Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні

Соціологічні

центри

України

та їхні

дослідження

політичних

реалій

Серед усіх проблем суспільного життя в сучасній Україні найбільш дослідженими на емпіричному рівні є, мабуть, проблеми політичні. У країні утворилися й успішно функціонують декілька висококваліфі­кованих соціологічних центрів, що систематично відстежують процеси і явища у сфері політики. До них належать Інститут соціології, який плідно співпрацює із соціологічною службою Центру «Демократичні ініціативи» та службою СОЦІС-Геллап; Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова; Український інститут соціальних досліджень; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті «Києво-Могилянська академія» (КМІС) та інші. Для

Конституція про Україну як державу

Діяльність Президента в очах громадян

соціологічної характеристики сучасних політичних реалій України в даній частині теми використовуються результати багаторічного соціоло­гічного моніторингу громадської думки населення країни, здійснені під керівництвом Є.Головахи й Н.Паніної й узагальнені за період з 1994 до 2003 рр., матеріали багаторічних досліджень співробітників КМІСу на чолі з В,Хмелько, а також дані поточних щомісячних досліджень Центру ім. О.Разумкова.

Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демо­кратичною, соціальною, правовою державою. Україна проголо­шується у ст. 5 першого розділу Конституції республікою. Реально ж сучасна Україна є президентсько-парламентською республікою, в якій уся повнота влади (крім, мабуть, законодавчої) належить нині Прези­дентові. Це дає підстави багатьом політологам і соціологам вважати, що в Україні фактично сформувалась авторитарна президентська республіка з виштовхуванням парламенту на узбіччя політичного життя. Що ж до думки з цього приводу пересічних громадян, то більшість (52,5% 1994 р. та 58,8% 2001 р.) цілком задовольняє така ситуація; вони вважають, що Президент повинен мати всю повноту влади, керувати урядом і відпо­відати за внутрішню й зовнішню політику країни, як це є, приміром, у США. Думка, що Президент має розділити владу з прем'єр-міністром, призначеним за згодою парламенту, як-от у Франції, є близькою для кожного десятого респондента. Німецька модель, згідно з якою Прези­дент очолює країну радше як «національний символ» і фактично не має реальної влади (її зосереджує у своїх руках прем'єр-міністр, обраний парламентом), дістала підтримку лише 5—6% опитаних. Ті, що вважають інститут президентства необов'язковим для України взагалі, також становлять лише 5—6% опитаних. Отже, перебрання українським Президентом на себе більшості влад цих повноважень здійснюється великою мірою за мовчазної підтримки більш ніж половини населення.

Строкатнішою є картина уявлень респондентів про основні напрями діяльності Президента. Першість за кількістю голосів має група опи­таних, яка вважає, що Президент повинен здійснювати політику соціаль­ної справедливості й повної рівності всіх громадян (33,1% 1994 р. і 35,3% — 2001 р.). Другою за чисельністю є група, представники якої сподіваються, що Президент має бути послідовним демократом і йти шляхом ринкових реформ (відповідно 19,5% і 25,8%). Для третьої групи опитаних не мають значення переконання Президента; для них важливо, аби він був сильною, видатною особистістю (14,9% і 16,4%). Очевидно, ці три групи символізують три політичні орієнтації: соціалістичну, капіталістичну і

Стан прав і свобод людина в Україні очима респондентів

Політика у життєвих пріоритетах громадян

Ступінь

зацікавленості

політикою

Політичні ідеали грома­дян України

авторитаристську. Не можна не додати, що існує ще чисельна, до 22% опитаних, четверта група — тих, хто не зміг сформулювати своєї позиції. Так само очевидними є внутрішні поділи українського суспільства на прихильників кожної із цих трьох політичних альтернатив соціально-політичного розвитку, а також на пасивну масу, що зумовлює труднощі у досягненні політичної згуртованості громадян. А це, своєю чергою, відкриває широкий простір для цолітичної гри верхівки, її маневрів і маніпуляцій з громадською думкою і настроями широких верств населення країни.

Говорячи про сучасні політичні реалії України, слід особливо вказати ще на одну характерну особливість, пов'язану з розбіжностями норм Конституції з повсякденною життєвою практикою пересічних громадян. Ідеться про права та свободи людини, задекларовані у статтях другого розділу. З року в рік зростає кількість громадян, які скаржаться на численні порушення прав людини: якщо 1995 р. це відчули на собі 53,2% опитаних, то 2003 р. — вже 60,6%. За цих обставин ставлення людей до політики, політичних партій, держави, органів влади дедалі більше набирає негативістських форм або обертається втечею у приватне життя.

Це підтверджується даними конкретно-соціологічних досліджень про місце, яке посідає політика серед життєвих цінностей та уподобань населення країни. Дослідники Центру ім. О.Разумкова запропонували респондентам визначити важливість для них різних аспектів життя і ступінь їх задоволеності цими аспектами в цілому. Респондентам для оцінки було запропоновано перелік 18 різноманітних аспектів життя. Виявилося, що станом на 2000 р. у цьому переліку політика на останній, 18-й позиції: лише для 43,1% опитаних вона є важливою і лише 31,1% респондентів задоволений політичним аспектом свого життя. Отже, сфера політики не є пріоритетною для більшості громадян країни.

Водночас не можна беззастережно стверджувати, що політика — це сфера життя громадян країни, якою вони зовсім не цікавляться. За даними моніторингу громадської думки Інституту соціології, постійно зацікавленими політичними проблемами у 2003 р. можна вважати 11,6% населення країни; ще 70,2% опитаних цікавляться політикою інколи. З чверті до 18,0% опитаних зменшилася питома вага тих, кого політика зовсім не цікавить.

Ступінь зацікавленості політикою можна уявити, проаналізувавши відповіді на запитання про наявність чи відсутність для людини певних політичних ідеалів, які застосовують на підтримку громадян. Виявляється

Ставлення до соціального устрою

Підтримка політичних напрямів

що лише близько 6% опитаних вважають, що такі ідеали існують і важливі для них. 40,9% опитаних 1994 р. і 44,9% — 2001-го зазначили, що такі ідеали для них не існують. Приблизно чверть респондентів не змогли відповісти н£ це запитання. Отже, виявляється, що ступінь заці­кавленості політичним життям більшості населення є досить слабким, поверховим, пасивно-споглядальним, без чітко визначених політичних ідеалів і прагнення домогтися їх реалізації у житті.

Інше питання мало на меті з'ясувати, який же загальний вектор політичних спрямувань опитаних. Одержані результати подано в табл. №1.

Табл.№1.

Ставлення респондентів до бажаного соціального устрою (у%)

	1994	2001	2003
1. Підтримую прихильників соціалізму	22,1	23,6	25,7
2. Підтримую прихильників капіталізму	12,7	12,9	10,6
3. Підтримую і одних, і других, аби уникнути конфліктів	23,7	17,6	23,4
4. Не підтримую нікого з них	20,0	24,2	22,3
5. Важко визначити	19,3	18,3	16,1

Як бачимо з таблиці, характерна для загальних політичних

орієнтацій населення країни строкатість їхніх політичних уподобань, коли майже рівними групами представлені різноманітні політичні преференції при невеликій перевазі прибічників соціалізму і тих, хто взагалі не має чітких уявлень про соціальний устрій, у якому він хотів би жити. За ці роки рівень політичної культури приблизно п'ятої частини населення залишився в зародковому стані, оскільки вони навіть не спромоглися висловитися із зазначеного цриводу.

Варто зіставити кількість прибічників різного соціального устрою з кількістю тих, хто визначився в політичному плані та підтримує політичний рух певного спрямування. Ці дані подані в табл. № 2.

Ставлення до багато­партійності в Україні

Табл. № 2. Важливість для респондентів певного політичного руху (у %)

	1994	2061	2003
1. Комуністичний	10,3	15,2	14,6
2. Соціалістичний	10,7	6,2	10,9
3. Соціал-демократичний	5,0	7,6	12,3
4. Націоналістичний	2,0	2,1	1,4
5. Національно-демократичний	6,4	6,7	7,9
6. Жодний	12,3	13,0	13,2
7. Я ще не вирішив	17,9	18,9	16,3
8. Я не розумію жодного з цих напрямів	27,6	24,8	16,3

З порівняння таблиць зрозуміло, що питома вага тих, хто обстоює повернення до соціалізму, приблизно збігається з питомою вагою прибічників комуністичного і соціалістичного напрямів у політиці; зага­лом вони становлять трохи більше п'ятої частини респондентів і є досить сталою величиною. Політичні уподобання ж інших — найрізноманітніші; крім представлених у таблиці напрямів у анкеті були названі також ліберальний, анархістський, релігійний, християнсько-демократичний та інші, але вони не здобули суттєвої підтримки опитаних. У цілому виз­начилися з своїми політичними уподобаннями лише 42—43% респон­дентів і 1994 р., і 10 років по тому. Водночас більшість опитаних за ці роки або ще не визначилася, або й не задумувалася над такими питаннями взагалі.

Ще конкретніше запитання мало на меті отримати відповіді про доцільність існування в Україні багатопартійної системи, якій би ці напрями мали свою персоніфіковану репрезентацію. Думки опитаних знову розділилися в такому співвідношенні: за існування багатопар­тійності висловилося 1994 р. 36,1%, а 2003-го — лише 24,3%, проти - відповідно 29,8% і 45,3% респондентів, тобто розчарування щодо багатоманітності партій та їхньої діяльності протягом зазначених років відчутно зросло.

Соціологи фіксують великий розрив між зацікавленням політикою, політичними уподобаннями і референціями громадян країни, з одного боку, та їх членством у політичних партіях та громадських організаціях — з другого. Дані про цей аспект політичної поведінки та політичної свідомості подано в табл. №3.

Членство у громадсько-політичних інституціях

Рівень довіри до соціальних інституцій

Протестний

потенціал

населення

Табл. № 3. Членство респондентів у політичних партіях та громад­ських інституціях (у %)

	1994	2001	2003
1. Політичні партії	0,7	1,7	2,0
2. Суспільно-політичні рухи	0,4	0,5	0,6
3. Екологічний рух	1,3	0,9	1,5
4. Громадська організація, фундація, асоціація	0,9	0,7	0,6
5. Професійні спілки	3,3	1,7	0,4
6. Мистецькі об'єднання	1,2	"О,7	0,4
7. Спортивні клуби і товариства	3,2	3,3	1,6
8. Студентські спілки, молодіжні організації	1,7	1,4	1,4
9. Релігійні організації, церковні громади	3,0	4,3	4,2
10. Об'єднання і спілки фермерів	0,7	0,2	0,6
11. Я не є членом жодної організації чи інституції	82,2	83,6	83,2

До певної міри низька громадсько-політична активність населення країни спричинена низьким рівнем довіри до будь-яких публічних інсти­туцій, від уже згадуваних політичних партій і громадських організацій і до органів державної влади. За даними Центру ім. О.Разумкова, у травні 2002 р. найбільший рівень довіри мала церква — їй повністю довіряло 26,8% опитаних. До всіх інших інституцій рівень цілковитої довіри був набагато нижчим і становив: до громадських організацій — 6,0%, до профспілок — 7,3%, до політичних партій — 4,0%. Згідно з даними Є.Головахи і Н.Паніної, рівень довіри до політичних партій становив протягом 1995—2003 рр. 2,8—6,7%. Рівень довіри до владних структур, особливо центральних, був і залишається дуже низьким; Громадяни країни вірять собі, своїм рідним та Богу (докладніше див. табл. №4).

Багаторічне життя в умовах кризи могло б призвести до зростання напруженості в суспільстві й збільшення протестного потенціалу населення. На перший погляд, так і є: соціологи фіксують збільшення питомої ваги тих, хто висловлюється за різноманітні протестні дії, чи законні, чи несанкціоновані. Причому це зростання стосується обох форм прояву протесту: 1994 р. 64,1% опитаних взяли б участь у дозволених владою акціях протесту, а 2001-го — вже 84,8%. За цей час майже вдвічі

Табл №4. Рівень довіри соціальним інституціям (у балах, де максимум =5)

1994	2001	2003
1. Сімі та рідним 4,45	4,54	4,48
2. Собі самому 4,61	4,64	**
3. Сусідам 3,27	3,17	*
4. Богу 3,81	4,05	**
5. Церкві і священикам 3,12	3,10	3,23
6. Політичним партіям 1,93*	2,07	2,12
7. Верховній Раді 2,29	2,09	2,16
8. Збройним силам України 3,15	3,1	3,01
9. Уряду 2,33	2,26	2,20
10. Президентові 2,33	2,18	2,19

* дані за 1995 рік ** немає даних

зросла кількість тих, хто б демонстрував свій протест у несанкціонованих формах. У ситуації форсованого вибору, коли перед респондентами ставилося пряме запитання про їхню реакцію на порушення прав та ігнорування їхніх інтересів, дедалі більша кількість опитаних вислов­лювалася за відкриті форми протесту (докладніше див. табл. № 5).

Табл. № 5. Реакція опитаних на гіпотетичну ситуацію порушення їхніх прав та ігнорування інтересів (у %)

1994	2001	2003
1. Краще зберігати порядок, мир і злагоду 43,8 за будь-яку ціну	27,0	29,0
2. Важко відповісти 31,0	33,2	23,6
3. Краще активно протестувати 22,7 проти погіршення життєвих кондицій	39,7	46,8

Утім, як засвідчує практика, зростання рівня протестного потенціалу в Україні не призвело до масових, відкритих, зорганізованих чи стихійних

Бажані

напрями

політичного

розвитку

країни в

майбутньому

акцій непокори владі, що оцінюється як один із парадоксів українського політичного життя. Однак це не є несподіванкою для тих, хто вивчає питання соціального/національного характеру й ментальності українців, які і в минулому, за рідкісними випадками, вирізнялися низкою таких психічних особливостей, як пасивна споглядальність, індивідуалізм, комплекс меншовартості й неминучості поразки тощо.

Одним із найактуальніших політичних питань для сучасної України є прихильність її громадян до можливих векторів розвитку країни. Різноманітність уявлень такого роду демонструє табл. № 6.

, Як бачимо з наведеної таблиці, протягом 1994—2001 рр. сталися певні зміни щодо політичних преференцій розвитку України на майбутнє: стабільно зменшувалася питома вага тих, хто обстоює тісніші зв'язки з країнами колишнього СРСР, при відносному зростанні прагнень увійти до союзу Росії з Білоруссю. Набуває сили прагнення зміцнювати неза­лежність країни, спираючись передовсім на власні ресурси. Мізерною залишається група тих респондентів, які підтримують відцентрові тенденції регіонів країни, що, своєю чергою, демонструє неспроможність прогнозів про неминучий розкол країни на менші політичні утворення.

Табл. № 6. Ставлення респондентів до бажаних напрямів політич­ного розвитку України (у %)

	1994	2001	2003
1. Головним чином зміцнювати зв'язки з країнами СНД	40,5	16,3	13,2
2. Переважно розвивати відносини з Росією .'. -	17,5	6,6	9,8
3. Передусім зміцнювати об'єднання східних слов'ян (Росії, Білорусі, України)	24,3*	29,2	34,4
4. Створити Балтійсько-Чорноморський союз	1,7	**	**
5. Насамперед розвивати зв'язки із західними країнами	13,3	13,2	10,7
6. Головним чином спиратися на свої внутрішні ресурси для зміцнення незалежності	13,3	20,8	21,2
7. Різні регіони країни повинні обрати свої власні напрями	4,2	3,4	**
8. Інше	2,3	1,4	1,8
9. Важко відповісти	9,5	9,0	8,6
10. Не відповіли	0,2	0,1	0,2

* дані за 1997 рік, ** немає даних

Ставлення до незалеж­ності України

Політична

географія

України

Формування української політичної нації

По-різному трактується соціологами проблема ставлення населення до незалежності України, Фахівці служби СОЦИО-Геллап 1997 р. повідомляли про те, що незалежність України підтримує лише чверть опитаних, а половина виступає проти. Звичайно, ставлення населення до питання незалежності є мінливим, часто залежним від конкретної ситуації чи події (приміром, сумнозвісного касетного скандалу). Проте інші соціологи, як-от представники Київського міжнародного інституту соціології, дотримуються протилежної думки: так, директор цього інституту професор В.Хмелько зазначає, що багаторазові опитування дорослого населення країни протягом десяти років засвідчили, що позитивне ставлення до незалежності країни жодного року не знижу­валося до критичного рівня у 50%. Ці розбіжності є наслідком відмінних процедур і методик опитувань. Соціологи СОЦІСу моделювали у своїх питаннях ті основні альтернативи, які пропонують електорату політичні партії: або відновлення чи створення нового Радянського Союзу (яке обстоюють комуністичні сили), або незалежність і відхід подалі від Росії (що пропонують націонал-демократи й націоналісти). Соціологи ж КМІСу протягом десяти років незалежності моделювали іншу ситуацію: за що висловиться більшість електорату, якщо політика утвердження незалежності України поєднуватиметься з політикою налагодження доб­рих відносин з Росією. Результати останніх досліджень чітко засвідчують, стверджує В.Хмелько, що більшість наших громадян готові підтримувати незалежність України, якщо від них не вимагатимуть водночас ще й згоди на віддалення від Росії.

У цьому, як і в багатьох інших питаннях, виразно виявляється ще й така особливість політичного життя країни, як регіональні відмінності у політичній свідомості та поведінці населення. Стало вже звичним говорити про існування так званої «політичної географії» України, коли, наприклад, Захід і Схід голосують за неоднакові або й протилежні політичні сили й напрями політики. Результати останніх виборів до Верховної Ради (березень 2002 р.) ніби виразно ілюструють такі розбіжності. У західних, північних і більшості центральних областей країни перемогу здобув блок «Наша Україна» В.Ющенка; у східних і пів­денних — комуністична партія (сюди можна додати й перемогу соціаліс­тичної партії у Полтавській області). У Донецькій області перемогу святкував проурядовий блок «За єдину Україну».

На перший погляд результати виборів справді підтверджують міф про існування «двох Україна, відмінних за своїми політичними уподобан­нями, мовою, релігійною приналежністю ставленням до історії та зовнішньополітичними орієнтаціями Проте більш уважний аналіз цих

результатів, а також соціологічних досліджень свідчить про застарілість усталених стереотипів щодо соціокультурного й політичного поділу населення та про можливість «неминучого розколу» країни, вигідних для правлячих кіл з їхніми вузькоклановими інтересами. Насправді відбу­вається повільний, але помітний процес поступового долання відмін­ностей між регіонами країни в напрямі до формування, за словам_%и відо­мого історика Я.Грицака, великого соціального організму, який можна назвати українською політичною нацією і який характеризується згодою більшості населення України щодо низки підставових питань. Одним із проявів цього є поразка на виборах 2002 р. тих політичних партій і блоків, за які агітували населення згори, при масованій атаці засобів масової інформації. І хоч виборчі преференції цих частин насе­лення країни ще відрізняються, але між ними залишається широкий простір для досягнення компромісів, якщо не консенсусу. Тому, на думку Я.Грицака, політичну карту України вже не можна малювати лише двома фарбами, бо насправді палітра виборчих смаків доволі строката.

Інша річ, що політична культура нації, яка формується насамперед за ознаками громадянства, є ще дуже амбівалентною, суперечливою, занадто емоційно забарвленою, хиткою, ситуативно залежною, патер-налістськи орієнтованою, з переважанням політичної пасивності над свідомою й активною участю у виробленні політики та управлінських рішень. Однак із кожним роком незалежності України відбуватимуться позитивні зміни у політичній свідомості й поведінці її населення, у поступовому творенні громадянського, демократичного, відкритого суспільства.

ДЛЯ НОТАТОК

ДЛЯ НОТАТОК

ДЛЯ НОТАТОК

РОЗДІЛ ІІІ

Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів