Глава 9

Основи трудового права України

349

а) відмови працівника від переведення на роботу до іншої місцевості разом із підприємством чи від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці (п. 6 ст. 36 КЗпП Ук­ раїни);

б) звільнення працівника з роботи з ініціативи власника у зв'язку зі змінами в організації виробництва та праці (п. 1 ст. 40 КЗпП України);

в) виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або за станом здоров'я, що перешкоджає продовженню роботи (п. 2 ст. 40 КЗпП України);

г) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу (п. 6 ст. 40 КЗпП України);

ґ) порушення власником або вповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного або трудового до­говору.

Вихідна допомога виплачується в розмірі не менше двомі­сячного середнього заробітку в разі призову або вступу праців­ника на військову службу чи направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. З ст. 36 КЗпП України). У розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісяч­ного середнього заробітку вихідна допомога виплачується в разі звільнення через порушення власником або вповноваженим ним органом законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань (статті 38,39 КЗпП України).

§ 9. Робочий час

Будь-яка трудова діяльність робітника чи службовця відбу­вається протягом певного часу. А конкретна тривалість ви­конуваної працівником роботи вимірюється його робочим ча­сом. З урахуванням зазначеного робочий час — це встановлений законом або на його основі час (неповний робочий час), коли працівник повинен бути на робочому місці й виконувати обу­мовлену трудову функцію.

Отже, в основі визначення робочого часу є встановлення його законом або на основі закону. Від цього залежить і тривалість робочого часу, яку можна поділити на такі види:

а) нормальна тривалість робочого часу, що не може переви­ щувати 40 годин на тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП України). Вона встановлена Законом України «Про внесення змін до КЗпП України у зв'язку з встановленням 40-годинного робочого тиж­ ня» від 17 листопада 1993 р. і закріплена в ст. 45 Конституції України 1996 р., в якій вказується, що максимальна тривалість робочого часу визначається законом;

б) скорочений робочий час, який за тривалістю менше нор­ мального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість і має такі особливості: встановлюється лише законом; поширюється тільки на окремі категорії працівників (з урахуванням їх віку, умов та інтенсивності праці, специфіки трудових функцій тощо). Зокрема, для неповнолітніх тривалість робочого часу встанов­ люється 36 годин на тиждень, а для осіб віком 15—16 років і учнів віком 14—15 років, які працюють, — 24 години на тиждень; для працівників, які працюють у несприятливих умовах (шкідливих, важких), залежно від рівня шкідливого впливу на їхнє здоров'я, і для інших тривалість робочого часу встановлюється 24 годи­ ни на тиждень.

Має певні особливості й такий вид робочого часу, як непов­ний робочий час, який менший за нормальний нормований та скорочений. Як правило, неповний робочий час встановлюєть­ся як під час прийняття на роботу, так і пізніше. Характерні оз­наки цього виду робочого часу: а) як правило, він встановлюєть­ся за угодою сторін трудового договору; б) оплата праці здійснюється згідно з нормами виробітку чи залежно від відпра­цьованого часу; в) обсяг трудових прав працівників не обме­жується; г) може встановлюватись як неповний робочий день і як неповний робочий тиждень; ґ) для окремих працівників влас­ник зобов'язаний встановити неповний робочий час (це вагітні жінки, а також жінки, які мають дитину віком до 14 років або дитину-інваліда).

У правовому регулюванні робочого часу особливе місце зай­мають режим і облік тривалості праці. Режим праці чи робочого часу — це певний порядок розподілу норми часу, зокрема його початку, закінчення та перерв у роботі. Режим праці включає певну тривалість робочого часу за відповідний період: робочий тиждень, робочий день, робочу зміну — поділ робочого часу на

350