Основні складові соціології політики

Основні складові соціології політики

Соціологія політичних партій і рухів

Оскільки політика — явище складне і багатогранне, то й структура соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. З огляду на це дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як соціологія політичних рухів і партій: держави; політичної свідомості і політичної поведінки; міжнародних відносин тощо. Зупинимося докладніше на деяких із них.

Коли йдеться про соціологію політичних рухів і партій, то наголо­шується насамперед на їхній типології та понятті політичної системи. Політичні рухи організовуються суспільними силами, які намагаються змінити існуючий соціальний лад або закріпити його через здійснення тиску на уряди чи шляхом боротьби за владу. Політична партія є полі­тичним рухом, який має високий ступінь організації і прагне до реалізації своїх цілей, борючись за владу або за здійснення цієї влади в соціальній практиці. Є.Вятр будує типологію політичних рухів, виходячи з різних критеріїв. Якщо брати до уваги роль суспільних класів у створенні полі­тичних рухів, то можна вирізнити рухи, які мають класовий (робітничий, селянський рух тощо), міжкласовий (національно-визвольний рух) і позакласовий характер

Типологія

політичних

рухів

Класифікація

політичних

партій

(політичні рухи, в яких беруть участь професійні групи або соціальні прошарки).

Якщо йдеться про ставлення до існуючого політичного устрою, то з цього погляду можна вирізнити:

• консервативні політичні рухи (які прагнуть зберегти існуючий стан речей);

• реформаторські (які стоять на позиціях збереження певного політичного устрою, але вважають за потрібне вдосконалити його);

• революційні (які відкидають існуючий лад і мають намір замінити його іншим);

• контрреволюційні (які скеровані проти певного політичного ладу, що встановився внаслідок перемоги революційних або реформаторських рухів, і мають на меті замінити його попереднім устроєм).

Якщо критерієм є ступінь і форма організації політичних рухів, то соціологічному аналізу піддаються стихійні, слабоорганізовані політичні рухи, рухи з високим ступенем організації. Найпоширенішою нині формою останніх є політичні партії.

Є.Вятр пропонує свою класифікацію політичних партій.

1. Залежно від класового характеру вони поділяються на:

1.1. класові (робітничі, селянські, буржуазні, поміщицькі, дрібно­буржуазні тощо);

1.2. міжкласові (буржуазно-поміщицькі);

1.3. партії класоподібних груп (складаються з представників певних прошарків і груп).

2. Залежно від типу організаційної побудови — на:

2.1. кадрові (виражають інтереси та ідеї правлячого класу і спи­раються на існуючі соціально-політичні структури; їх кінцева мета — перемога на виборах за допомогою впливових політичних осіб — нотаблів);

2.2. масові (формуються на ґрунті певного світогляду і звернені до великих соціальних груп, релігії, ідеології).

3. За місцем, яке партії посідають у системі влади:

3.1. легальні;

3.2. нелегальні.

4. Залежно від домінуючої ідеології:

4.1. ідейно-політичні (революційні, реформістські, консервативні, реакційні);

4.2. прагматичні скеровані на вибори);

4.3. харизматично-вождистські (наприклад, фашистські; цей , різновид, виходячи з веберівського розуміння вождистської

Політичні

партії

сучасності

Нетрадиційні типи

політичних партій

харизми, вводить до наукового обігу французький соціолог М.Дюверже).

Безперечно, запропонована Є.Вятром типологія політичних партій дещо застаріла, хоча основні її пункти зберігають своє значення і дотепер. У сучасних умовах до перелічених партій дослідники цієї проблеми додають нові різновиди. Наприклад, уже згадуваний французький учений М.Дюверже обґрунтовує поділ партій на парламентсько-електоральні й непарламентські. Для партій першого типу завоювання місць у парла­ментських асамблеях є сутністю життя, причиною існування і вищою метою. Для непарламентських партій, очевидно, парламентська й виборча діяльність не є головними цілями, — вони існують заради досягнення інших політичних, культурницьких, соціально-економічних цілей.

Залежно від статусу в політичній системі партії поділяються на урядові (і до того ж консервативні, бо прагнуть зберегти владу у своїх руках) і опозиційні (або радикальні, бо прагнуть усунути правлячі партії від влади).

Функціональний критерій зумовлює поділ на партії «індивідуального представництва» (які концентрують свою діяльність на доборі кандидатів на виборні посади) та «соціальної інтеграції» (метою яких є згуртування довкола своїх гасел різнорідних верств населення).

Відмінності в організаційній побудові дозволяють вирізнити так звані децентралізовані (наприклад, консервативні й ліберальні в Західній Європі та США), централізовані (наприклад, соціалістичні партії континентальної Європи) і строго централізовані (комуністичні і фашистські) партії.

Учені Львівщини, яким належить сучасний підручнрс з політології під редакцією О.Семківа, зазначають, що в повоєнні роки з'явилися нові, нетрадиційні типи партій, які формувалися на ґрунті раніше невідомих соціальних рухів — екологічного, антивоєнного, жіночого тощо. Саме такою партією є партія «зелених», метою якої є вплив на владні структури щодо забезпечення належної державної екологічної політики і захисту довкілля.

Політичні партії, що обстоюють більш-менш прогресивні доктрини, прийнято називати лівими, реакційні — правими, а ті, що ймають про­міжне становище, — партіями центру. М.Дюверже, однак, як і багато інших західних учених, не визнає поділу на ліві і праві партії за ідеоло­гічними ознаками і вважає таку диференціацію умовною, придатною лише для схематичного опису політичного спектру.

Політична . система

Три підходи до розуміння політичної системи

Структурний функціоналізм

Конфліктологічний

підхід

Партії є важливим елементом політичної системи, до якої, крім них, входять політичні інститути, і також політичні ролі, відносини, процеси, принципи політичної організації суспільства, політична свідомість, полі­тична культура тощо. Як наголошують українські соціологи, політична система суспільства визначається:

• класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського);

• типом держави (монархія, республіка);

• характером політичного режиму (демократичним, тоталітарним, авторитарним);

• характером соціально-політичних відносин (стабільних або неста­більних, конфліктних або консенсусних);

• характером політико-правового статусу держави (конституційна, з розвиненими або нерозвиненими правовими структурами);

• характером політико-ідеологічних і культурних відносин (відкритих або закритих із паралельними, тіньовими, маргінальними структу­рами чи без них);

• історичним типом державності;

• етнічною структурою тощо.

Американський вчений Г.Кінлох вирізняє три підходи до розуміння політичної системи. Згідно зі структурно-функціоналіським підходом (Т.Парсонс та інші) політична система становить собою усталену структуру, що складається з держави та її органів, політичних партій, засобів масової інформації, корпорацій тощо. Вона націлена на усунення дисфункцій і розладів у соціальній сфері через застосування важелів влади та інших засобів узгодження. У такому разі політичний процес розуміється як функціонування системи в цілому в узгодженості з її окремими елементами зокрема. Це дозволяє уявити політичні процеси та інститути як природні та необхідні. Певними вадами такого підходу є акцент на стабільності і Сталості системи та виведення з поля аналізу основного двигуна політичних змін — політичних суб'єктів.

Згідно з конфліктною моделлю (Р.Дарендорф та інші) політична система — це передовсім відкритий простір зіткнення соціально-політичних суб'єктів. Політичний процес у цій моделі — це процес боротьби за владу, статуси і ресурси між соціальними групами і спіль­нотами. Але, з другого боку, це й процес формування політичних меха­нізмів розв'язання і попередження конфліктних ситуацій. Акцент на динаміці та ролі політичних суб'єктів, утім, не супроводжується проникненням у мотиви участі в^політичних акціях, у соціально-пеихологічні основи конфліктної поведінки.

Біхевіоризм

Види і типи політичних систем

Соціологія держави

Поняття держави

Походження держави

Соціально-біхевіористська модель політичної системи (Г.Блумер, П.Блау та інші) розглядає її з погляду ефективності каналів і мотивів політичної активності. Тут політична система -г це сукупність механізмів підтримки певної структури цінностей і зразків поведінки, а політичний процес — насамперед політична участь окремої людини, соціальних груп і спільнот у вирішенні їхніх проблем. У межах цього підходу аналізуються форми і типи політичної поведінки, умови і чинники, що змушують людей займатися політикою.

Американські соціологи Г.Алмонд і Д.Пауелл поділяють політичні системи на примітивні, традиційні і сучасні. Сучасним політичним системам притаманні диференційовані урядово-політичні структури (законодавчі, виконавчі, судові органи), а також диференційовані політичні інфраструктури: політичні партії, зацікавлені групи, засоби масової комунікації. Такі системи, своєю чергою, поділяються на два основні типи. Перший — це демократичні політичні системи, в яких замість «культури підкорення» домінує «культура участі», а «піддані» перетворюються на «учасників». Другий тип — це авторитарні системи, засновані на змішаній політичній культурі «підкорення-участі». Серед них розрізняють чотири різновиди: а) радикально-тоталітарні (колишній СРСР); б) консервативно-тоталітарний (нацистська Німеччина часів Другої світової війни); в) консервативно-авторитарні (Іспанія часів диктатури Франко); г) авторитарно-модернізовані (Бразилія).

Соціологія держави є важливою складовою соціології політики й охоплює такі питання: генезис і функції держави, її типи і форми; склад, структура і функції держапарату.

У науковій літературі дається трояке розуміння поняття «держава»:

• як організація великої суспільної групи (тут синонімами терміна «держава» є слова «країна», «народ», «суспільство», «вітчизна»);

• як відносини політичної влади (сукупність зв'язків між громадянами та органами держави, між органами держави — урядом і парламентом, між ними й політичними партіями; таке, розуміння зводиться до поняття «влада»);

• у вузькому сенсі слова «держава» ототожнюється виключно з виконавчо-розпорядними адміністративними органами і з системою правових норм, на основі яких вони функціонують.

Львівські дослідники В.Піча і Б.Стеблич описують різні погляди на походження і виникнення держави. Згідно з теологічною теорією держава породжена Божою волею; такі уявлення містяться в ідеології релігій Стародавнього Сходу, середньовічних монархій, католицької церкви,

Конфліктно-логічний і функціо­нальний підходи до держави

Ознаки держави

ісламської релігії тощо. Патріархальна теорія обґрунтовує положення про те, що держава — результат історичного розвитку сім'ї, а абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в родині (Аристотель та інші). Договірна теорія доводить, що держава виникла внаслідок угоди між людьми; її появі передував стан «війни всіх проти всіх» (Т.Гоббс) Психологічна теорія пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні (Г.Тард). Теорія насильства трактує походження держави актом насильства, завоюванням одного племені іншим; з метою закабалення поневолених і створюється особливий апарат примусу — держава (Л.Гумплович). За теорією марксизму, держава виникла разом із поділом суспільства на класи і є органом влади економічно пануючого класу.

Н.Смелзер визначає державу як частину суспільства, яка володіє владою, силою та авторитетом, потрібними для розподілу ресурсів і засо­бів, які підтримують певну соціальну систему. Він же зазначає, що прибіч­ники конфліктологічних пояснень держави основну увагу приділяють конфліктам і боротьбі різних груп за обмежені ресурси, тоді як в теорії функціоналізму головне значення надається тим аспектам політичної влади, які засновані на співробітництві. На відміну від К.Маркса, який акцентував на державі як на засобі зміцнення й захисту влади правлячого класу, функціоналіст Т.Парсонс вважає, що суспільство й держава цивілізують та морально вдосконалюють людську натуру; що політичне життя є радше процесом координації, аніж боротьбою між класами за контроль над ресурсами. _/

Держава як соціальний інститут і одночасно політична організація має свої прикметні ознаки:

• наявність певної території, кордонами якої обмежена ця держава і на соціальному просторі якої існує територіально-державна спільнота людей;

• відокремлення публічної влади від суспільства, її неспівпадіння з орга­нізацією всього населення, поява прошарку професіоналів-управлінців;

• суверенітет, тобто верховна влада на певній території, яка володіє винятковим правом видання законів, розпоряджень і норм, обов'яз­кових для всього населення;

• існування особливої системи органів і установ, котра в сукупності утворює механізм держави — органи законодавчої, виконавчої, судової влади, апарат примусу: армія, поліція (міліція), органи безпеки тощо;

• монополія на стягнення податків із населення, що необхідні для утримання чисельних службовців і для матеріального забезпечення

Форми держави за Смелзером

Функції держави

державної політики: економічної, соціальної, культурної, освітньої, зовнішньої тощо; -

• наявність права, тобто обов'язкових норм і правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою і таких, що об'єднують її громадян у певний правовий союз (громадянство).

У працях Н.Смелзера також розглядаються основні форми держави, до яких він зараховує:

• тоталітарну державу (така держава прагне повністю підкорити собі громадян, придушуючи і контролюючи всі інші соціальні інститути суспільства, навіть первинні групи, як-от сім'я або друзі. Американ­ські дослідники С.Фрідріх та З.Бжезинський називають шість основних особливостей тоталітарної держави: панування і широке поширення однієї ідеології; однопартійна система з одноосібною диктатурою і придушенням опозиційних партій; широке застосування терору; контроль над засобами масової інформації^ розпорядження зброєю і монополія на її застосування; контроль над економікою з державним економічним плануванням і доведенням завдань до кожного підприємства);

• авторитарну державу (в якій влада зосереджена в руках монарха або диктатора, які правлять за допомогою сили; такі режими подібні до тоталітарних, але є набагато слабшими від них: допускається існу­вання різних політичних партій та інших ідеологій, менше контро­люється приватне життя тощо);

• демократичну державу (сучасна демократія зазвичай асоціюється з представницькою демократією, коли народ на певний термін передає владу своїм представникам, що мають переобиратися; для таких держав характерними є, згідно з Н.Смелзером, віра у високу значу­щість особи, утверджені рівності і справедливості, важливе значення індивідуалізму загалом; наявність конституційного уряду, законо­давства про розподіл та обмеження політичної влади; загальна згода громадян бути керованими представниками, обраними ними, періо­дичність виборів, підзвітність державних чиновників та обмеження терміну їх повноважень і, нарешті, наявність лояльної опозиції з її багатопартійною системою і можливістю вільно висловлювати свою думку).

Суть держави виявляється в її функціях як основних напрямах діяль­ності. До них належать: регулювання економічного життя, культурно-виховна функція, сприяння розвитку освіти і науково-технічного прогресу, забезпечення обороноздатності країни, співробітництва з

Соціалізація в політичній сфері

Особливості

політичної

соціалізації

іншими державами й народами. На думку Є.Вятра, до цих основних внутрішніх і зовнішніх функцій слід додати функцію формування нації в тих випадках, коли держава є інструментом національної інтеграції. Це зауваження польського соціолога важливе для сучасних процесів націо-творення в Україні коли держава відіграє консолідуючу роль у суспіль-стві, сприяючи створенню сучасної нації в сенсі території і громадянства, що закріплено в новій Конституції країни. Такої ж думки дотримується при аналізі етнонаціональних процесів в Україні й відомий американ­ський вчений О.Мотиль.

Інші внутрішні напрями соціології політики також дають цікавий матеріал для аналізу політичної сфери і політичного життя суспільства. Зокрема, в соціології політичної поведінки досліджуються, поряд з ін­шими, процеси політичної соціалізації, внаслідок якої молоде покоління набуває певної політичної ролі. Політична соціалізація відбувається у багатьох сферах життя: в сім'ї, групі однолітків, школі, політичній організації, армії тощо, її інструментами є безпосередній виховний вплив, опосередкований приклад інших людей, вплив політичної пропаганди, власний політичний досвід. Р.Доусон і К.Превіт додають до цього ще вплив засобів масової інформації.

Взагалі в працях американських соціологів наголошується, що полі­тична соціалізація починається в сім'ї і є складовою загального процесу виховання. Батьки і старші члени сім'ї передають дитині не лише певні політичні погляди, а й зразки політичної поведінки: від них дитина впер­ше отримує приклади участі або ухилення від участі в політичному житті, перші емоційні і раціональні оцінки. Отже, вже в сімі відбувається криста­лізація основних рис майбутньої політичної поведінки індивіда. На думку Д.Істона і Р.Хесса, політична поведінка дорослої людини вели­кою мірою зумовлена досвідом її дитинства: період формування майбут­ньої політичної орієнтації індивіда припадає, за їх підрахунками, на час між третім і тринадцятим роками життя. Н.Смелзер додає, що у віці від 9 до 13 років починається важливий етап формування політичних погля­дів. Дев'ятирічні й десятирічні діти схильні здебільшого ототожнювати уряд із особистостями на зразок президента; вони довіряють уряду і вва­жають, що він діє на благо народу. Діти старшого віку засвоюють абстрак-тніші загальні питання: більшість із них надає перевагу певній політичній партії або називає себе незалежними. Але з часом з дітьми відбувається одна з найдавніших, як пише Смелзер, змін: вони втрачають довіру до Уряду.

Політичний конформізм і нонкон­формізм

Соціологія політичної свідомості

Така ситуація може бути наслідкам декількох причин: родинні впливи на практиці можуть^юслаблюватись, або й вступати у суперечність із впливами груп однолітків чи, як ми це нині називаємо, впливами «вулиці». Діти дорослішають, і під впливами засобів масової інформації дають змогу виробляти власні політичні смаки й уподобання. У більшості сімей риростають зазвичай політичні конформісти (від лат. соп/огті$ — подібний) .— тобто діти засвоюють від батьків позитивне ставлення до існуючого ладу, поширені в суспільстві політичні норми і взірці пове­дінки. Та у випадках зіткнення різних впливів — батьківських, однолітків, вулиці, школи тощо — починають переважати не лише втрата довіри до уряду й політиків, а й явища нонконформізму (або непогодження з існуючими політичними цінностями і прямий протест проти них та існуючої системи).

Політичний конформізм дітей, підлітків, юнацтва, молоді поширений у стабільних суспільствах, що перебувають у стані рівноваги і добробуту. У таких суспільствах домінуючий ефект політичної соціалізації сім'ї збігається з вимогами системи, тобто зміцнює конформізм. І навпаки, коли суспільство перебуває у стані кризи, соціалізація, що здійснюється у сім'ї, призводить швидше до бунту і протесту молодих проти чинних норм, навіть якщо ці норми пропагуються родинними авторитетами. Особливо болісним є такий стан дитини, коли норми, ідеали й цінності, якими живе її сім'я, вступають у суперечність із брудом реального життя. Ці та схожі питання вивчає соціологія політичної свідомості. Отже, різноманітність політичного життя зумовлює його вивчення не лише окремими соціогуманітарними науками, а й спеціальними підрозділами соціології політики.