4. Зміна соціального статусу і ролі робітника та формування нової системи цінностей:

• відмова від нарощування масового виробництва матеріальних благ, перехід до максимального розвитку людського потенціалу;

• заміна трудової активності новим типом активності — креативної (творчої) за своєю суттю;

• зміна основної якості виробника: головним у людині стає не її фізична сила, а здатність до інновацій;

• заміна пролетаря-виробника матеріальних благ просьюмером, тобто людиною, яка одночасно і продукує, і споживає;

• руйнація старих домінуючих орієнтирів на індивідуалізм і особисту підприємливість та їх заміна оптимальною сполукою індивідуаліст­ських і спільнісних якостей особистості; дедалі ширша участь людей у недержавних добровільних громадських організаціях та локальних спільнотах;

• перехід від сповідування ринкових принципів до постекономічних цінностей;

• поступова відмова від економізованих матеріальних цінностей та орієнтирів і перехід до постматеріальних соціологізованих систем цінностей з їх орієнтацією не на максимальний матеріальний добро­бут, а на високу якість життя з широкими можливостями самови­раження, саморозвитку і самореалізації особистості.

Таким чином, багато проблем, які на перший погляд є суто економіч­ними, на порозі XXI ст. набувають значно ширшого соціального контекс­ту і починають "переплітатися із проблемами суспільства і людини в цілому. Саме ця обставина й привернула увагу постмодернгстів, котрі починали з культурологічних проблем, але згодом сформували специфічний підхід також і до господарської тематики і знайшли, на думку В Лноземцева, нетрадиційні шляхи осмислення ролі економічних явищ у житті суспільства. Постмодерністське широке трактування виробництва як виробництва не лише матеріальних благ і послуг, а й креативної людської особистості дозволило включити в рамки цього процесу фактично всі сторони життя людини. Одночасно саме поняття споживання у постмодернізмі також розглядається нетрадиційно, а як процес засвоєння статусних станів і культурних форм. В умовах сталого зростання ролі знань та інформації, розвитку господарської діяльності, зумовлених творчою активністю особистості (а не економічними, як до

Пост­модернізм про пост ринковий устрій

Сфера

економіки

як предмет

дослідження

теоретичної

і прикладної

соціології

того, чинниками) на ш тенденції вимагали аналізу суб'єкт-суб'єктних відносин як основеої форми соціальних зв'язків у тисячолітті, що настало.

Нарешті, великою € заслуга пост модерністів у зображенні суспільства, яке формується і нині, у вигляді пост ринкового типу соціального устрою (особлива заслуга тут належить З.Бауману). Саме вони з акцентували на тому, що нині доцільно розділяти потреби (пеесіз) [бажання, хотіння (шапіз) людини. Останні власне втрачають характер безпосередньої матеріальної нужди: людина досягає матеріального достатку, що дозволяє їй не задумуватися над задоволенням звичних потреб; тоді вона й починає шукати самовираження поза межами традиційних стереотипів поведінки, властивих індустріальному суспільству. Так з'являються бажання, хотіння (геапїз), засновані цілковито на суб'єктивних прагненнях особистості до, наприклад, самовияву в споживанні. Об'єктом такого самовираження може бути не купівля дорогого автомобіля найновішої марки, а придбання недорогого художнього твору або проведення відпустки разом із друзями, основним видом занять під час якої є турбота про довкілля або допомога бідним, немічним і хворим. У таких умовах втрачається можливість обчислення вартості в традиційних одиницях (наприклад, грошових) і сама вартість як господарська категорія починає трактуватися в якісних, а не кількісних вимірах. Це стосується насамперед такого виміру, як висока якість життя.

Водночас слід акцентувати на одній принциповій для соціології особливості. У західній соціологічній думці сфера економіки є предметом дослідження насамперед у загальнотеоретичному плані і втілюється в економічній соціології, коротку історію розвитку якої викладено раніше. Економічна соціологія розглядає економіку як одну з підсистем суспільства, а також суспільні впливи на неї. Вона має на меті вкласти економічну науку в ширший контекст соціальних відносин, визначити соціальні передумови, закономірності та результати економічної діяльності, без чого годі знайти причини трансформацій і змін економічних систем. Російський соціолог Ю.Вєсєлов щодо цього слушно зазначає, що економічна наука не могла пояснити, звідки взялися такі загальні соціальні тщш_? як «підприємець», «пролетар», що змусило їх обрати нестандартні для свого часу моделі поведінки й ціннісні орієнтації. Саме М.Вебер-срЦіолог зміг відповісти на це питання, виявивши причини виникнення нових форм економічної поведінки. Але задля того він мусив звернутися до досліджень позаекономічних об'єктів, а саме — до релігійно зумовленої етики трудової поведінки.

Прикладна емпірична соціологія праці та управління

Концепція наукового менеджменту

Ф.Тейлора

Вироблення наукових методів праці

Принципи

системи

Ф.Тейлора

З другого боку, у західній соціології поширений такий напрям дослід­ження економічних процесів і економічного життя, як прикладна емпі­рична соціологія пращ та управління. Тут ми надибуємо інші, відмінні від економічної соціології аспекти соціологічного аналізу; досліджувати належить умови і стимули виробничої діяльності, організацію вироб­ництва, економіку і технологію праці, взаємин членів різних соціальних груп на підприємствах, природу трудових конфліктів і можливість їх мирного врегулювання тощо. Основним у цьому плані є виявлення потенцій виробництва і його вдосконалення у напрямі досягнення найвищої продуктивності праці, її максимальної ефективності.

Така прикладна галузь соціології виникає на початку 30-х років XIX ст. на основі концепції раннього наукового менеджменту (від англ. тапа§е-тепі — управління), засновником якої вважають відомого американ­ського інженера-дослідника й організатора виробництва Ф.Тейлора (1856—1915). На його переконання, управління має бути системою, заснованою на певних наукових принципах. Організацій? виробництва й управління ним необхідно проектувати, нормувати і стандартизувати так само, як і техніку виробництва; Крім того, праця робітника має бути досконала до дрібниць, позбавлена простоїв або зайвих рухів, близька до автоматичної. Тому Ф.Тейлор провадив ретельні дослідження процесу праці, встановлював її чіткий регламент, добирав і спеціально тренував робітників для виконання різних видів робіт при надзвичайно високих темпах праці.

Наукові методи праці згідно з системою Ф.Тейлора могли бути блені на основі спостереження за діями найкваліфікованіших робітників; усі трудові операції і діМіули поділені на простіші елементи і вимірюва­лися за допомогою хронометражу або фотографії робочого дня. Під час такого спостереження виявляли й виключали з трудового процесу всі нераціональні, некорисні і помилкові рухи робітника, точно визначали час, необхідний для тієї чи іншої операції або на відпочинок тощо. Було стандартизовано також інструменти, якими або за допомогою яких працювали робітники. В одному з експериментів Ф.Тейлор і його спів­робітники перепробували понад 15 лопат для навантаження вугілля, поки не знайшли оптимального варіанта.

Головні принципи системи Ф.Тейлора такі:

• запровадження наукової організації праці, виробленої на базі емпіричних досліджень;

• звільнення робітників, які працювали не на повну потужність, з роботи і прийняття на роботу ретельно відібраних найкращих робітників та їх подальше професійне навчання;

Доктрина «людських відносин* Е.Мейо

Відмінність

двох підходів

до організації

праці

та управління

• співробітництво адміністрації з робітниками в розв'язанні вироб­ничих завдань;однакова відповідальність за справи на виробництві в адміністрації, і робітників. Запровадження системи Ф.Тейлора на американських підприємствах на початку XX ст. стало причиною Швидкого зростання інтенсивності праці, підвищення її продуктивності, а отже і зростання прибутків власників підприємств. Водночас практичне застосування цієї системи означало поширення експлуатації найманої робочої сили, ставлення до робітників як до придатків машин, перетворення на «дресированих мавп». Тому не дивно, що під тиском опору робітників, %також«наслідок бурхливого розвитку науки й техніки у передвоєнні та повоєнні роки ця системи змушена була поступитися місцем новим системам і концепціям і у виробничій практиці, і в соціологічній науці.

У соціології праці й управління була розроблена доктрина «людських відносин», одним з авторів якої був уже згадуваний у попередніх темах Е.Мейо (1880—1949). Підставою для неї стали результати хоторнських експериментів, що їх здійснювали вчені Гарвардського університету під керівництвом Е.Мейо протягом 5 років на підприємствах фірми «Вестерн електрик»» вони охопили понад 20 тис. робітників.¹ Висновки були такі:

• зростання продуктивності праці може бути досягнуте незалежна від стану її матеріально-речових умов;

• успіх трудової діяльності більше залежить від соціально-психологічних чинників (людський взаємин), ніж від матеріально-речових умов;

• гармонізовані людські взаємини всередині виробничих груп і між. робітниками та адміністрацією є запорукою ефективності праці,

• людське ставлення керівників до підлеглих, демократичне вирішена, питань за участю обох сторін, урахування адміністрацією думки робітників. зумовлює зміцнення почуттів власної значущості та-групової солідарності працівників, допомагає уникати конфліктів і встановлювати сприятливий соціально-психологічний клімат у трудовому колективі.

Отже, якщо система Ф.Тейлора вирішувала основне завдання — зростання продуктивності праці і прибутків за рахунок посиленої експлуатації робітників, то доктрина людських відносин досягала мети

Через звернення до позаекономічних чинників соціально-психологічного характеру. Виявилося, що людина може працювати набагато краще і без хронометражу її рухів; без нагляду і проганяння; спід лише поважати її

Теорія «збагачення праці» Ф.Терцберґа

Сучасна

західна

соціологія

праці

й управління

гідність задовольняти її певні психологічні та соціальні потреби. Саме в цьому останньому випадку чітко простежувався взаємозв'язок соціальної та економічної сторін виробництва.

У сучасній західній соціології праці й управління здійснюються активні спроби поєднання обох концепцій (Ф.Тейлора й Е.Мейо), оскільки вважається, що кожна з них має свої раціональні зерна. З такими інтеграційними ідеями виступають насамперед американські соціологи. Р.Лікерт, Д.Мак-Ґрегор, Р.Мак-Муррі та ін. У1960—1970 рр. значного поширення набуває теорія «збагачення праці» американського вченого Ф.Герцберґа, яка своє «друге дихання» здобула у 1980-х рр., модифіку­вавшись у концепцію «гуманізації праці». Ф.Герцберґ усі спонуки до праці поділив на дві групи:

• зовнішні щодо до праці фактори (методи управління персоналом, стиль керівництва та його компетентність, умови праці, соціально-психологічний клімат, грошові винагороди тощо);

• внутрішні чинники (зміст праці, усвідомлення своїх досягнень, визнання їх іншими людьми^ прагнення до просування «нагору», почуття відповідальності, самореалізація праці та ін.). Зовнішні фактори можуть лише забезпечити нормальний плин

роботи, зняти невдоволення працею; вони є короткотерміновими і лише тимчасово забезпечують трудовий процес. Справжніми стимулами є чинники другої групи, а отже, треба стимулювати працю через саму працю, збагачуючи її зміст, соціальне визнання та престиж. Трудову діяльність робітника слід урізноманітнити, зменшити її регламентацію, передати працівникові частину контрольно-управлінських функцій, удосконалювати організацію праці.

Нині в західній соціології праці й управління дедалі більше поши­рюються основні положення концепції Ф.Герцберґа, доповнені вимогами заміни традиційних форм організації праці і створення на виробництві більш людських умов праці; вважається, що праця повинна давати задоволення, бо людина, ЩО дістає радість від своєї роботи, краще працює і не потребує жорсткого контролю; внаслідок цього виникає ефект самоуправління. Паралельно відбувається і відродження ідей Ф.Тейлора (втілене в гасло «Назад до Тейлора»), особливо в тих випадках, коли концепції «збагачення праці», «людських взаємин» та «гуманізації праці» не дають негайних реальних результатів або розбещують робітників, надаючи їм забагато свободи (звідси такі, загалом нетипові для західного виробничого процесу явища, як ухилення від ретельної праці, переки­дання своїх обов'язків на плечі інших, симуляція хвороби, а то і просто неробство за спинами своїх колег).

Партиси-пативні методи управління

Школа

соціальних

систем

Нова школа науки управління

Соціальна інженерія сьогодні

Активізацією трудової поведінки в наступні роки займалися представ­ники школи під назвою «Демократія на робочих місцях*. Шляхи досягнення максимальної продуктивності праці мали здійснюватися за допомогою так званих «партисипативних методів управління» (від англ. рагігсграіе — брати участь). Суть цієї концепції полягає у залученні найманих робітників до управління капіталом і виробництвом, що є виявом демократизації управління, формуванням принципово нових взаємин між менеджерами й найманим персоналом (найвідоміший представник цієї школи — П.Дракер).

Інший напрямк — Школа соціальних систем — розробляє системний підхід до питань організації управління із зосередженням уваги передовсім на співвідношенні окремих частин системи із системою в цілому та на вплив на її розвиток значної кількості змінних факторів. Трудова організація загалом розглядається як коаліція, життєздатність якої залежить від того ступеня задоволеності її членів умовами праці, який може гарантувати продовження їхнього внеску в процес, що орга­нізується. Центром школи є Технологічний інститут Карнеґі, працівники якого здійснюють моделювання організаційних процесів, які найбільшою мірою дозволяють поєднувати творчу активність робітника з одержанням максимального ефекту спільної діяльності. Цьому присвячені праці Г.Саймона, Р.Каерта, Д.Марча та ін.

Нова школа науки управління (представлена іменами Я.Типбер-ґена, Л.Клейна, В.Леонтьєва, Дж.Форрестера та ін.) вважає своєю метою дослідження процесів ухвалення рішень із застосуванням найновіших математичних методів. У дослідженні організаційних систем учені цієї школи виходять із того, що будь-яка організація є системою, кожний з елементів якої має свої визначені та обмежені цілі. Завдання управління зводяться до інтеграції системоутворюючих елементів, яка може бути досягнена за умови, що кожний керівник буде вирішувати питання своєї компетенції з позиції системного аналізу.

Особливе місце в переліку цих науково-дослідних напрямів належить соціальній інженерії. Вона існує практично стільки ж, скільки й сама соціологія, але зміст її концепцій і практично скерованої діяльності зазнає змін відповідно до змін у процесах виробництва й управління. У цілому соціальна інженерія є сукупністю підходів прикладної соціології, яка орієнтована на цілеспрямовану зміну організаційних структур, що визначають людську поведінку і забезпечують контроль над нею. Рекомендації і програми соціальної інженерії призвели до формування

так званих нових форм організації праці, про які дніпропетровські соціологи пишуть так: ,

• визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її праці;

• поєднання формальної та неформальної організації спільної діяль­ності;

• забезпечення умов, за яких зміст праці не має розпорошуватися на незначні операції, а повинен становити єдність різноманітних завдань;

• обов'язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці;

• перевага самоконтролю над контролем з боку адміністрації у регулю­ванні трудової поведінки працівників.

Соціологія праці й управління, її поняття і категорії

Соціологія

праці

й управління

в колишньому

СРСР

Основні

проблеми

соціології

праці

та управління

в радянському

суспільств

У радянській соціологічній науці не було розроблено такого напряму, як економічна соціологія, оскільки офіційно визнавалася лише одна теоретична економіка: марксистсько-ленінська; всі інші альтернативні спроби розвитку теорій такого роду узагальнення були загалом немож­ливі й заборонені. Тому економічна соціологія поширена в західному ' світі і лише починає свої перші кроки в Україні. Натомість у колишньому СРСР досить активно розробляли соціологію праці й управління як емпіричну соціологічну дисципліну з яскраво вираженим прикладним застосуванням. Навіть у визначеннях соціології праці й управління у словниках радянського періоду відверто акцентувалось на її значенні насамперед для зростання продуктивності праці в соціалістичній економіці. Недарма В. Ленін, присвятивши низку статей критиці системи Тейлора як «системи витискання поту», «системи поневолення людини машиною», водночас рекомендував застосувати її елементи в соціаліс­тичній практиці.

У радянські часи соціологія праці й управління була зосереджена передусім на вивченні таких проблем:

• підготовка молоді до праці, її професійне самовизначення як основного резерву робочої сили і трудових ресурсів;

• професійний добір, підготовка і розстановка кадрів;

• матеріальне і моральне стимулювання;

• формування трудового колективу, посилення його виховного впливу;

• організація соціалістичного змагання, роботи бригад комуністичної праці тощо;

• зміцнення трудової дисципліни і т. ін.

Зміна

дослідницьких

орієнтацій

в сучасній

соціології

праці

та управління

Визначення

соціології

праці

й управління

Предмет

соціології

праці й управління

Уже сам перелік цих напрямів дає уявлення прб утилітарне, суто практичне призначення соціології праці та управління у радянському суспільстві. Звичайно, у кожному суспільстві підвищення продуктив­ності праці та ефективності виробництва є одним з основних напрямів економічної політики держави. Але за соціалізму досягнення цієї мети було самоціллю і супроводжувалося величезними людськими втратами та визискуванням робочої сили. Так, за часів Й.Сталіна найдешевшою робочою силою були засуджені й репресовані, на багатьох велетенських новобудовах працювали в'язні (згадаймо будівництво Біломорського" каналу або будови в Сибіру), Нині відбувається процес очищення україн­ської соціології від ідеологічних нашарувань, формування її понятійно-категоріального апарату й концептуальної схеми, зміна її загальної орієн­тації із забезпечення за будь-яку ціну високих виробничих результатів на досягнення ефекту за рахунок перебудови і вдосконалення всієї економічної системи, у центрі якої стоятиме людина.

Отже, соціологія праці, на думку українських соціологів Г.Дворець-кої та В.Махнарилова, —це спеціальна галузь соціологічної науки, яка вивчає закономірності формування, розвитку і функціонування різних соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) І пов'язаних з ними явищ і процесів у сфері праці. Інші дослідники дають схоже визначення соціології праці, акцентуючи на дослідженні трудової діяльності як соціального процесу, впливові техніко-технологічних і соціальних умов на ставлення людей до праці. Найоптимальніше визначення, на нашу думку, міститься у матеріалах до лекційного курсу «Соціологія» (Київ, 1996). У ньому зазначається, що до соціології праці доцільно Додати і розглядати разом ще й соціологію управління, оскільки це два тісно пов'язані аспекти економічного життя соціуму. Автор відповідного розділу В.Полторак вважає, що соціологія праці й управління — це галузь соціології, яка вивчає трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його інсти­тути, а також соціальні спільноти у сфері гїраці, соціально-трудові відносини і дроцеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. У соціології праці й управління предметом першої є соціально-трудові процеси і відносини взагалі, а другої — управління ними. Якщо дотримуватись останнього визначення, то у предметі цієї соціологічної науки можна вирізнити п'ять складових:

• суб'єкти праці;

• соціальні інститути у сфері праці;

• соціально-трудові відносини;

Суб'єкти праці

Конфлікти в економічній сфері

Явище відчуження та його елементи

• соціально-трудові процеси;

• соціальне управління ними.

Суб'єкти праці — це ті соціальні верстви, групи, спільноти й окремі люди, які беруть участь у трудовій діяльності (підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники тощо) і різняться своїм соціальним становищем, місцем і роллю в трудових колективах. Усі вони мають різні кваліфікацію, трудовий досвід, рівень і канали одержання прибутків, нарешті інтереси, які не завжди збігаються. Остан­нє може виступати (а на думку марксистів, £ обов'язковою причиною) виникнення конфліктів (у марксистському варіанті — загострення класової боротьби).

У радянській соціології конфлікти, пов'язані з трудовою діяльністю суб'єктів праці, не ставали предметом спеціального аналізу. Положення про безконфліктність соціалістичного суспільства загалом гальмувало дослідження тих суперечностей, які виникали і у сфері економіки. Якщо й визнавалось існування напруженості, конфліктів та боротьби носіїв несумісних інтересів у галузі виробництва, то лише як притаманних капіталістичному суспільству. Явище відчуження, описане К.Марксом, аналізувалося також лише щодо капіталізму. Стосовно ж соціалізму, про нього стало можливо згадувати лише з початком горбачовської «перебудови». Натомість Н.Смелзер зазначає, що відчуження — феномен всезагальний. Явища відчуження, що з'явилися на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспільстві не лише не зникають, а посилюються і прибирають різних форм.

Смелзер наголошує, що вилив різних типів технології та організації праці на робітника становить величезний інтерес для соціологів. Наслідок цього впливу — процес відчуження— передбачає три елементи:

• почуття безпорадності (робітникам не належать інструменти, якими вони користуються; вони не купують необхідних ресурсів і не продають вироблені ними товари);

• почуття беззмістовності своєї праці (у виготовлення кінцевого продукту робітник вносить лише одну операцію, наприклад, встановлює електропроводку для освітлення автомобіля; він часто-густо не має контактів з іншими робітниками);

• почуття відстороненості (у багатьох професіях втрачається можливість «просунутися» на службі, проводити свій час із колегами у праці; робітник не відчуває гордості й задоволення від процесу творення).

Причини явища відчуження в економічній сфері

Соціальні інститути у сфері праці

Соціально-

трудові

відносини

В.Блавнер унаслідок аналогічних досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а радше соціальні структури, які складаються в різноманітних трудових обставинах. Він вивчав ситуа­ції у чотирьох різних галузях американської промисловості: автомобіль­ній, текстильній, хімічній та поліграфічній, маючи на міеті з'ярувати, де є найбільше відчуження робітників. Найвищий рівень відчуження спос­терігався серед робітників автомобільної промисловості, найнижчий — серед друкарів. Перші з них, працюючи на конвеєрах, лише незначною мірою контролюють умови своєї праці; вони практично дуже мало відповідають за кінцевий результат праці, позбавлені можливості спіл­куватись один з одним у робочий час. їхні профспілки дбають лише про підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці. Натомість друкарі належать до профспілки, яка має давню історію; вони самі визначають режим праці й наочно бачать наслідки своєї роботи, відчу­вають задоволення, перетворюючи рукопис у видрукований продуїст: книжку, брошуру, альбом репродукцій, придатний для широкого розпов­сюдження.

Соціальні інститути у сфері праці — це господарські об'єднання, заводи, банки, ринки, трудові колективи, профспілки тощо. Вони забез­печують усю сукупність виробничих зв'язків у суспільстві, одночасно з'єднуючи економічне життя з іншими підсистемами. Кожен соціальний інститут в економічній підсистемі має свої, чітко окреслені функції. Коли ж нормальне функціонування певного соціального інституту порушуєть­ся, а зв'язки з соціальним середовищем набирають викривленого або неповного характеру, з'являється так звана дисфункція соціального інституту. Так, дисфункція деяких економічних інститутів стає причи­ною існування «тіньової економіки», виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки, тягне за собою корумпованість і господарського, й управлінського апарату. Ці явища особливо болісно даються взнаки під час «перехідного періоду» — періоду трансформації командно-адміністративної системи в ринково орієнтовану систему вільного під­приємництва, що яскраво видно на прикладі майже всіх посттоталітЯрних країн разом з Україною.

Соціально-трудові відносини складаються на виробництві між суб'єктами — представниками різних соціальних спільнот і груп. Цей тип відносин, як слушно зазначає В.Полторак, на відміну від відносин функціональних, описаних раніше, у соціології кваліфікують як відно­сини рівності й нерівності між працівниками та соціальними групами (наприклад, між підприєшрши та робітниками).

Капіталістична

економічна

система

Економічна

система

демократичних

країн

соціалістичної

орієнтації

Економічна

система

комуністичних

країн

радянського

типу

Соціальні

процеси

у сфері праці

Н.Смелзер розглядає такі відносини у трьох типах економічних^ систем: капіталістичній, демократично-соціалістичній та комуністичній радянського типу. У першій з них, капіталістичній, підприємець є головною дійовою особою і встановлює свої правила стосунків із працівниками. На перших етапах існування капіталістичної системи уряд не втручався у справи підприємців. Але з часом, коли розвиток вільного підприємництва породив жорстоку експлуатацію найманої праці, уряд посилив контроль за діяльністю капіталістів, запровадивши заходи для соціального захисту громадян, перерозподілу прибутків через оподат­кування, обмеження монополізації ринку (антитрестівське законо­давство).

У демократичних країнах соціалістичної орієнтації акцент ставиться на суспільній власності на засоби виробництва та розподіл товарів. У цих країнах, звичайно, можливе й існування приватної або змішаних форм власності, але пріоритетне місце посідає державна власність (при­наймні націоналізація охоплює головні стратегічні висоти господарства). Відповідно й економічна політика держави позначена більшим втручанням в економічне життя і суворішою регламентацією підприєм­ництва, а також соціальним захистом практично всіх верств населення, яке працює. «Шведська модель» демонструє найвищий здобуток оптимального поєднання інтересів підприємництва і найманої праці, який втілюється в один із найвищих у світі стандартів життя.

Комунізм радянського типу є системою, де вся власність є суспільною (за рідкісними винятками). У працях К.Маркса передбачено, що комуністичне суспільство має бути суспільством усезагального добро­буту, без експлуатації, що в, ньому житимуть вільні трудівники і при тому не буде суперечностей між розумовою і фізичною працею.

Насправді ж «комуністична економіка» (насамперед радянська) визначалася повним політичним пануванням однієї партії, суворим контролем, довгостроковим плануванням (п'ятирічні плани), а не стихією вільного ринку. Держава тут була повним власником, регламен­туючи всі види виробничої діяльності і трудову поведінку кожного трудівника. Не заперечуючи, що така система спромагалася на підне­сення економіки й досягнення окремих високих економічних результатів* Н.Смелзер наголошує, що це не означало її високої ефективності і продуктивності, які досягалися прямим і опосередкованим економічним визиском трудівників.

Під соціальними процесами у сфері праці соціологи розуміють функціонування і зміни становища соціальних груп, колективів і окремих

Управління соціально-трудовими процесами і відносинами

Менеджмент як міждисцип­лінарна наука

Менеджмент і вдосконалення трудової діяльності

робітників — суб'єктів економічної діяльності. У їх структурі виріз­няються:

• сама праця (у сфері якої виникають усі соціальні явища і процеси, що становлять предмет соціології праці; отже, праця є базовим соціальним процесом);

• трудова адаптація (тобто пристосування до виробничого середовища);

• трудова мобільність (тобто пересування всередині соціальних груп, трудових колективів та між ними; вона враховує також плинність кадрів на виробництві);

• відносини співробітництва або конкуренції, суперництва і конфліктів між суб'єктами економічної сфери).

Соціальне управління соціально-трудовими процесами і відно­синами передбачає їх планування і регулювання. У його структурі можна вирізнити такі складові:

• вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;

• використання різноманітної інформації у процесі управління;

• вироблення певних методів та стилів керівництва;

• забезпечення самоврядування і виробничої демократії;

• планування процесів соціального розвитку трудового колективу (виховної, культурно-масової, спортивної роботи, удосконалення со­ціально-психологічного клімату, зміцнення дисципліни праці/заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я трудівників, тощо).

В умовах перехідного періоду до ринково орієнтованої економіки значного поширення набуває менеджмент (від англ. тапа&етепі — управління, керівництво). В.Полторак зазначає, що менеджмент — це міждисциплінарна наука, яка поєднує еконамічний, соціальний, полі­тичний, організаційний, правовий, психологічний та інші підходи до керування виробництвом. Крім загальних політико-економічних чи соціально-філософських теорій менеджменту, існують прикладні теорії організації та управління, спрямовані на вироблення конкретних підходів щодо раціоналізації та вдосконалення управлінця.

Інші українські соціологи наводять приклади, коли менеджмент дає змогу суттєво поліпшити виробничу діяльність і взаємини її суб'єктів. Це «менеджмент участі» (у США робітники обговорюють з адміністра­цією дедалі більше управлінських рішень), «соціотехнічні системи» (бригадні форми організації праці, наприклад, у Швеції на підприємствах автомобілебудування «Вольво», які надають групам робітників повноваження щодо визначення режиму і графіка праці, можливості обміну робочими місцями тощо), «гуртки якості» (в Японії такі гуртки

Сфера менеджменту

Нове бачення предмета соціології праці

виробляють пропозиції щодо поліпшення виробництва, відповідають за статистичний облік якості продукції)! т. ін.

Предмет соціології праці та управління і предмет менеджменту, як бачимо, взаємно перехрещуються, дле не повністю тотожні. Менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі/технології, засоби, методи управління виробництвом. До сфери його дії належать:

• визначення цілей і завдань управління, розробка конкретних заходів для їх досягнення;

• розподіл завдань на Ькремі види операцій;

• розподіл робіт і координація взаємодії різних підрозділів усередині організації;

• удосконалення формальної ієрархічної структури на виробництві;

• оптимізація процесів ухвалення рішень;

• пошук адекватної (тобто відповідної) мотивації діяльності, виявлення найефективніших стилів керівництва та ін.

Югославський .соціолог Д.Маркович розглядає зміни в економічній сфері сучасного суспільства і пропонує виокремити відповідно до них такі основні галузі предмета дослідження соціології праці:

• зміни змісту і характеру праці (які розглядаються нині переважно крізь призму взаємин між учасниками трудового процесу, формальної організації трудових груп і неформальних зв'язків, що в них існують, стосунків між керівниками і підлеглими, ставлення людини до засобів праці тощо);

• соціальна імплікація (від лат. ітріісайо — переплетення), тобто переплетення таких змін та їхніх соціальних наслідків;

• трудове оточення і становище людини;

• людський чинник, право на працю; зайнятість і безробіття;

• професійна підготовка (трудова кваліфікація);

• організація і використання робочого і позаробочого (особливо вільного) часу;

• культура праці (що включає у себе заходи, скеровані на створення робочого середовища, відповідного людському єству, і розвитку в учасників трудового процесу естетичного почуття і щодо трудової сфери, і щодо продукції, яку вони виробляють);

• вплив позаробочого способу життя на трудову діяльність;

• конфлікти в трудових колективах, форми їх прояву і можливі способи полагодження або розв'язання.

Наведені міркування югославського соціолога свідчать, що соціологія праці не залишається осторонь суттєвих якісних змін, які відбуваються

в усіх сферах життєдіяльності посттоталітарних країн, включно з еконо­мічною. Ці зміни, своєю чергою, зумовлюють відповідне переосмислення науковцями предмета соціології праці, розширення його меж, визначенню нових або посилення значущості існуючих елементів структури пред­метної галузі соціології праці, які раніше не були центральними.