто двоїстість, суперечливість почуттів та емоцій) молоді, яка здатна призвести і до політичної активності, і до інтенсивної само трансформації особистості, і до пошуку розради у світі наркотиків або релігії. Тому одним із завдань молодіжної політики у розвинутих країнах є створення таких умов для молоді, коли б ця амбівалентність якомога лагідніше спрямовувалась у про соціальному напрямку через надання найрізноманітніших можливостей для соціально корисної діяльності молоді.

Ще однією характеристикою віку молодості в цих країнах є величезна цінність змін, трансформацій, руху взагалі та послідовна огида і відраза до усталеного статусу. Звичайно, всі люди прагнуть змін, але саме молоддю зміни й рух обожнюються, стають усвідомленими завданнями, головною метою існування. Тому конфлікт поколінь, який досип, поширений у західних країнах, набуває вигляду протесту молодих проти зупинки в русі та динамічному розвитку їхніх батьків, що, набувши певного соціального статусу і становища в суспільстві, заспокоюються і зупиняються на досягнутому. Це враховується у молодіжній політиці розвинених держав, яка не має постійних пріоритетів та усталених напрямів, є надзвичайно гнучкою і здатною до модифікацій.

Цей неповний перелік основних положень, пов'язаних із розумінням молоді та її проблем, дає можливість порівняти українську й західної соціології молоді та скерованість молодіжних політик. Якщо увагу соціологів пострадянського простору привертають насамперед питання виразно соціального значення і ваги, тобто входження молоді у суспільство та її адаптації в ньому, то західні соціологи акцентують на процесах становлення особистості; якщо перших цікавлять передусім проблеми підготовки молоді до праці, то других — поведінка молоді, що відхиляється від суспільних норм і цінностей і загрожує руйнацією цілого суспільства. Якщо молодіжна політика перехідних країн ще зберігає на собі відбитки колишнього патерналізму, а законодавство не забезпечує механізмів реалізації правових актів щодо молоді її побудоване на обмеженнях і забороні, то політика розвинених країн стосовно молоді будується на принципах і нормах її самозабезпечення і державного забезпечення лише тих, хто не здатний до цього через фізіологічні, психологічні та соціальні причини.

Таким чином, соціологія молоді — одна з важливих спеціально соціологічних галузей знання, яка переживає в нашій країні своє становлення. Від рівня розробки цієї теорії, вдосконалення її інструментарію і методик дослідження залежатиме своєчасність і ефективність вирішення нагальних молодіжних проблем в умовах нової соціальної реальності. Вивчення основних положень цієї теорії майбутніми спеціалістами сприятиме осмисленню місця й ролі молодого покоління в будівництві оновленого суспільства.

^{РОЗДІЛ II}

Суб'єкти суспільного життя

ТЕМ А 10

Етносоціологія і соціологія нації

225 Етносоціологія та предмет її дослідження

229 Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот

234 Проблема нації в праннях українських і зарубіжних соціологів та основні концептуальні схеми соціології нації

243 Проблематика етносоціології та соціології нації

254 Етнонаціональні процеси в сучасній Україні та їхня специфіка

Етносоціологія та предмет її дослідження

Етносоціологія — це порівняно молода спеціально соціологічна наука, що виникла на межі етнографії і соціології. Сам термін «етносоціологія» складається з двох слів різного походження: етнос (від грец ethnos — народ) і соціологія (від лат. societas—суспільство і грец. logos вчення). Тому буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому народів. Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а також механізмів входження їх у систему соціаль­них відносин.

Специфіка етносоціології полягає в тому, що вона вивчає особливості та форми суспільного (соціального) життя етносів, народів та інших етнічних утворень як сукупних історичних суб'єктів, тобто аналізує взаємозв'язок і взаємовплив соціального, з одного боку, й етнічного — з другого. Конкретніше (і в цьому ми погоджуємося з думкою харківського соціолога В.Арбеніної) предметом дослідження етносоціології, прита­манним лише їй, є етносоціальні спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх формування та функціонування. Це відповідає специфіці соціології як науки, що вивчає цілісність суспільства через функціонування його різноманітних підструктур, суб'єктів суспільного життя. У цьому випадку наголо­шується, що основним предметом етносоціології є дослідження життє­діяльності етнонаціональних спільнот і груп насамперед як соціальних суб'єктів, процес досягнення ними соціальної зрілості.

Відтак в центрі уваги етносоціології перебувають такі проблеми, як визначення природи і сутності різноманітних форм об'єднання людей на етнічній основі, процес набування номінальними групами власти­востей колективного суб'єкта, рівні його соціальної зрілості. Серед інших проблем етносоціології можна назвати розвиток національної свідомості й самосвідомості, національної етнічної ідентифікації, мобілізації та консолідації етнонаціональних груп, якісні і кількісні зміни, котрі відбуваються в їхньому складі та в основних сферах життєдіяльності. На думку цього харківського соціолога, це означає, що традиційна для вітчизняної соціології проблематика зберігається, але набирає іншого ракурсу. Нині наголос ставиться на дослідженнях соціальної структури, трудової зайнятості, культурної діяльності, сімейно-побутової сфери тощо з позицій збереження, розвитку або деградації конкретних етнонаціональних груп .

У колі основних проблем етносоцології перебувають також міжнаціональні відносини та чинники їхнього розвитивтку виникнення міжнаціональної напруженості та її переростання міжетнічні конфлікти, а відтак і такий порівняно новий напрямок в соціології, як організація управлінського впливу на виникнення коніліктних ситуацій та шляхи їх розв'язання. У підсумку це сприяє виробленню основних положень конструктивної етнонаціональної політики держави відносини та чинники їхнього розвитку виникнення міжнаціональної напруженості та її переростання міжетнічні конфлікти, а відтак і такий порівняно новий напрямок в соціології, як організація управлінського впливу на виникнення коніліктних ситуацій та шляхи їх розв'язання. У підсумку це сприяє виробленню основних положень конструктивної етнонаціональної політики держави.

У самостійну галузь соціологічного знання в колишньому СРСР етносоціологія: соціологія виокремилась в середині 60 — на початку 70-х рр. Це був час коли закінчилася тимчасова «відлига» в суспільному житті країни цілому та в суспільствознавстві зокрема і посилився тиск офіційної ідеології. Наслідками цього в етносоціології стали домінування соціалного над етнічним і національним, свідоме виштовхування останніх на узбіччя наукового пошуку, штучне звуження простору наукових досліжень проблемами культурно-побутової та сімейної сфери. Фактично знімалися з порядку денного питання про носіїв етнічної специфіки і їхні сутнісні ознаки, етнічні спільноти як джерела саморозвитку соціальних змін, принципи їх самоорганізації та само вдосконалено тощо. Практичними завданнями радянської етносоціології були пошук найпомітніших виявів національних особливостей і розробка рекомендацій щодо їх подолання, оскільки остаточною метою «розвинутого соціалізму» було формування нової безнаціональної спільноти людей радянського народу з його єдиною радянською культурою, позбавлені національних ознак. Так, наприклад, у монографії «Соціально-культурне обличчя радянських націй», створеній на основі матеріалів етносоцілогічних досліджень (Москва, 1986), міститься красномовний висновок: «У недалекій перспективі відбудеться повна ліквідація національних відмінностей у культурному житті націй».

У той час як радянські соціологи пророкували занепад і зникнення всього національного, у західних країнах посилювалася думка про етнічний ренесанс тобто етнічне відродження як феномен зростаючої активізації етнічних груп і процесів, з нею пов'язаних. Етнічний ренет, фіксований у дослідженнях багатьох зарубіжних дослідників, доводить що ані класова, ані професійна чи соціальна приналежність не в змозі витіснити зі свідомості людини уявлення про свою національну, приналежність та інтереси своєї етнічної спільноти. Етносоціологія на Заході Термін «етносоціологія» впроваджений в науковий обіг зарубіжної соціології ще в 30-х рр. XX ст. Р.Турнвальдом. Саме тоді в західній соціології починає свою роботу перша когорта етносоціологів на чолі з Х.Сетон-Вотсоном, яка зосереджувала свою увагу переважно на соціальних процесах у доіндустріальних та примітивних суспільствах. Але з часом виявилося, що індустріалізація та пов'язані з нею урбанізації і зростання впливу засобів масової комунікації не лише не затушовують значення й ролі етнічності, а навпаки, посилюють прагнення людей до збереження етнічної ідентичності, що утворення багатонаціональних держав не означає етнічного нівелювання і повної асиміляції стічних груп, а навпаки, посилює боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу в такому суспіль­стві. Сучасність дедалі більше демонструє перехід від питань збереження національної самобутності до вимог участі в органах влади і в розподілі суспільного продукту. У добу етнічного ренесансу великого значення набувають гасла автономії або самоврядування аж до побудови власної незалежної держави.

Все це змусило зарубіжних соціологів переглянути своє колишнє ставлення до етнічних проблем як до соціально незначущих або пов'язаних із примітивними суспільствами. Ще з часів К.Маркса вони були зайняті пошуками гідної відповіді на його вчення, тому в західній соціології увага приділялася насамперед таким темам, як вдосконалення капіталістичного суспільства через здійснення реформ, процесам стратифікації та мобільності, соціальним конфліктам тощо. Оскільки К.Маркс вважав національне питання підпорядкованим соціальному, а націю — тимчасовим другорядним утворенням, приреченим на швидке розчинення і зникнення в історичній перспективі й не приділяв цій спільноті уваги, то й західні вчені випустили феномен національного з поля зору. Лише події 60-х рр. XX ст., пов'язані зі зростаючою активізацією етнічних чинників, змусили їх переосмислити старі підходи і впритул підійти до досліджень у площині етнічної проблематики.

Отже, видається можливим звести основні підходи до розгляду і розуміння етнонаціональних спільнот в узагальнену таблицю № 1.

Назва підходу	Визначані чинники етно- і націогенезу	Природа етнонаціональних спільнот	Підстави для виокремлення етно­національних спільнот
Історико-формаційна концепція (марксизм)	Соціальноеконо­мічні фактори, роз­поділ праці	Спільнота, заснована на соціально економічних зв'язках	Зовнішньофіксовані ознаки: спільність економічного жит­тя, мови, території, деяких рис психологічного складу
Теорія Бромлея	Соціально-еконо­мічні фактори	Природно утворена спі­льнота, яка історично склалася на певній тери­торії	Особливості мови, культури і психіки; етнічна/націо­нальна свідомість, зафіксо­вана у самоназві (етнонімі)
Теорія Гумільова	Зміни в біосфері Землі, пасіонарні поштовхи, енергія яких накопичуєть­ся у ландшафтах	Жива система, заснова­на на компліментарності її членів та на поділі на «своїх» і «чужих»	Форми стереотипізованої поведінки людини в її адап­тації до певного ландшафту
Об'єктивіст­ський (позити­вістський) підхід	Природна еволю­ція	Реально існуюча спіль­нота, придатна для емпі­ричного спостереження	Сума об'єктивних ознак: мо­ви, території, культури, істо­ричних традицій, держави тощо
Неомарксизм-1 (Хобсбаум)	Економічні й полі­тичні фактори, со­ціальні зміни	Спільнота, об'єднана су­купністю певних ідей	Набір символів як основа етнонаціональних ідентичностей
Неомарксизм-2 (Геллнер)	Економічні та со-ціокультурні чин­ники	Національна спільнота як вислід діяльності ін­телектуалів на підставі ідей націоналізму	Універсальна культура, спілі. на для всіх, що згодом пере­ростає в національну
Конструк­тивізм	Культурно-ідеоло­гічні чинники	Продукт діяльності інте­лектуальної еліти, «уяв­лена спільнота»	Мова, міф про спільне по­ходження, спільна історична пам'ять, ідеологічні копсі рукції
Суб'єктивіст­ський підхід	Психологічні чин­ники	Цілісна спільнота як су­б'єкт історії	Ірраціональна чи раціони лізована воля, прагнення належати до певної спілі. ноти, відчуття спільності тощо
Інтегрований підхід	Сукупність об'єк­тивних і суб'єктив­них чинників	Спільнота людей, які об'єднані певною семіо­тичною системою	Система культурних цін­ностей і символів; прагнення і здатність поділяти цю сис­тему

Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот

Центральною рядоутворювальною категорією етносоціології є, безперечно, етнос. Але розуміння етносу та етногенезу (тобто процесів розвитку етнічних спільнот) було і залишається неоднозначним. Визнання значущості етнічних проблем в історії людства йшло поряд із виникнен­ням різних, інколи діаметрально протилежних поглядів, концепцій і теорій. Нині виявляється можливим з'ясувати основні методологічні підходи до цієї проблематики у західній та українській соціології, пок­лавши в основу класифікації різні критерії.

За першим із них — характером утворення етносу — вирізняються концепції, які розглядають етнічні спільноти як природно утворені і штучно сконструйовані. Представники першої з них вважають, що етноси — це об'єктивна реальність, яка супроводжує весь хід історичного розвитку людства й виникає незалежно від волі та свідомості людей. Етноси створюються й розвиваються природно-історичним шляхом поза суб'єктивними прагненнями і сприйняттями членів, що їх утворюють.

Прикладом розробки проблем етносу в цьому напрямі є концепція академіка Ю.Бромлея, який з 1965 по 1989 рр. очолював Інституту етнографії в Москві. Ця концепція протягом довгих років визначала методологічні підходи радянської науки до вивчення етносів і етнічних процесів, навіть нині російські дослідники говорять про продовження «ери Бромлея» у сучасних етнографічних та етносоціологічних студіях. Він визначав етнос як сталу сукупність людей, що склалася на певній території і характеризується відносно стабільними особливостями мови, культури і психіки. Саме ці моменти: ідея спільності походження («рідна земля»), спільності історичної долі, мовної і культурної єдності стають основою наступного усвідомлення людьми своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що фіксується у самоназві(етнонім).

Етнос Ю.Бромлей розглядав як родовий щодо конкретно-історичних типів: роду, племені, народності й нації, які послідовно змінюють один одного, але Існують не самі по собі, а є прив'язаними до певних суспільно-економічних формацій (не забуваймо, що Ю.Бромлей був радянським академіком і мусив узгоджувати свої наукові погляди з панівною марксистсько-ленінською ідеологією). Відтак первісній формації відповідали роди й племена, рабовласницькій і феодальній — народності. Нації ж виникають із розвитком капіталістичних виробничих відносин і продовжують існувати при соціалізмі, а на вищій сходинці комуністичної суспільно-економічної формації поступово зникає теорія етносу Ю.Бромлея, яка мала свої позитивні риси (визнаної самосвідомості однією з центральних ознак етносу), поєднані формаційним підходом, який по суті заперечував активну роль свідомості людини в історичному розвитку, що й зумовило внутрішню суперечливість і двоїстість цієї теорії.

У радянській науці концепції Ю.Бромлея протистояла теорії генезу Л.Гумільова. Спираючись на ефект, відкритий В.Всрпнд він доходить висновку, що всі живі системи (разом зі спільні працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. ( і перебуває в ідеальному, гармонійному стані лише тоді, коли абсорбує стільки енергії, скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишок енергії призводить до активізації системи, дефіцит — до згасання життєвих функцій і розпаду.

Саме з такого погляду Л.Гумільов описує етнічні системи, які ї дуже довго, від 1200 до 1500 років кожна. Ці системи творяться розваються завдяки накопиченню значної кількості пасіонаріїа (від лат. passio — пристрасть, страждання) — тобто людей, що мають іти до мети всупереч інстинктам. Пасіонарність є наслідком мети відбувається під впливом різноманітних процесів у біосфері, як от підвищення сонячної активності або тектонічних процесів у надрах Землі. Пасіонарність не захоплює всієї популяції, а стосується лише окремих осіб, до того ж різною мірою. Такими особами були Александр Македонський, Корнелій Сулла, Ян Гус, протопоп Аввакум, Жанна д'Арк, Наполеон. Зростання питомої ваги пасіонаріїв у популяції призводить до зміцнення етнічної системи, політичного, соціально-екопомічного культурного піднесення. Згодом настає період стабільності, частішають стани конфліктності й депресії, а далі настає повний занепад, що провадить до загибелі цієї етнічної системи. Втім, її руйнація не означає депопуляції, а лише розрив зв'язків між її компонентами подальше входження до нової етнічної системи.

Отже, можна визначити відмінності двох концепцій (Ю.Бромлея і Л.Гумільова). Для Ю.Бромлея етнос — це, радше, стабільний стан, а для Л.Гумільова — процес. Для першого сутнісні риси етносу пов’язані з соціальними характеристиками, для другого — з природними чиниками Ю.Бромлей однією з центральних ознак етносу вважає самосвідомість натомість Л.Гумільов — поведінку, вчинки, взаємовідносини осіб, які утворюють певний етнос. Те, що їх поєднує, полягає у визнанні довготривалого часу існування етносів як об'єктивної реальності в історії людства, яка виникає природним шляхом. Бо навіть пасіонарії в Л.Гумільова — це не так свідомі будівничі етносів, як знаряддя дії сил природи.

У західній науковій думці позиції, близькі до бромлеївських, обстоює англійський учений Е.Сміт. Приділяючи головну увагу феноменові нації, він розглядає і донаціональний рівень творення ідентичностей, прадавні корені нації. У своїх працях він доводить реальність донаціональних етнічних спільнот, утворених відповідними етнічними ідентичностями. Новітні нації, на його думку, були сформовані на основі премодерних домінантних ядер, які анексували або просто привернули до себе інші етнічні ядра чи їхні фрагменти та об'єднали їх навколо держави. Відмінність концепцій Ю.Бромлея і Е.Сміта полягає в тому, що останній вважає свідомість іманентною та невід'ємною умовою виникнення націй. Для Ю.Бромлея таке припущення було неприйнятним через матеріаліс­тичність парадигми, в якій він працював. Тому в його творах етнічна самосвідомість позбавлена активної ролі.

Природній версії походження етносів протистоять конструктивістські концепції природи етнонаціональних утворень, її прибічники (Ф.Геккманн, Е.Ґеллнер та інші) стверджують, що етнічні спільноти не існували з давніх-давен; вони виникають не в результаті природно-історичного процесу, а є продуктом діяльності інтелектуальної еліти, об'єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна істо­рична пам'ять тощо. За сприятливих умов етноінтегруюча діяльність інтелектуальної еліти призводить до створення національної держави.

Таким чином, відмінність між прихильниками двох груп концепцій полягає у трактуванні процесу створення етнічних спільнот або як природного, або як штучно здійснюваного, сконструйованого.

Іншим критерієм є форма існування етнічних спільнот. Одні соціо­логи вважають, що етноси й нації — це реально існуючі соціальні спільноти, які надаються до спостереження і емпіричного дослідження. Будучи соціальною реальністю, вони (як і кожний природний процес або явище) володіють певними зовнішньо фіксованими прикметами та ознаками. Саме такий підхід до вивчення етнонаціональних утворень демонструють представники позитивістського напряму в соціології, їхні концепції мають також назву атомістичних, або механістичних. Атомістичний підхід бере початок з пануючого у XVIII ст. атомістичного розуміння суспільства й знаходить своє продовження у позитивістських концепціях середини XIX — початку XX ст. Суть його полягає в тому, що він розглядає етнічні утворення як суму об'єктивних характеристик або ознак. Серед них зазвичай виступають емпірично дані показники мова, територія, культура, історичні традиції, економічне життя і які загалом характеризують певну сукупність людей. Різновидом атомістичного підходу можна вважати й марксистську концепції етнічні спільноти (рід, плем'я, народність, нація) визначалися через набір характерних зовнішніх ознак, серед яких домінуючими були економічні процеси. До представників цього напряму в трактуванні етнічних спільнот належать уже згадувані Ю.Бромлей, почасти Е.Сміт, а також Ю.Семенов та інші.

Для багатьох сучасних соціологів світу (насамперед Б. Андерсена який вводить у науковий обіг спеціальний термін «уявлені ідентичні спільноти не існують реально, а базуються на людській свідомості та є «уявленими» співтовариствами. На думку Б.Андерсона, будь-яка спільнота, більша за село, є уявленою, тому що люди можуть уявляти, що належать до певного колективу або групи, але не мають ані найменшого шансу на те, щоб зустрітися хоча б з одним відсотком людей приналежних до них. Подібних думок дотримується більшість західних, авторів, а також російські науковці В.Тишков, А.Гуревич, І.Коп та інші.

Проміжну позицію обстоюють американські вчені Т.Шибутані і К.Кван. Вони вважають, що етнічні категорії є суб'єктивними і об'єктивними водночас: вони суб'єктивні, оскільки існують лише в мисленні людей, однак разом з тим і об'єктивні, тому що становлять собою міцно вкорінені вірування, що поділяються більшістю людей існують незалежно від свідомості індивідів.

Нарешті третім критерієм у розгляді етнічних спільнот можуть різні основи їхнього розвитку. Для соціологічної концепції маркса характерним є розгляд соціально-економічних факторів як бази утворенні різних типів етнічних спільнот. Так, первісний (і виробництва з пануванням суспільної власності на засоби виробництва спричиняється до того, що йому відповідають такі етнічні утворення як роди і племена. За рабовласництва та феодалізму, заснованії приватній власності різного ґатунку, не існувало сталих економічних зв'язків, що й породжувало нестійкі та мало згуртовані народності де головною інтегруючою ознакою була територія. І лише утворі капіталістичного способу виробництва з його спільним економічним ринком зумовлює появу націй, центральною ознакою яких є спільність економічного життя.

Один із представників сучасної європейської марксистської думки Е.Гобсбаум відомий своєю працею «Нація і націоналізм» та редагу­ванням збірки «Винайдення традицій». Як представник марксистської течії, він робить головний акцент на економічному розвиткові та класових суперечностях, визнаючи, що нація виникає лише на певному рівні розвитку економіки внаслідок соціальних змін і впливу політичних чинників. У його концепцій до появи націй існує етнос. З цього етносу з часом формується нація на базі певного набору символів, які етнос несе з минулого і які становлять основу майбутньої національної ідентичності. Стрижнем цих символів є народний протонаціоналізм. Саме тут починається такий характерний для неомарксистів відхід від традиційної марксистської схеми, бо, за Е.Гобсбаумом, цей народний протонаціо­налізм як сукупність ідей є підґрунтям появи націй.

Інша група дослідників у своїх концепціях поєднує зміни в еконо­мічній системі суспільства з культурними змінами, що в сукупності впливають на етнічні процеси, створюючи для них належний ґрунт. Найвідоміший з них англійський учений Е.Ґеллнер (1925—1995), якому належить праця «Нації і націоналізм». Е.Ґеллнер вирізняє два типи суспільств: аграрне та індустріальне. В аграрному суспільстві античної і феодальної доби існує чітка ієрархія верств і станів та відповідна множинність культур. Таке суспільство з низьким рівнем зчепленості людей у ньому, які до того ж належать до різних культурних осередків, не може сформувати таку нову етнічну спільноту, як нація. Перехід до індустріальної фази руйнує станове розмежування, стимулює соціальну мобільність, появу розгалуженої системи освіти, внаслідок чого поволі формується універсальна культура, спільна для всіх членів суспільства. Підтримувана державою, така уніфікована висока культура стає національною, суттєво впливає на творення гомогенного суспільства, а згодом і нації. Саму ж націю творять інтелектуали, ґрунтуючись на ідеях націоналізму.

Отже, і для концепції Е.Ґеллнера характерна двоїстість і певна суперечливість. З одного боку, він визнає, що поява націй спричинена умовами соціально-економічного характеру при трансформації аграр­ного суспільства в індустріальне. А з другого — нації є штучними утво­реннями людських переконань, лояльностей і солідарностей.

Думки Е.Ґеллнера щодо вагомості ролі культури у справі формування і розвитку етнічних (насамперед національних) спільнот поділяє вже згадуваний Б.Андерсон. Донаціональне суспільство не здатне сформу­вати таке стійке етнічне утворення, як нація. Це стало можливим тоді, коли було винайдено друкарство і з'явилася можливість видавати масово розповсюджувати книжки. Саме це творить ґрунт для формування нової національної культури, а це є безпосередньою передумовою появи націй. Отже, Андерсон підтримує Ґеллнера в його переконаннях щодо визнання інтегруючої ролі культури в процесі націобудівництва але дивиться на цей процес не як на результат економічних зрушень як на суто культурне явище.

Однак не лише соціально-економічні або культурні фактори лежати в основі утворення й розвитку етнічних спільнот. Існування суб'єктивістських концепцій, суть яких полягає у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні та функціонуванні етнічних утворень. Поштовх до появи такого роду концепцій дав відомий французький вчений Е.Ренан (1823—1892), вся увага якого концентрувалася на моменті волі, бажанні належати до певної етнічної спіліноти становити одну колективну єдність, яка є не тільки сумою однакових з погляду раси, мови, культури тощо людей, а й стає суб'єктивною цілісністю. Так, нація, на думку Е.Ренана, — це спільнота, згуртована волею бажанням людей належати до неї, окремий суб'єкт історії з власним життям,

волездатністю та власною долею. Отже, нація тут — це спільнота, об'єднана стихійною волею, в основі якої лежить прагнення політичної самостійності, усвідомлення себе як активного діючого суб'єкта історичного процесу.

Коли мова заходить про наявність у сучасній етносоціології різноманітних тлумачень етносу та його конкретних форм існування причини появи етнонаціональних спільнот та їхнього розвитку, слід, очевидно, шукати не так відмінностей у підходах, як те спільне шо їх може їх об'єднати. Всі ці підходи відображають етноси з різних сторін та етапів їхнього розвитку, а отже, мають право на існування як відображення одного й того самого предмета в його багатогранності. Плідною видається думка вже згадуваної В.Арбеніної про існування протягом історичного розвитку різних механізмів і шляхів інтеграції людей в етнічні спільноти. Очевидно, у процесі етногенезу на всіх його ступенях провідну роль відігравали різні групи чинників. Якщо в минулому найпомітнішою вага об'єктивних, природних факторів, то в сучасному суспільстві дедалі більше наголошується на інтегруючій дії суб’єктивних чиників зростанні суб'єктності всередині спільнот, їх соціальному дозріванні. Що ж до вже існуючих у сучасних умовах етнонаціональних спільнот доцільно визначати їх місце в соціальній структурі суспільства, ступінь гетерогенності чи гомогенності, характерні риси тощо, спираючись на емпірично фіксовані об'єктивні ознаки. З другого боку, соціологів може й повинно цікавити питання про рівні розвитку етнонаціопальних спільнот як соціальних суб'єктів, ступінь їхньої соціальної зрілості. Таким чином, саме поєднання різних підходів до етнічних утворень дозволить аналізувати ці феномени в усій їхній складності та в процесі історичного розвитку.

Проблема нації в працях українських і зарубіжних соціологів та основні концептуальні схеми соціології нації

З усіх різновидів етнічних спільнот у XIX—XX ст. увагу соціологів найбільше привертають нації. Це зумовлено тим, що етнічний розвиток у модерну добу висунув саме націю як форму етнічного співжиття людей, що відповідає новим умовам. Власне ця обставина визначила переважну орієнтованість західних дослідників не так на дослідження донаціональних етнічних спільнот, як на аналіз шляхів появи, становлення і розвитку націй — найпоширенішого етнічного феномену новітньої історії людства. Тому неважко помітити, що більшість охарактеризованих у попередньому питанні теми концепцій сучасних західних соціологів стосується насамперед процесів націогенезу, а етногенез розглядається лише декотрими з них у найбільш ґрунтовних працях.

На цьому тлі виразно проявляється протистояння двох концепцій походження і часу існування націй — прімордіалізму і модернізму. Прімордіалісти (від англ. primordial — первісний) дотримуються думки про давність, споконвічність існування націй. Найвідомішим представ­ником прімордіалістської концепції в українській науці є історик Я.Дашкевич. Він обстоює позицію, згідно з якою східнослов'янські племена в результаті етногенетичного процесу формували народ або етнос, який починає створювати власні збройні сили та будувати свою Київську державу. Розширення та зміцнення Київської Русі відбувалося разом із процесом трансформації етносу в націю, який був дуже швидким і тривав не більше століття. У цей період з етносу сформувалася українська нація, котра мала свою державу (Київську Русь), у якій стала гегемоном, а також відбувалося перетворення двох північних субетносів у дві інші окремі нації: новгородсько-псковську та володимирсько-суздальську (пізніше московську). Згодом остання, дуже агресивна нація, ліквідує та асимілює новгородсько-псковську.

Представники модерністського варіанту націотворення (як-от український історик Я.Грицак і переважна більшість західних дослідників) відстоюють позицію, згідно з якою нація не існувала завжди, а є продуктом новітніх часів, тих процесів, які розвивалися на західноєвропейському просторі з доби французької революції 1789 р. і пов'язані з модернізаційними (економічними, культурними і соціальними) змінами суспільства. Французька революція 1789 р. та початок епохи індустріальної революції, на думку цих дослідників, зумовили виникнення нової концепції політики і формування національних держав, перехід від сільського до міського, урбанізованого способу життя, від рільництва до промисловості, від множинності культур до творення високої універсальної культури. Все це відбувалося паралельно з перетворенням до національних спільнот у модерні нації.

Однак ці далекосяжні зміни у Західній Європі становили для тогочасної української інтелігенції радше не відкриття нових можливостей, а небезпеку. Як наголошує американський учений українського походження Р.Шпорлюк, у містах, капіталізмі, лихварях, буржуях, фінансистах-паразитах, промисловості вона бачила сили, які українського селянина деморалізують, денаціоналізують і експлуатують. Він висунув тезу, що український національний рух принципово не прийняв капіталізму й мало цікавився питаннями політичної організації, творення демократичних інститутів тощо. Це уповільнило формування модерної української нації та висунення вимог щодо створення власної самостійної держави. До того ж націотворчі процеси в Україні наштовхувалися на опір і протидію і з боку Російської імперії, і з боку Австрії, Австро-Угор­щини та Польщі. Можна приймати чи не приймати таке твердження відомого українознавця, але слід, очевидно, погодитися з тим, що процес націотворення в Україні мав свою специфіку й відмінності порівняно :і творенням націй у Західній Європі і навіть у наших сусідів Чехії, Угорщині або Словаччині.

Взагалі ж у середовищі українських гуманітаріїв і насамперед соціологів, особливо у міжвоєнний період в еміграції, були відомі й представлені майже всі концепції нації та націогенезу західної науки. Поразка у національновизвольних змаганнях 1917—1920 рр. зумовила концентрацію наукових інтересів українських дослідників на першочергових за вагою для українців питаннях: що таке нація? що таке українська нація, в чому полягає специфіка її утворення? Чому українці зазнали невдачі у боротьбі за власну державу? що необхідно зробити, аби сконсолідувати українців і досягти основної мети — побудови незалежної держави?

Трактування нації в дусі атомістичного (механістичного, позитивістського) підходу здійснював український дослідник С.Рудницький у своїй праці «До основ нашого націоналізму», надрукованій у віденському тижневику «Воля» (1920, т. 2, ч. 5; т. З, ч. 9). Націю він розглядав як певну групу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет; антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції; питому культуру і суцільну територію, на якій була, є, або може бути питома національна держава.

До атомістичного напряму належать концепції як одною фактора, так і багатофакторності. Так, наприклад, український соціолог М.Шаповал у своїй праці «Загальна соціологія» (Прага, 1929) здійснив спробу аналізу нації у межах своєї оригінальної соціологічної теорії. Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, елементи якої з'єднуються на підставах кумулятивного (від лат. ситиіаііо — скупчення) зв'язку. Автор мав на увазі, що суспільство становить собою скупчення певних об'єктів у межах певної системи. Такими об'єктами-елементами є прості й складні скупчення, або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади (село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, своєю чергою складаючись із певних зв'язків між субелементами.

З такої позиції М.Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючи як їхні проміжні ступені плем'я, народність і націю. На його думку, всі ці спільноти складаються з індивідів, об'єднаних певними кумуляціями — подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично-професійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно-кумулятивною верствою.

Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скупченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна. Національне відродження і змагання за державність перетворили її на потрійну кумулятивну верству-націю. Згідно з М.Шаповалом, нація — це складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси першим чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні

сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація є типовою для модерних часів (XIX—XX ст.) складною верствою (а отже, і М.Шаповал був прихильником модерністської концепції націотворення). Що більше є ліній об'єднання, то більш соціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.

Таким чином, концепція М.Шаповала, перебуваючи в межах розуміння суспільства як системи, давала приклад синтезу західних соціологічних учень з українським соціологічним матеріалом. Водночас не можна не зауважити, що його концепція недалеко відійшла від згаданих атомістичних підходів, з тією лише різницею, що в ній об'єктивні ознаки етносу не розглядаються як самостійні і незмінні, Я витворюють складні комбінації, які розвиваються в історично просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

Аналізуючи атомістичний напрям, багато вчених вказують на його недостатність із двох причин. По-перше, в історії існували різні групи людей, нації, які не охоплюються такими загальними спільними характеристиками (наприклад, євреї розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією). По-друге, як слушно зазначав український її дослідник В.Старосольський, сама однаковість людей ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільноту. Він не визнав науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи тих зовнішніх прикмет цієї спільноти. Безперечно, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення однієї національної спільноти від іншої, вироблення національної свідомості через розрізнення понять «ми» і «вони». Але суть нації може лежати лише п ній самій, не ззовні, а всередині.

Саме тому більшість українських соціологів, що працювали в умовах еміграції, схилялися до суб'єктивістського підходу в розумінні нації. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати В.Старосольського (1878-1942) та О.-І.Бочковського (1884-1939), які виходили з анти позитивістської парадигми в дослідженнях нації, започаткованої у працях Е.Ренана і передовсім у його відомій лекції «Що таке нація?», виголошеній у Сорбонні 1882 року.

Нація — це спільнота, основою якої є, за висловом В.Старосольського, а раціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання, що утримує її як внутрішньо зв'язану цілісність. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв'язку (родина, рід, плем'я), нація базується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея. Що ж до об'єктивних прикмет нації, то вони, на думку В.Старосольського, є чинниками, котрі в певних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.

У власному розумінні нації В.Старосольський використовує думки відомого представника німецької формальної соціології Ф.Тьонніса, який поділяє угруповання людей на спільноти і спілки (ґемайншафт і ґезельшафт). За Ф.Тьоннісом, вони різняться тими типами волі за якими об'єднуються індивіди, що їх утворюють. В основі спільноти лежить «стихійна воля», в основі спілки «свідома воля». Отже, націю В.Старосольський розглядає як спільноту, згуртовану стихійною волею. Водночас він, спираючись на думки Ф.Тьонніса, далі розвиває їх стосовно нації, розробляючи положення про внутрішній зв'язок «стихійної» і «свідомої» волі (воля «стихійна» здатна раціоналізуватися, а воля «свідома» набирає емоційних проявів, можливість витворення нових сполук обох типів воль і заснованих на них об'єднань людей тощо). В.Старосольський у багатьох позиціях не погоджується з Ф.Тьоннісом, полемізує з ним, про що скажемо далі.

О.І.Бочковський, головні праці якого про націю з'являються одночасно або пізніше від книжки В.Старосольського «Теорія нації» (1919), вважає останнього разом із М.Драгомановим «першими каменярами» спеціальної соціологічної науки — української націології. Основний мотив концепції Бочковського збігається з положеннями В.Старосольського про визначальну роль психічного чинника — національної свідомості, який об'єднує і перетворює первісний народ у новітню націю. З огляду на це він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII до XVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Націогенез завершується створенням новітньої нації, яку О.-І.Бочковський розуміє як окрему суспільно-культурну осібність, індивідуальність, посталу через масове усвідомлення себе як самостійну. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації.

Завершується праця О.-І.Бочковського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він стверджує, що розвиток нації історично й неминуче призводить до утворення власної держави, а якщо нація ще не готова витворити її, тоді держава «може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення — одну націю».

У сучасній західній соціологічній літературі відбуваються активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в рамках якого вдалося б подолати як однобічність і поверховість атомістичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психічних чинників у суб'єктивістських концепціях. Такий третій підхід на основі врахування сучасної строкатої етносоціальної реальності передбачає нове, синтетичне поняття нації, що має в собі деякі елементи суб'єктивістської характеристики. Подібну спробу здійснює нині професор Колумбійського університету (США) О.Мотиль. На його думку, націю сьогодні можна найкраще зрозуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об'єднані певною семіотичною мережею і які є свідомі цього (тобто усвідомлюють таку семіотичну пов'язаність). Цю семіотичну мережу О.Мотиль розглядає як систему символів і знаків, котрі відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки міфологія, спільні символічні вартості тощо. Очевидно, такий підхід. намагається поєднати певні об'єктивні характеристики нації, які набувають великої ваги в сучасному світі (насамперед систем; культурних вартостей і символів) із прагненням належати до спільноти в основі якої подібна система культури й закладена, й існує, і розвивається. Такий підхід загалом можна вважати одним з найпоширеніших у сучасній західній соціологічній думці.

Відповідно до розглянутих підходів щодо розуміння нації існують основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов'язані з соціальною практикою.

У межах першого, атомістичного напряму, акцент на важливій та першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує звичай її дальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, у рамка; марксизму нація проголошувалася суто соціальним утворенням на би відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національним. Національне питання могло бути розв'язаним тільки внаслідок вирішення соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав початися процес «розквіту зближення соціалістичних націй», який неминуче призводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, як-от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму в цілому світі, всі наці мали б об'єднатися у спільній системі світового комуністичного государства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинний (залежний від економічних чинників) і тимчасовий (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економічна інтеграція)

Отже, у цьому пункті щодо майбутнього націй сходяться і марксизм і позитивістські концепції суспільного розвитку. Це зауважив ще Е.Ґідденс, вважаючи одним із «пережитків минулого» в соціології панування в ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології в майбутньому потрібно відмовитися від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитися на культурних вимірах сучасності та на теоретичному осмисленні національних держав, етнічних відмінностей, відносин усередині системи національних держав, що не лише не втрачає своєї актуальності, а й висувається на чільне місце в сучасній соціологічній думці.

Поміркованішу позицію у поглядах на націю та її розвиток обстоював М.Шаповал. Не заперечуючи інтеграційних процесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість утворення «громади національних громад», в якій би органічно поєднувались інтернаціональні та національні чинники рівною мірою, утворюючи несуперечливу комбінацію найрізноманітніших кумулятивних зв'язків.

Однак слід визнати, що погляди представників суб'єктивістського напряму щодо розвитку і майбутнього націй були найпослідовнішими. Якщо нація — це повноправний суб'єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, головною тенденцією якого є переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, В.Старосольський вважав, що «культурна» нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоб стати «повною» нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм нації. Тут В.Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М.Вебера, який на з'їзді німецьких соціологів стверджував: «Оскільки за цим справді багатозначним словом «нація» криється якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівноцінним вираженням якої була б власна держава, яка, отже, має нормальну тенденцію витворити її (державу) із себе».

Таким чином, для В.Старосольського природним є національний розвиток через низку фаз до пункту удержавлення нації. Послуговуючись термінологією Ф.Тьонніса, органічним розв'язанням національного питання на його першій стадії має бути шлях злиття організму нації і механізму держави — національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно-політичної організації, яка «основувалася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів та цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів ції суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість».

Водночас В.Старосольський не погоджується із загальним розумінням історичного процесу в концепції Ф.Тьонніса. Якщо у Ф.Тьонніса друга форма суспільної організації — суспільство (ґезельшафт) історично витісняє першу — спільноту (ґемайншафт), і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в одну-єдину форму усуспільнення, то в концепції В.Старосольського такий лінійний однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне житі на думку українського вченого, — це не лише раціональна техніка. Два чинники — стихійна воля, з одного боку, і «чистий розум», з другого доповнюють один одного, представляючи дві різні сторони життя людства. В історичній практиці, наголошує В.Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналіст такого життя, перехід від спільнот до раціоналізованих суспільств навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народження нових, незнаних досі спільнот. Такі чергуванні набирання сили по черзі різними формами становлять «величаву ритміку» історії і не дають жодних підстав розглядати її як який одномірний і односпрямований процес. Тому суспільний розвиток ; ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Ф.Тьонніса, а національна . спільнота не є приреченою на загибель формою суспільства, котра вичерпала всі свої внутрішні ресурси.

У цьому плані характерними є міркування одного з видатних соціологів сучасності Н.Смелзера. Роздумуючи над суттю тих соціальні процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть він вважає її прикметою етнічний ренесансу. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спричинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Однак дія етнонаціональних чинників стосується не лише колишніх соціалістичних краї «Нині ці одвічні сили... сили ґемайншафт, — пише він, — очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній і лінгвістичній свідомості, соціальних рухах і в політичній боротьбі в цілому світі». Отже, у науковій дискусії між Ф.Тьоннісом і В.Старосольським істина була, як бачимо на боці українського дослідника.

Продовжуючи і розвиваючи думки В.Старосольського, О.-І.Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на «наці держави» та «нації-культури», на історичні та «неісторичні» нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу (як знаємо з історії, не лише російські або польські, ;і навіть декотрі українські діячі зараховували Україну саме до цих «націй культур», найвищим прагненням яких могла б бути лише культурні національна автономія у складі чужих держав). О.-І.Бочковаський зауважував, що «неісторичних народів в дійсності немає», що навпаки ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв'язок, бо будувалися «згори додолу». Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів «неісторичних», має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об'єднана держава. У майбутньому він передбачав появу нової політичної системи — націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливості.

Розмірковуючи про сучасні тенденції, О.І.Бочковський зазначав, що

насправді людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію — два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не заперечують ,а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне і культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об'єднання у вільний розвиток націй. Тому все, що є суто національним у культурі того чи того народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживляє її. Світова культура в О.-І.Бочковського є творчою сумою національних культур.

Ще один підхід до розгляду нації, який розвивається у надрах сучасної і західної та української соціологічної думки, умовно можна назвати символічним, чи синтезованим. Він передбачає розуміння і повсякденне задіяння членами певної національної спільноти семіотичних систем і символів. Національний розвиток супроводжується використанням і традиційних символів та знакових мереж, і виробництвом нових. У такий спосіб нація отримує стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової української нації, наприклад, може бути грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність.

На думку вже цитованого О.Мотиля, він, а особливо Акт незалежності став складовою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (незалежно від їхнього походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової українськоїнації у значенні держави і громадянства. Фактично тут ідеться про інтерпретацію поняття «нація» як громадянського, а не етнічного утворення, що набуває дедалі більшої підтримки в колах українських учених і політиків. Багато з них вважає, що нині домінує ідея української нації як соціально-політичної спільноти, пов'язаної єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами, котра усвідомлює себе як особливу соціальну спільноту — український народ. Це положення закріплено в новій Конституції України.

За логікою представників символічного напряму, подальший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім інших сферах призведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. У них поєднуватимуться і традиційні, й новоутворені символічні знаки й цінності.

Найоптимальнішим варіантом тут видається зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загально людської культурно-семіотичної кодової системи, якою добровільно послуговуватимуться різні нації і народності світу.

Підсумовуючи, можна сказати, що основні положення соціології повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію взагалі. Соціологія здійснює аналіз суспільства як органічної соціальної системи утвореної зі спільнот-суб'єктів, до яких належить і нація. Нація, своєю чергою, є великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси — це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Своє концептуальне вираження національні інтереси знаходять національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у нації та їхніми сутнісними соціальними характеристиками. Щодо національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального і національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягненої національної незалежності та здобуття держави. Таким чином національній ідеї об'єктивне знання підноситься до усвідомлення і та устремлінь суб'єкта. У цьому разі соціальним суб'єктом є нація усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності і знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси є збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.

Уявлення про націю як окремий суб'єкт і героя історії, «особистість» із власним життям, волездатністю та власною долею — свого «макроантропос» — стає загальноприйнятим у сучасній соціологі думці. Відповідно до цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії сучасного світу.

Проблематика етносоціології та соціології нації

Виокремимо низку проблем, які є ключовими в етносоціології та соціології нації. Це передусім проблема етнічності, яка останнім часом буває дедалі важливішого значення. Етнічність нині розглядається як прояв зв'язку між етносом і особистістю, як така характеристика, що об'єктивно і суб'єктивно фіксує місцеперебування особистості в соціальному просторі, диференційованому на різні народи-етноси. З одного боку, етнічність може тлумачитися як об'єктивна культурно-генетична приналежність особистості до певного етносу; вона здебільшого фіксується у понятті «національність» та інколи закріплюється в офіційних документах (як-от у старих паспортах часів СРСР із графою «національність»). З другого боку, коли наявні суб'єктивні зв'язки між етносом та особистістю, йдеться про етнічну ідентифікацію останньої. Етнічна ідентифікація визначається В.Арбеніною як процес емоційно- пізнавального ототожнення особистості з певною етнічною групою. Об'єктивно-суб'єктивні зв'язки між етносом і особистістю передбачають набуття нею певної етнічної ідентичності в процесі етнічної ідентифі­кації, тобто усвідомлення і сприйняття своєї спільності з певним етносом чи етнічною групою, відчуття приналежності до них. Етнічна ідентич­ність має своє місце в загальній структурі ідентичностей людини: в однієї людини етнічна ідентичність може домінувати над іншими ідентич­ностями (громадянською, професійною, тендерною, політичною, релігій­ною тощо); в іншої — навпаки, відсуватися на узбіччя ідентифікаційної матриці. У першому випадку йдеться про етноорієнтований, у другому —про етноіндиферентний (від лат. іпdifferens — байдужий) тип особистості. До того ж соціологам добре відомо, що етнічна ідентичність (утім, як і інші види ідентичностей) є ситуативною, тобто має здатність змінюватися під тиском швидкоплинних обставин соціального життя.

Оскільки така спеціально соціологічна дисципліна, як етносоціологія, в посткомуністичних країнах лише формується, її понятійно-категоріальний апарат також перебуває в стадії становлення. Тому деякі вітчизняні й зарубіжні дослідники послуговуються іншими, ніж етнічна ідентичність, поняттями, близькими до неї або й тотожними. Це, наприклад, поняття етнічної/національної самосвідомості. Багато вчених вико­ристовують це поняття як одну з найважливіших ознак етносу. Також вважається, що етнічна/національна самосвідомість має складну структуру, яку можна уявити таким чином.

У горизонтальному зрізі етнічна/національна самосвідомість включає усвідомлення приналежності до певної етнічної групи, а також так званий образ ми та етнічні/національні інтереси. Під «образом ми» мають на увазі антостереотипи, або знання та уявлення про характерні риси своєї етнічної групи, а також інші уявлення про свій народ, його культуру, історію, територію тощо. В «образ ми» входять і поведінкові установки на певний тип дії в умовах відносин із представниками своєїї спільноти. Етнічні/національні інтереси виступають як усвідомлення особистістю чи спільнотою потреб збереження самобутньої життєдіяльності в рамках своєї етнічної групи, етносу, нації та їх розвитку її у сферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.

У вертикальному зрізі етнічна/національна самосвідомість функціонує на когнітивному (пізнавальному), емоційному та поведінковому рівнях. Головними компонентами когнітивно-пізнавального рівні передовсім знання про історію та культуру свого народу, його типові риси тощо. Прикладом когнітивно-пізнавального компоненту етнічні національної самосвідомості можуть бути гетеростереотиии в тій їх і частині, де містяться знання про інші, аніж власна, етнічні групи і народи. Емоційна сфера також включена до етнічної/національної самосвідомості; вона надає емоційної забарвленості, скажімо, «образу ми» чи «образу інших». Вона включає до себе й прагнення до згуртованої цілісності групи. І, нарешті, етнічна ідентичність (етнічна/націоналі самосвідомість) містить також регулятивно-поведінковий складник; насамперед установка і готовність до спільних дій. Цей складник керує поведінкою особи чи всієї спільноти в конкретних ситуаціях, пов'язаних з етнічними процесами і явищами.

Процедура вирізнення цих структурних зрізів і компоненти етнічної і національної самосвідомості здійснюється соціологами для зручностей вироблення методології і методики емпіричних досліджень, «чистому» вигляді ці складники трапляються зрідка. Крім того, вони переплетені між собою і зазвичай становлять певний мисленнєво-поведінковий комплекс. Так, наприклад, автостереотипи фіксуються одночасно і як складник горизонтального виміру етнічної ідентичності (етнональної свідомості) — «образ ми», і як явище внутрішнього світу особистості, яке функціонує на всіх трьох рівнях вертикального зріз} вигляді знань, емоційних переживань і уявлень та установок на дію.

Залежно від наявності у внутрішньому світі особистості цих чиників та їхніх різноманітних комбінацій дослідники виокремлюють різні типи етнічної ідентичності. Так, наприклад, Г.Солдатова вирізняє такі типи:

• нормальну ідентичність, або позитивні уявлення про свій народ у сукупності з толерантними установками на спілкування з представ­никами інших народів;

• етноцентричну ідентичність з акцентом на значущості етнічної ідентичності, орієнтацією на неї та на її переваги, але без почуттів агре­сивності стосовно інших або замкненості та відстороненості від інших;

• етнодомінуючу ідентичність, коли етнічна ідентичність стає провідною серед інших соціальних ідентичностей і набуває якостей безумовно домінуючої цінності;

• етнічний фанатизм як крайня форма агресивної ідентичності, що супроводжується готовністю йти на будь-які жертви і дії аж до засто­сування тероризму;

• етнічну індиферентність, коли люди практично байдужі до проблем етнічності й міжетнічних стосунків;

• етнонігілізм у формі космополітизму, який означає заперечення етнічності разом з етнічними цінностями і презентацію себе як «люди­ни світу»;

• амбівалентну ідентичність, тобто суперечливу, розщеплену, перма­нентно змішану, інколи полярно протилежну ідентичність особис­тості.

Процес етнізації або набуття етнічності особою можна представити

такими складниками:

• генетичне наслідування;

• вплив родини, найближчого соціального оточення;

• засвоєння рідної мови;

• засвоєння головних елементів етнічної культури: традицій, звичаїв, обрядів, міфів, вірувань тощо;

• вплив етнічно забарвлених елементів повсякденної побутової куль­тури;

• взаємодія з іншими культурами, усвідомлення диференціації на «ми» і «вони».

Якщо розглядати етнонаціональну спільноту як соціальний суб'єкт, то вона, як і особа, також перебуває в процесі становлення і набуття рис соціальної зрілості. В.Арбеніна виокремлює чотири основні етапи розвитку етнонаціональної спільноти як суб'єкта.

1. Нижчий рівень зрілості, якому відповідає номінальна, типологічна спільність. Вона охоплює індивідів, які успадкували спільні ознаки етнічної приналежності.

2. На другому стані відбувається подальше згуртування членів певно утворення і помалу складається наступний тип спільності — соціально-психологічний. На цьому етапі формується етнічна ідентифікація членів певної спільноти, «образу ми» і «відчуття ми».

3. Змістом третього етапу є становлення ідеологічної спільності, а й ознаками — усвідомлення своїх інтересів, потреб, цілей, завдань розвитку, місця в соціальній системі, формування ідеологем, програм тощо.

4. Нарешті, етнонаціональною спільнотою досягається вищий рівень соціальної зрілості — організаційний, якому притаманні система внутрішньогрупових комунікацій, організаційних форм об'єднання поява загальновизнаних лідерів, груп ідеологів та організаторів.

З досягненням кожного наступного етапу посилюється вага певної етнонаціональної спільноти в суспільстві, вона починає відігравати дедалі помітнішу роль і у внутрішньому житті соціуму, і в міжнародних відносинах.

Отже, і член певної етнонаціональної спільноти, і сама ця спільнота мають здатність виступати суб'єктами міжетнічних і міжнаціональні відносин та взаємодій. На думку Є.Бабосова, всю багатоманітність етносоціальних

взаємодій можна звести до таких основних типів;

• придушення;

• домінація (панування);

• суперництво;

• конфлікт;

• асиміляція (тобто злиття одного народу з іншим через засвоєння його мови, звичаїв, культури тощо);

• акомодація (або пристосування до інонаціональної культури);

• кооперація (співробітництво).

На жаль, як бачимо, в соціальній практиці людства переважали такі види етнонаціональних взаємодій, які пов'язувалися насамперед частковою чи повною дискримінацією тієї чи тієї етнічної групи, підкоренням іншій, сильнішій з подальшим розчиненням першої в інонаціональному організмі. Більшість дослідників схиляється до думки, що найбільш напружені стосунки між етносами, націями, етнічними групами поволі відходять у минуле і починає переважати останній тип взаємин — кооперація і співробітництво.

Однак і дотепер серед усіх типів цих взаємодій на чільне місце етносоціології висуваються міжнаціональні конфлікти, оскільки вони становлять собою велику загрозу політичній і соціальній стабільності багатонаціональних держав, а також світові в цілому. За даним Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, дві третини всіх насильницьких конфліктів у середині 90-х рр. були міжетнічними. В.Тішков означує міжетнічний конфлікт таким чином: це будь-яка форма громадянського, політичного або збройного проти­борства, в якому обидві сторони або одна зі сторін мобілізуються, діють або страждають за ознакою етнічних відмінностей.

Професор Каліфорнійського університету (США) Д.Горовітц пропонує таке визначення міжетнічного конфлікту: його треба розглядати як боротьбу, мета якої полягає у досягненні певних переваг і водночас у нейтралізації чи усуненні суперника або у завданні йому шкоди. Згідно з його теорією міжетнічного конфлікту серед причин цього явища можна назвати передусім:

• суперництво економічних інтересів (наприклад, міжетнічні конфлік­ти між меншинами-посередниками і суспільством, яке їх приймає; історія зберегла приклади такого типу конфліктів, пов'язаних із посередницькою діяльністю китайців у Південно-Східній Азії, азійців у Східній Африці, євреїв у довоєнній Європі);

• етнічні відмінності, пов'язані з поділом етнічних груп на «відсталі» й «передові»,

традиційні і сучасні; ці відмінності знаходять своє відображення в етнічних стереотипах (приклади такого типу конфліктів часто фіксувалися у країнах Африки, Азії та Карибського басейну).

Оскільки міжетнічні/міжнаціональні конфлікти є поширеним явищем у цілому світі, вчені роблять спроби їх типологізувати. Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева та О.Сусоколов пропонують два принципи класифікації міжетнічних конфліктів: перший — за характером дій й сторін, які конфліктують; другий — за змістом конфліктів та цілями, що їх ставить перед собою сторона, яка має певні претензії і висуває їх до іншої сторони. Згідно з першою спробою класифікації можна, виокремити такі види міжетнічних конфліктів.

1. Конфлікт стереотипів, тобто стан, коли етнічні групи можуть ще чітко не усвідомлювати причин суперечностей, але створюють стосовно опонента негативний образ «недружнього сусіда», «небажаної етнічної групи».

2. Конфлікт ідей, коли вже висуваються ті чи ті домагання на кшталт «історичного права» на територію або державність.

3. Конфлікт дій з його проявом у мітингах, демонстраціях, пікетах аж до відкритих зіткнень.

Інша класифікація кладе в основу головні цілі й зміст вимог сторін, що протидіють або однієї з них. Тоді вирізняють наступні типи конфліктів (ця типологія побудована на основі аналізу подій кінця 80 поч. 90-х рр., що призвели до розпаду СРСР).

1. Статусні іпституціональні конфлікти у союзних республіках, які переросли у боротьбу за незалежність. Ідеться про національні рухи в Україні та деяких інших республіках колишнього СРСР, які від самого початку висували вимоги реалізації етнонаціональних потреб та інтересів. У процесі розвитку цих рухів здійснювався перехід під етнонаціональних вимог до вимог державної незалежності, але мобілізація за етнічним принципом залишалася в силі.

2. Статусні конфлікти, що виникли внаслідок боротьби за підвищення статусу того чи того утворення, прикладом яких в Україні може бути прагнення створення автономної республіки Крим.

3. Етнотериторіальні конфлікти, найважчі для врегулювання. Одразу після розпаду СРСР на його теренах було-зафіксовано 180 етнотериторіальних суперечностей, і навіть станом на 1996 р. зберігали актуальність 140 територіальних претензій і домагань. Такого ґатунку конфлікти часто виникають під час реабілітаційних процесів щодо репресованих народів і стосуються відновлення територіальної автономії; в Україні це стосувалося кримських татар.

4. Міжгрупові (міжспільнотні) конфлікти у вигляді міжгрупових зіткнень. Оскільки такого роду конфлікти Україну обминули, то наводяться приклади російсько-естонського в Естонії, російсько-латвійського в Латвії і російсько-молдовського у Молдові.

Традиційно вважалося, що завданням соціології щодо міжетнічних конфліктів є виявлення мотивації та реальних інтересів груп, які беруть участь у конфліктах, їх символів і цінностей, що переносяться на взаємини між етносами, націями, етнічними групами. Нині, особливо у західній соціології, акцент робиться не на конфліктах і спробах їх оптимально мирного розв'язання, а на виявленні тих точок соціальної та етнічної напруженості, які можуть згодом перерости у конфлікти. Відповідно соціології й відводиться важлива роль у пошуках і локалізації таких зон напруженості й міжетнічного тертя, які спроможні надалі провокувати конфлікти, а також участь у виробленні виваженої державної етнонаціональної політики, здатної усунути можливості для виникнення будь-яких зіткнень на етнонаціональному ґрунті.

Якщо розглядати етнічні/національні спільноти як суб'єкти суспіль­ного розвитку, то одна з їх головних ознак — самовідтворення, або відтворення цілісності, що розвивається переважно за своїми внутріш­німи закономірностями. Але в процесі саморозвитку в сучасних умовах велику роль відіграє зовнішній чинник — діяльність конкретних соціальних, культурних і політичних інститутів. Ключову, організуючу роль у цьому процесі нині відіграє держава, особливо в суспільствах, що трансформуються. Держава за допомогою вчених виробляє конструктивну етнонаціональну політику, скеровану на оптимальний і гармоній­ний розвиток усіх етнічних груп і національних меншин, які проживають в її кордонах та під її юрисдикцією. Складниками цієї політики (особливо в напрямі попередження виникнення міжетнічних конфліктів) зазвичай є:

• створення реальних, конституційно закріплених умов для розвитку титульної нації (в Україні це — українці), а також для забезпечення справжнього рівноправ'я всіх етнічних груп і національних меншин в країні;

• створення реальних можливостей і умов для розвитку культур усіх етнічних утворень в межах країни;

• розробка і запровадження в навчально-виховний процес концепції національного виховання з формуванням почуття національної гідності титульної нації при одночасному вихованні почуття поваги до мови, культури, звичаїв, традицій інших етнічних груп і національ­них меншин;

• максимальна увага та врахування державними органами запитів і потреб представників етнічних груп і національних меншин;

• розробка і практичне здійснення обґрунтованої і динамічної мігра­ційної політики влади тощо. Звичайно, державна етнонаціональна політика може і повинна

включати не лише проблеми розв'язання міжнаціональних конфліктів; її центральним змістом має бути вироблення стратегії і тактики держави стосовно оптимального розвитку титульної нації країни в гармонійному поєднанні з розвитком національних меншин, які в цій країні прожи­вають.

Проблема врегулювання міжетнічних конфліктів є актуальною не лише для колишніх республік Радянського Союзу; вона має міжнародний характер. Відомий дослідник цієї проблематики Р.Вяйрінен називає різні підходи до врегулювання міжетнічних конфліктів. Перший підхід полягає в тому, щоб концентрувати увагу на перебігу конфлікту, з'ясовувати його відмінності від інших типів конфліктів, а відтак намагатися знайти засоби, за допомогою яких він може бути пом'якшений і в остаточному підсумку розв'язаний. Другий підхід передбачає вивчення наслідків етнічного конфлікту для існуючої міжнародної системи та можливостей її реструктурування з метою зниження потенціалу екскалації (розгортан­ня і поширення) насильницьких конфліктів. Цей дослідник також велику увагу приділяє причинам виникнення внутрішніх і зовнішніх міжетнічних конфліктів і акцентує на тому, що в сучасних умовах недостатньо шукати корені конфліктів лише у сфері матеріальних інтересів (територія, права на власність, політична влада, економічні ресурси тощо). Нині дедалі частіше чинниками міжетнічних конфліктів стають проблеми культури її відмінності, ідентичність, мова, релігія тощо.

Р.Вяйрінен розглядає також можливі форми розв'язання конфліктів:

• двосторонні переговори між державою та етнічною меншиною;

• залучення «третьої сторони» — експерта і посередника у розв'язанні конфлікту;

• використання альтернативної або так званої народної дипломатії (неурядової, неформальної та неофіційної форми залагодження суперечок).

Він же пропонує розрізняти чотири варіанти вирішення етнічних суперечок і конфліктів:

• випадок «відходу», внаслідок чого відносини між урядом і етнічною групою розриваються таким чином, що в результаті можливе крово­пролиття; типом цього варіанту може бути й шлях міграції, коли етнічна група репатріюється (тобто повертається на історичну бать­ківщину);

• шлях надання етнічній групі автономії з наступним розширенням політичних, економічних і культурних прав на території її компакт­ного проживання;

• включення етнічної групи до процесу ухвалення рішень на рівні уряду; найчастіше така м'яка форма призводить згодом до асиміляції цієї етнічної групи або до її інтеграції в складі всього суспільства;

• надання етнічній групі права національного самовизначення з її наступним відділенням і утворенням самостійної держав.

• Отже, проблематика, пов'язана з дослідженням етнічних процесів та процесів етнічної ідентифікації, крім внутрішнього, має ще й зовнішній вміст. На початку цієї теми вже акцентувалося на тому, що питання, пов'язані з природою і розвитком етносів/націй, довший час перебували на маргінесі наукових зацікавлень соціологів. Нині ж у світі дедалі біль­шої сили набуває явище «етнічногоренесансу»; відтак увага соціології повертається у бік різноманітних досліджень, пов'язаних з етнічністю, етнонаціональним розвитком, націоналізмом тощо. Наприклад, у

західних багатонаціональних (поліетнічних) країнах гострою була і є тема співіснування різних етнічних груп, кожна з яких володіє своєю неповторною етнічною культурою, має свої інтереси і потреби розвитку. Це створює певні проблеми і для суспільства, і для держави, оскільки в багатоетнічному середовищі неминуче виникає міжнаціональна напру­женість, а часто й конфлікти. У 70-х рр. XX ст. у США пануючою концеп­цією етнічності була так звана концепція «плавильного тигеля» згідно з якою всі етнічні взаємодії мали з часом призвести до асиміляції (злиття) та переплавлення різних етнічних груп і національних меншин в одно­ рідну масу.

Але з часом виявилося, що етнічні характеристики є дуже сильними, глибоко вкоріненими у внутрішній світ і повсякденне життя особистості навіть в умовах посилення уніфікаційних чи глобалізаційних процесів; що здобуття людиною в розвинених країнах свободи й автономної само­ достатності призвело до її усамітнення; в пошуках виходу з лав самот­ності людина починає шукати «групи своїх» — своїх за мовою, культурою, способами думання і поведінки. Такими референтними, захисними «групами своїх» і є етнічні групи. Відтоді наслідком міжетнічних взаємо­дій стає не «плавильний тигель», а «салатна ваза» де при спільному місцезнаходженні кожного складника вони не змішуються; при загальній консистенції зберігається кожний інгредієнт (або складова). Мовою науки це означає переважання теорій, які визнають рівноправність кожної етнічної групи чи національної меншини та обстоюють надання їм широких можливостей для розвитку, самовідтворення і самовиз­начення.

Прагнення етнічних груп до самовизначення породжує загострення проблеми їхніх відносин із державою. Одне з вирішень цієї проблеми — надання такій етнічній групі культурної (культурно-територіальної) автономії. Коли ж боротьба за самовизначення є організованою в масштабах цілої етнічної групи або нації, заснованою на виробленій ідеології, здійснюваною під проводом національної еліти, тоді на порядок денний висувається вимога самостійної держави. Рух, пов'язаний з боротьбою за самовизначення у вигляді створення держави, називають націоналізмом. Відомий англійський соціолог Е.Ґеллнер визначив епоху, яка почалася з часу Французької революції 1789 р., як епоху «пришестя націоналізму»; в його концепції націю творять інтелектуали саме на підставі ідей націоналізму.

Націоналізм — це багатовимірний, надзвичайно складний та суперечливий феномен. Як зазначає В.Арбеніна, з одного боку, націоналізм означає політичний принцип, згідно з яким політична та національна спільноти мають збігатися (трактування Е.Ґеллнера) і який покладеній в основу побудови більшості так званих національних держав. І в цьому сенсі термін «націоналізм»

характеризує об'єктивний історичний процес розвитку багатьох країн світу, початок якого пов'язаний з переходом під доновітнього до модерного етапу історії людства. З другого ж, як вважає англійській історик А.Тойнбі, націоналізм може становити деструктивну силу, яка зруйнувала більшість цивілізацій і яка отруює політичне життя сучасного світу.

Автори підручника «Етносоціологія» (М., 1999) поділяють націоналізм на громадянський (державний, територіальний; в останньому випадку вживається термін Е.Сміта) і етнічний (або етнонаціоналізм) Перший тип націоналізму заснований на вільному самовизначенні особистості; такий, що є раціональним; такий, що базується на громадянському розумінні нації — тобто нації у термінах кордонів і громадянства. Він часто ототожнюється з патріотизмом і визнається нормою людського співжиття, оскільки скерований на консолідацію всього населення держави за допомогою політичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології.

Етнічний націоналізм поділяється на дві гілки: політичний і культурний. Політичний етнонаціоналізм заснований на розумінні нації як передусім етнічної спільноти й має за мету досягнення або утримання державності включно з соціальними інститутами, ресурсами, культурною системою. Культурний етнонаціоналізм скерований на збереження цілісності народу, на підтримку і розвиток його мови, культури, історичної спадщини. Він здатний відігравати позитивну роль та умови дотримання двох вимог: по-перше, якщо не містить у собі ідей культурної замкненості та ізоляціонізму; по-друге, якщо в ньому нема прагнення відродити й розповсюдити ті архаїчні елементи в культурі, які гальмують розвиток сучасного етносу.

Цікаву інтерпретацію етнічного націоналізму пропонує Ф.Ріггс. На його думку, піднесення етнонаціоналізму в сучасному світі — це історичний процес, який ще остаточно не завершений. Людство пере буває нині лише посередині шляху, який можна уявити за допомогою такої метафори. Наслідки етнічного націоналізму мають силу урагану чи революції. Автор використовує японське слово «цунамі», яке означає величезну припливну хвилю; на відміну від звичайних хвиль цунамі починається із землетрусу і згодом виривається з надзвичайною силою на всю материкову масу. Отже, етнічний націоналізм можна уявити як три велетенські хвилі-цунамі, остання з яких у початковому стані і ще не досягла свого апогею. Географічно їхній початок у Європі, але нині вони охопили цілий світ і спричиняють руйнівні наслідки.

Цунамі № 1 було переважно європейським; його головною темою був характер об'єднання. Метою цього цунамі було створення держави, в межах якої члени певної єдиної нації могли стати громадянами й поділяти владу. Наслідком стало те, що нині називається «нацією-державою» або національною державою, яка включала переважно громадян спільної етнічної національності. Але до кожної такої держави на практиці входили етнічні меншини. Це й спонукало в подальшому виник­нення цунамі № 2, або рух у протилежному від об'єднання напрямку. Його головним гаслом стало визволення: внутрішні й зовнішні меншини, які були підкорені пануванню імперських націй-держав, ставали достатньо мобілізованими і вимагали для себе автономії або й незалеж­ності. Реалізація цих вимог припала на час після великих війн XX ст.: перша поклала кінець Османській та Австро-Угорській імперіям, а друга — великим імперіям європейських країн, США та Японії. У такий спосіб етнічний націоналізм створив глобальну мережу нових держав, і саме в цьому полягає прояв цунамі № 2.

Цунамі № 3 лише розпочинається; центральним гаслом цієї велетенської третьої хвилі стає самовизначення. Це спричинено тим, що кожна з нових держав встановлювала свій суверенітет у довільних кордонах, проведених імперськими завойовниками; всі ці кордони лише дуже приблизно збігаються з традиційними етнічними межами. Відтак починаються внутрішні війни та конфлікти, спровоковані етнічними відмінностями за мовами й релігіями, чимало з них висувають вимоги перегляду кордонів, щоби згодом створити нові незалежні держави. Автор дещо песимістично дивиться в майбутнє; згідно з його концепцією, почастішають внутрішні війни та конфлікти, а на міжнародній арені — міждержавні конфлікти з етнічним забарвленням. Як інструмент вирішення таких суперечностей і конфліктів міжнародна спільнота буде дедалі частіше вдаватися до глобальних інтервенцій на кшталт збройного втручання США у справи Іраку чи Боснії. Логічним продовженням такого втручання буде загострення міжнародних відносин і конфронтації.

Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева та О.Сусоколов зазначають, що різні автори пропонують своє бачення розмаїття націоналізмів. Так, Дж.Брейлі розрізняє сепаратистський націоналізм (скерований на відокремлення від існуючої держави), реформаторський (що закликає надати існуючій державі чіткіше

вираженого національного характеру) та ірредентський (націлений на об'єднання декількох держав або приєднання частини однієї держави до іншої). Дж.Голл класифікує всю багатоманітність націоналізмів щодо конкретних історичних періодів і регіонів.

Е.Гаас вирізняє такі типи націоналізмів:

• ліберальний (розглядає націю як братерську спільноту, що за свою мету має реалізацію прав і свобод індивідів і тим самим сприяє забезпеченню щастя для всіх). Цей тип тісно пов'язаний з ідеологією прогресу — і духовного, і матеріального;

• якобінський — відрізняється від ліберального тим, що вимагає від певної спільноти поширювати й насаджувати ліберальний націо­налізм серед інших народів;

• традиційний, який намагається мобілізувати народ під знаменами старих часів, переважно не у вигляді прав індивідів, але груп, класі її, гільдій тощо. Він завжди створює або реанімує міф про архаїчний золотий період солідарності та прагне використати його для організації мас, які мобілізуються;

• синкретичний — подібний до традиційного у захисті спільноти від чужих ідей. Однак перший з них не заперечує оновлення повністю і переймає такі ідеї, які вважає корисними для досягнення своїх цілей;

• інтегральний — зосереджує всю увагу на самій спільноті, а не на групах чи індивідах. Він жорстко підкоряє благо громадян виживанню спільноти, яка сприймається як монолітна й органічна цілісність. Автори згаданого підручника пропонують свою версію націоналізмів, поширених на теренах Росії. Вони вирізняють:

1. Націоналізм класичний, що виражає прагнення до повної незалежності;

2. Націоналізм паритетний — з яскраво вираженим прагненням до якнайповнішого суверенітету; останній обмежений за рахунок передавання частини повноважень федеральному центрові (Москві);

3. Економічний націоналізм, за якого домінуючою стає самостійність и економічній сфері, і ця самостійність розглядається національною елітою як шлях до якомога повнішого суверенітету;

4. Захисний націоналізм, у якому домінують ідеї захисту мови, культури, території, демографічного відтворення;

5. Модернізаційний націоналізм, за якого домінують прагнення рефор­мування суспільства; їх реалізація має створити притягальний образ певної національної держави (в цьому випадку — Росії), до якої потягнуться інші народи.

Серед українських дослідників цієї проблематики найповнішою спробою розгляду теорій нації та націоналізму є монографія Г.Касьянова (1999 р) Він звертає увагу на те, що націоналізм може бути розглянутий у річищі різних соціогуманітарних наук, оскільки кожна з них має свій кут зору на це явище. На його думку, специфіка соціологічного підходу до націоналізму полягає в тому, що для соціологів об'єктом аналізу є пере­дусім спільнота; відтак соціологія зосереджує свою увагу насамперед на дослідженнях національних (націоналістичних) рухів, учасниками яких і є члени певних спільнот (у нашому випадку — націй, національ­ностей, етнічних груп). Такий підхід, очевидно, є найоптимальнішим, тісно пов'язаним із провідною ідеєю побудови цього посібника, а саме з визнанням спільнот основними діючими особами і суб'єктами суспіль­ного розвитку, що їх досліджує соціологія.

Як бачимо, у світовій і вітчизняній соціологічній думці вироблено багато підходів до вивчення етнонаціональних явищ і процесів. До певної міри вони можуть бути застосовані до соціологічних досліджень етно­національних феноменів і в сучасній Україні; як саме це можна зробити, розглянемо в останній частині цієї теми.

Етносоціальні процеси в сучасній Україні та їхня специфіка

Питання про специфіку етнонаціональних процесів в Україні є чи не найскладнішим у дослідженнях соціокультурних реалій у нашій країні. Це пояснюється тим, що українське сьогодення висуває перед дослідниками завдання великої складності: з'ясування суті сучасної української ситуації порівняно з досвідом інших країн, кожна з яких тією чи тією мірою населена представниками і титульних націй, і національ­них меншин. Країн, де б ці питання не набрали ваги, тепер зовсім неба­гато. Але кожна країна позначається своєрідністю виникнення і спів­існування етносів, етнічних/національних груп, націй тощо.

Унікальність української ситуації полягає, на думку М.Рябчука, в тому, що в Україні сьогодні збігаються чотиривимірна соціальна трансформація і чотири

види змін: розбудова демократії на уламках тоталітарного режиму, перехід від планово-розподільної економіки до вільної ринкової, від колонії до справжньої незалежної держави і від домодерного етнічного субстрату до модерної громадянської нації. Це по-перше.

По-друге, якщо брати до уваги суто етнонаціональні процеси, то їх стрижнем є процес побудови нового типу нації, нації в термінах кордонів і громадянства при зменшенні питомої ваги в цьому процесі етнічної компоненту. Інший український дослідник В.Степаненко стосовно цоьго наголошує, що в українському контексті нормативним ідеалом українська демократична (або громадянська) нація, спільної насамперед громадян України різних за етнічним походженням, які поділяють у своєму співіснуванні загальнодемократичні принципи, і такому розумінні суспільно-політична ідентифікація відбувається не за сутнісним принципом «хто ми?»-, а радше за функціональним — «що нас об'єднує і в який спосіб ми вирішуємо спільні соціальні проблеми?» Учений зазначає, що консолідація, досягнута на основі такого способу ідентифікації громадян, означатиме трансформацію етносів і демосу; (населення) України в поліс, політичну спільноту української демократичної нації.

По-третє, формування такої нації ускладнюється тим, що інші діючі особи соціальних трансформацій — держава і громадянське суспільства— є або слабкими, або лише формуються, перебувають у процес становлення. Це має своїм наслідком невизначеність (а то й суперечливість) державної етнополітики в Україні, коли в одній і тій самій Конституції у преамбулі натрапляємо на трактування українського народу в дусі нормативної концепції громадянської нації — «громадяни України всіх національностей», а в статті 11 — на цілком етнічну конотацію в розумінні української нації та всіх корінних народів національних меншин України. Іншими словами, зазначає В.Степаненко, замість визначення у державних законодавчих документах стратегії формування синкретичної (або об'єднавчої) національно політичної ідентичності в них поєднуються амбівалентні, двоїсті характеристики: прагнення побудови одночасно «органічної» етнічної і формально-юридичної громадянської спільноти. Тому в Україні державна етнополітика втілюється здебільшого у формуванні ідентичностей та соціальних типів, орієнтованих на принцип лояльності до держави, до влади. У такий спосіб держава формує радше етатистський (тобто продержавний) тип ідентичності — тип, сформований державою зорієнтований та керований нею ж. Доводиться припустити, я і наголошує М.Рябчук, що невизначеність владних структур щодо змісту державної етнополітики їм вигідна і вони вміло розігрують

цю карту Представники української політичної панівної еліти дбають насамперед про інтереси свого номенклатурного стану, ніж про інтереси того населення, котрому мали б слугувати в ролі найманих чиновників. Відтак і держава, котру вони заходилися «розбудовувати», постала не як держава-нація всіх громадян, а як конституційне оформлення інтересів номенклатурно-олігархічного стану, якому в одних обставинах вигідно спекулювати на націоналістичних почуттях і етнічних атрибутах, а в інших — на громадянському наповненні поняття нація.

Громадянське суспільство в Україні тільки починає будуватися. Під громадянським суспільством розуміється все те, що не є державою. Це передусім різноманітні соціальні групи і спільноти, які свідомі своїх інтересів формулюють їх і за допомогою політичних партій та громадських організацій доводять до відома уряду. Тому в громадянському суспільстві на перший план висуваються різного роду спільноти та органи їхнього самоуправління, здатні без підтримки уряду і держави вирішувати питання впорядкування своєї життєдіяльності. Найчисленнішою етнонаціональною спільнотою є титульна українська нація; спільнотам меншого рівня є етнічні меншини. Відтак у контексті побудови громадянського суспільства йдеться про впровадження у соціальну практику основних засад становлення української політичної нації на принципах утвердження політичного і соціокультурного плюралізму, гармонійного співіснування етнічних/національних груп, забезпечення права меншості відстоювати свої позиції одночасно з відродженням та безперешкодним розвитком етнічної більшості тощо. Великого значення набуває в сучасній Україні розбудова місцевого самоврядування, урахування в його діяльності регіональної та національно-територіальної специфіки місцевих громад, зокрема національних меншин і т. ін.

По-четверте, однією з гострих проблем сучасних етнонаціональна процесів в Україні є проблема співвідношення націоналізму етнічної більшості з націоналізмом етнічних меншин. Ці націоналізми є ідеологіями відповідних національних рухів посткомуністичної доби і виявами мобілізаційних потенціалів цих рухів, спрямованих на зміц­нення становища тієї чи тієї етнонаціональної спільноти в бінаціональній чи багатонаціональній державі. Стосовно України, як пише В.Степаненко, досить справедлива критика адміністративної українізації відсунула на другий план виклики національної мобілізації та розвиток ідеологіч­ного націоналізму етнічних меншин країни, насамперед російської, угорської та кримськотатарської. Додамо, що ці останні мають велику підтримку з-за кордону, з країн, де ці етнічні групи є етнічними біль­шостями і титульними націями. Однак практично ці важливі питання, незважаючи на їхню величезну політико-практичну актуальність, ще й досі перебувають за межею активного дослідницького інтересу.

Таким чином, в Україні склалася ситуація, коли держава є ще слабкою і лише за формальними ознаками — демократичною, а нерозвинене громадянське суспільство ще не встигло перебрати функції саморегулятора міжетнічних процесів. Це дає підставу деяким західним дослідникам досить скептично ставитися до можливої і побудови громадянської нації та демократичної багатонаціоиальної держави в нашій країні. Вони вважають, що ці два завдання надають до реалізації лише в тих посткомуністичних країнах, де існує майже етнічно гомогенний (тобто однорідний) склад населення, а також давні традиції демократизму у влаштуванні етнонаціонального життя, застосовуючи їхню логіку до реалій України, доводиться визнати, що етнічний склад є гетерогенним (тобто етнічно неоднорідним, з перважанням російської національної меншини), а демократизм робіт лише перші кроки. Водночас здійснюваний протягом років існування незалежної української держави соціологічний моніторинг етнонаціональних процесів та ідентифікаційних практик населення країн дозволяє зауважити явища, які не зовсім узгоджуються із західним сценаріями і дають надії на консолідацію українського суспільства, і досягнення національного консенсусу.

Це передусім схвалення і підтримка населенням ліберальні моделі закону про громадянство, який ґрунтується на принципі спільного проживання всіх мешканців, незважаючи на етнічну, релігійну чи культурну належність. Він був сприйнятий населенням України і цілком природний і такий, що відповідає усталеній в українській масові свідомості концепції громадянства. В.Степаненко наводить дні порівняльного дослідження населення одинадцяти посткомуністичнії країн Європи, згідно з якими представники нашої країни виявились найбільш схильними до сприйняття ліберальної концепції громадянств (90% опитаних) на противагу громадянству за принципом етнічної походження (лише 10% опитаних надали перевагу останній). Це створі добрий грунт для формування громадянської нації в нашій країні.

Щорічний моніторинг «Українське суспільство» (що його проводи і Інститут соціології НАН України) показує, що частка респонденті її, я і ідентифікують себе з українцями за національною належністю, 2001 становила 75% і зростає. Одночасно етнічна самоідентифікація опитаних не завжди співвідноситься з громадянською ідентичністю. За даним фахівця цього інституту Є.Головахи, 2000 р. лише 35% респонденті сприймали себе як «громадяни України». Дослідник вважає, що і тут є очевидними тенденції певного відчуження населення України від держави, дистанціювання від центральної влади, неспроможної задовольнити інтереси своїх підданих. Натомість 30% опитаних зара­хували себе насамперед до населення району чи міста, в якому вони проживають. Те, що люди певною мірою розчаровуються у всесильній здатності Центру (центральної влади) у розв'язанні своїх проблем і розуміють, що важливі повсякденні питання суспільного життя можуть і мають розв'язуватися на місцях, не так уже й погано. Це створює можливість перенесення центру ваги від держави до місцевої представ­ницької влади та представництв національних громад, що прямо співвідноситься з розвитком громадянського суспільства в країні. Природним підґрунтям такого розвитку можуть стати модернізовані традиції національної толерантності та практики історичного співісну­вання різних етнокультурних громад на території сучасної України.

Соціологічні дослідження, які проводилися за участю автора цього підручника від 1994 р. і стосувалися аналізу соціальних ідентичностей мешканців Львова і Донецька як своєрідних центрів Західної та Східної України, свідчать: 1994 р. було зафіксовано значні відмінності в ідентифікаціях і лояльностях львів'ян та донеччан. У переважної більшості львівських респондентів об'єктивна етнічна ідентифікація за паспортом практично збігалася із суб'єктивною етнічною ідентифікацією за бажанням належати до української етнічної групи. У Донецьку ж етнічні (за паспортом) українці й росіяни лише наполовину ідентифі­кували себе з своїми етнічними групами; 45% опитаних вважали себе «радянськими людьми»; серед них рівною мірою були представлені й етнічні українці, й етнічні росіяни. У 1999—2000 рр. становище відчутно змінилося, особливо якщо порівняти позиції трьох поколінь — старшого, середнього й молоді. У Львові ідентифікаційна модель залишилася практично незмінною порівняно з нестійкою, мінливою і строкатою моделлю донеччан. Львів'яни на загал творять статичніше соціальне середовище, тоді як донеччани — динамічніше. Однак і у Львові, і в Донецьку в списку найважливіших ідентитетів уже немає такого поняття, як «радянська людина» (за винятком незначного відсотка серед старшого покоління в Донецьку), а також ідентифікації себе з етнічною групою росіян. Три покоління львів'ян досить тісно пов'язані за своїми ідентифікаціями. Натомість молоде покоління донеччан має тенденцію дедалі більшого відходження (віддалення) від ідентифікаційних моделей своїх середнього і старшого поколінь і зближення з ідентифікаційною моделлю львівської молоді, хоча для ідентичностей останніх властиві певні специфічні риси.

Наприклад, для 83% молодих донеччан рідною мовою була російська і водночас 68% опитаних вважали себе українцями. Коли ж для молоді Донецька виникла гіпотетична потреба визначитися, ким вони себе найчастіше вважають — «радянськими людьми» чи громадянами України то 91% опитаних висловилися на користь українського громадянств Це свідчить про те, що навіть у найбільш русифікованих містах Східної України молодь дедалі більше ідентифікує себе з громадянами України незважаючи на мову спілкування — головним для неї є те, що вони вважають Україну своєю рідною країною.

Отже, аналіз соціологічної інформації щодо етнонаціональних інтересів та їх відображення у свідомості й поведінкових орієнтації населення країни дає змогу побачити існування певної соціокультурної суміші, яка включає в себе принаймні три культурно-історичні репрезентації:

• залишки радянської соціальної та політичної культури з її напівним ідентифікаційним типом «радянської людини»;

• історична українська етнокультурна традиція з її етнічним трактуванням нації;

• прояви нової соціокультурної та політичної ідентифікації, ядром якої є усвідомлення і прагнення належати до української політичної нації. При цьому питома вага носіїв перших двох компонентів поступово зменшується; особливо це помітно щодо представників молоді.

Усе це можна потрактувати як свідчення підставового зближені регіонів і поступового витворення єдиного ідентифікаційного простору, особливо для

молодого покоління країни, що, своєю чергою, створює сприятливі умови для вироблення національного консенсусу і становлення української громадянської нації. Згадавши слова одного із засновників соціології Г.Спенсера, можна висловитися таким чином: нині відбувається еволюція чи перехід від стану невизначеної однорідності радянських часів до стану визначеної зв'язаної цілісної різнорізності часів формування української держави, громадянського суспільства та української політичної нації. Так, ми є ще досить різними, але всі ми громадянами однієї країни, що зветься Україною.

Розділ ІІІ

Сфери життєдіяльності соціальних суб’єктів