44. Право власності – сукупність правових норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також захищають права власності від протиправних дій.

Форми власності:

власність народу України (надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси)

приватна власність (майнові та особисті немайнові блага конкретної фіз особи)

колективна власність (майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування)

державна власність (майно, необхідне для виконання державою своїх функцій, є загальнодержавна та власність адм-територіальних одиниць (комунальна).

Суб’єкти права власності: народ України; фіз особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства); юр особи; Україна як суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава; інші держави, фіз та юр особи цих держав, міжнародні організації.

45.Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками відповідно до договору. Договір про порядок володіння та користування майном укладається між співвласниками в письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути нотаріально посвідчений. Зазначений договір може укладатися як усіма співвласниками, так і їх частиною - щодо належних часток у праві спільної часткової власності. Управління майном, що перебуває у спільній частковій власності відповідно до укладеного договору про порядок володіння та користування майном, здійснюється через загальні збори співвласників. Рішення загальних зборів співвласників приймається за згодою не менш як 2/3 співвласників, крім рішень щодо відчуження майна та виділення в натурі частки з майна, які приймаються одностайно. За рішенням загальних зборів співвласників може бути проведена інвентаризація або оцінка майна. Для забезпечення ведення спільних справ співвласники можуть обрати уповноважену особу, якою може бути фізична або юридична особа.

46. Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності. Захист, як правило, здійснюється судом, господарським або третейським, шляхом подання позову, які поділяються на речово-правові та зобов'язально - правові.

До речово-правових позовів відносять:

1. віндикаційний позов, тобто витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння;

2. негаторний позов, тобто вимога власника до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування та розпорядження майном;

3. позов про визнання права власності, тобто позадоговірна вимога власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Щодо зобов'язально-правових способів захисту права власності, то вони, здебільшого, засновані на договорах, але можуть бути пов'язані з Позадоговірним зобов'язанням. До них відносять позови про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором і таке інше.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і Повернення його майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

47. Строк у цивільному праві — це певний період, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Одним з видів строків у цивільному праві є позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки.

Спеціальна позовна давність, триваліша порівняно із загальною позовною давністю, застосовується для окремих видів вимог, а саме: стягнення неустойки (штрафу, пені); спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості; у зв’язку з недоліками проданого товару; скасування договору дарування; у зв’язку з перевезенням вантажу; оскарження дій виконавця заповіту. Крім того, позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, обману, а позовна давність у 10 років — до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

48. Цивільно-правова відповідальність – установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладення на неї обов'язків майнового характеру.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

• наявність майнової шкоди (будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів);

• протиправність поведінки;

• вина заподіювача шкоди;

Протиправна поведінка – це поведінка відповідальної особи, що не відповідає вимогам закону, договору, яка тягне за собою порушення (зменшення, обмеження) майнових прав (благ) і законних інтересів іншої особи, дістала вираження у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов’язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров’ю чи майну іншої особи.

Шкода – це зменшення або знищення суб’єктивного цив. права чи охоронюваного законодавством блага. Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду. Одним із способів відшкодування майнової шкоди є відшкодування збитків. Моральна (немайнова) шкода – це такі наслідки правопорушення, які не мають ек. змісту і вартості форми.

Вина – це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідку. Особливістю ц-п від-ті є те, що вона може настати і без вини.

49. Отже під об'єктом цивільно-правових відносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в цивільні правовідносини. Об'єктами цивільних правовідносин стає все те, з приводу чого виникають та здійснюються цивільні права та обов'язки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обороту.

Основним критерієм даного об'єкта є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином.

До об'єктів цивільних правовідносин відносять:

1. речі, тобто предмети матеріального світу, що здатні задовольняти певні потреби людей, і щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки;

2. гроші, валютні цінності та цінні напери;

3. дії та послуги, які виникають з договорів чи іншого юридичного факту;

4. результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація;

5. особисті немайнові блага, до яких належать життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, ділова репутація, свобода та особиста недоторканність, безпека людини.

50. Представництво - відносини, за яких угоду укладено представником від імені іншої особи, яку він репрезентує, створює для останньої відповідні права та обов’язки. Воно виникає з огляду на відсутність юр здатності або фізичної можливості в особи, яку репрезентують, вчиняти юр дії.

Представництво може бути 2 видів: добровільне (договірне) і обов’язкове (законне).

Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочин, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добровільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення та довіреності або акта органу юр.особи. різновидом добровільного представництва є комерційне представництво, що грунтується на договорі, складеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. Комерційним представник є особа, яка постійно самостійно виступає представником підприємств при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Обов’язкове представництво існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Воно визначається певними нормативними актами (ЦК,СК). До обов’язкового представництва слід віднести представництво батьками або опікунами осіб, які не мають повної дієздатності. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов’язковому представництві визначається законом. Різновидом обов’язкового представництва є статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким їхніми установчими документами надано право представляти інтереси членів цих організацій.

51. Спадкування – це перехід майна (спадщини) померлого громадянина до його спадкоємців.

Спадкування здійснюється за законом і заповітом.

Спадкоємство за законом коли:

1. зaпoвiтy нeмaє;

2. зaпoвiт визнaнo нeдiйcним;

3. cпaдкoємцi, пpизнaчeнi в зaпoвiтi, пoмepли дo вiдкpиття cпaдщини aбo вiдмoвилиcя пpийняти її.

Вважається, що спадкоємець прийняв спадщину якщо він вступив у володіння спадковим майном чи подав держ нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини в

шестимісячний строк.

Спадкоємцями можуть бyти гpoм-ни, юp ocoби тa дepж

Не мають права бути спадкоємцями

- особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців чи зробили замах на їх життя.

- батьки які були позбавлені батьківських прав (а спадкодавець – дитина)

- батьки і діти, які злісно ухилялися від покладених на них обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтвердженні в судовому порядку.

При спадкуванні за законом,

спадкоємцями першої черги є

- в рівних частках діти(у тому числі усиновлені),

- дружина і батьки(усиновителі) померлого.

- дитина померлого, яка народилася після його смерті.

- онуки і правнуки спадкодавця, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем.

друга черга: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого

третя черга: непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.

Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

52. Заповіт - це розпорядження спадкування стосовно свого майна на випадок смерті, яке оформлене в письмовій формі, підписане і нотаріально завірене

Неповнолітні особи і особи, які визнані судом недієздатними, не можуть вчиняти заповіт.

Види заповітів, які прирівнюються до нотаріально засвідчених:

1. заповіти громадян, які перебувають на стаціонарному лікуванні,

2. в будинках престарілих і інвалідів;

3. заповіти громадян, які перебувають у плаванні чи різних експедиціях

4. заповіти військовослужбовців у пунктах, де немає нотаріальних контор;

5. заповіти осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі.

Незалежно від змісту заповіту, неповнолітні або непрацездатні діти спадкоємця(в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки(усиновителі) і утриманці померлого успадковують не менше двох третин частки, яка б належала кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка).

Якщо спадкодавець був боржником, то кредитору для пред’явлення претензій надається 6-ти місячний строк.

53. Законодавством важливе місце у вирішенні питань щодо спадкування майна належить спадковому договору, відповідно до якого сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), взамін чого стає власником майна відчужувача у разі його смерті. Сторонами у спадковому договорі є відчужувач (подружжя, один з подружжя або інша особа) та набувач — фізична або юридична особа.

Зазначений вид договору має складатися у письмовій формі та посвідчуватися нотаріусом. Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний до вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до відкриття, так і після відкриття спадщини.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. У зв’язку з цим заповіт, який відчужувач склав щодо майна, зазначеного у спадковому договорі, є повністю або частково недійсним. Відчужувач має право призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, а у разі її відсутності — контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом:

1) на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень;

2) на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

54. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків.

Зі змісту правочину можна визначити такі основні його ознаки:

Правочин є юр.фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цив.права та обов’язки.

Правочином є вольова дія суб’єктів цив.права, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. За цією ознакою правочин відрізняється від юр.вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів.

Правочин – це дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цив. прав та обов’язків, а й породжує такий правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору має наслідком припинення цив.прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цив.прав та обов’язків.

Правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цив.права. За цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які також спрямовані на виникнення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але видаються компетентними органи держ.влади.

Правочином може бути лише правомірна дія. Відсутність правомірності у вчиненому правочині зумовлює необхідність розглядати його як цив.правопорушення, що випливає з системи юр.фактів, де протиправні дії протиставляються діям правомірним.

55. Договір - угода двох або декількох сторін, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цив правовідносин.

За кількістю сторін договори бувають: односторонні, двосторонні та багатосторонні.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії:

1) внесення пропозиції однією стороною укласти договір (оферти);

2) прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Акцеп­тантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Акцепт повинен бути повним і безумовним.

Якщо сторона по­годжується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умови до­говору деякі корективи, скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом, не покварталь­но, а помісячно, то така відповідь не є акцептом, а є новою офертою.

Договір може укладатись в усній, пись­мовій формі чи завдяки вчиненню конклюдентних дій. Договір мо­же бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми до­говору не встановлені законом. Слід зазначити, що загальне прави­ло вимагає укладення договору між юр.особами та між юр .і фіз.особою в письмовій формі. Виняток станов­лять договори, що виконуються одночасно з укладенням договору. Договір може бути укладений як через складання єдиного докумен­та, так і через обмін листами, факсовими повідомленнями, телегра­мами та іншим, підписаними тією особою, від якої вони надійшли.

58. Зобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана чинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника його обов’язку.