4.1. Історико-культурний феномен античності: теоретичний аспект

Що ж це за феномен — антична культура? Під античністю мають на увазі греко-римську культуру. Стародавня Еллада та Рим — дві взаємопов'язані частини одного цілого, але не тотожні.

Не слід забувати про те, що античність майже тисячу років не при­вертала до себе уваги. В Європі її «відкрили» гуманісти епохи Відро­дження. З тих пір усе античне стало еталоном краси. Наукове ж її осмислення відбулося пізніше — у XVIII ст. Термін «античність» (від лат. antiquus — давній) вперше з'явився у французькій мові і спочатку означав особливий вид мистецтва, що належав до ранніх історичних періодів. У подальшому вживанні цей термін було звужено до рамок тільки греко-римської давнини.

Культури — це нібито живі організми, що переживають різні періо­ди: юність, зрілість, старість, смерть. Історія культури є її біографією. Кінець конкретної культури не означає загальний кінець, тому що на грунті тих культур, що віджили, виникають нові, що у майбутньому про­ходять той самий шлях, що й попередні. Поки існує людство, культура невичерпна, вона тільки набуває нових форм. Вік культур (які штучно не припинялися) — 1000—1500 років. Подібний життєвий шлях про­йшла й антична культура. Вона зародилася з первіснодушевного стану природної дикості і пройшла шлях доленосних відкриттів і зізнань, ви­значила місце людини як міри всіх речей, створила великі пам'ятки слова, архітектури, скульптури, винайшла форми соціального та політич­ного устрою, створила закони та етнічні норми, дійшла до логічного згасання та кінця Римської імперії. На зміну античності прийшла нова культура, в основу якої покладено християнство, що зародилося у над­рах античності.

Отже, спробуємо поглянути на античну культуру як на організм, що розвивається, як на складну єдність, що складається з пластів різної швидкості розвитку із вибуховими ефектами, де є новаторство та спад­коємність; вивчити культуру минулого як структуру, зрозуміти стиль та світогляд її і зробити спробу об'єднати їх.

Антична культура, як і будь-яка інша, перебуває у глибоко символіч­ному зв'язку з матерією та простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. Антична культура — це середземноморський простір з м'яким кліматом, складним ландшафтом і, нарешті, морем. Гори захища­ють і роз'єднують, море ж об'єднує. Море вабило і кликало до себе. У прозорому повітрі око мореплавця обов'язково розрізняло гористий ос­трівець на відстані 150 км. Він ввижався йому «щитом, покладеним на море». В давньогрецькій мові одна з назв моря означає дорогу. Егей-ське море — дорога від острова до острова, земля не зникає з поля зору. В Егейському морі немає точки, яка була б віддалена від суші більше ніж на 60 км, і немає точки на суші в усій Греції, яка була б віддалена більше ніж на 90 км від морського узбережжя. Море окуль­турило еллінів. Вони стали мореплавцями за потребою. Голод покли­кав їх у дорогу. Геродот стверджував, що Еллада пройшла школу жеб­рацтва. Так, це була бідна країна — грунти убогі, кам'янисті, засушливі. Природа визначила цю землю для скульптури, кераміки й бідності. На цих землях завдяки величезній праці закріпилася середземноморська сільськогосподарська тріада — оливкове дерево, виноградна лоза та ячмінь. Олія та вино — «розмінна монета» та предмет гордості антич­ного світу. Елліни стримані — цього потребує клімат і бідність. Ячмінний хлібець, багато овочів і фруктів, сир і козяче молоко, багато часнику та вино, яке розбавляли джерельною водою один до семи, — ось раціон елліна. М'ясо тільки на свята, коли відбувалося жертвопри­ношення.

Бідність посилювалася нерівномірним розподілом землі між насе­ленням. А це, в свою чергу, призводило до боргового рабства членів племені. Це патріархальне рабство, як іржа, роз'їдало еллінське суспіль­ство в добу архаїки і висувало проблему альтернатив: з одного боку, перехід до класичного рабства (рабства чужоземців); з іншого — від­бувався поступовий вихід населення з сільської общини. Це привело до виникнення на основі міста та міського населення суверенної гро­мадської общини — полісу. Полісу, внаслідок його дивовижної жит­тєстійкості, випала доля стати головною структуроутворюючою лан­кою античного суспільства — у формі незалежного міста-держави у класичний період, у вигляді автономного полісу в складі територіально-державної країни у більш пізній елліністичний та римський час.

Своєрідність шляху формування нового громадського суспільства, винайденого еллінами на початку архаїчного періоду, відбилася у вирі­шенні труднощів за рахунок сусідів, за допомогою колонізації, яка виве­ла надлишок аграрного населення за межі Еллади. Це відкрило нові можливості для постачання сировиною зростаюче ремісниче виробниц­тво еллінів і збуту його продукції за морем, що зумовило появу неекві­валентного обміну, коли за предмети розкоші елліни отримували зерно та іншу сировину, а також сприяло широкому ввезенню рабів-чужоземців.

Велика грецька колонізація безпосередньо пов'язана з історією Укра­їни, елліни вийшли із Босфору і почали обживати Чорне море. Цей процес відбувався важко. Бурхливе без островів Чорне море створю­вало труднощі, тому елліни назвали його Понтом Аксінським — тобто негостинним, і лише пізніше морю дали назву Понт Евксінський — гостинне.

Перші колонії з'явилися на Західному узбережжі, а наприкінці VII ст. до н. е. виникли і на Північному узбережжі Чорного моря на острові Березань проти Дніпровського лиману.

Вихідці з Мілету опанували береги Бугу і заснували місто Ольвію — найважливіший форпост грецьких колоній у Північному Причорномо­р'ї. Мілетяни ж заснували в Криму місто Феодосію, а на березі Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), на території сучасної Кер­чі — місто Пантікапей, яке в подальшому стало великим центром Північного Причорномор'я і столицею Боспорської держави. У V ст. до н. е. у районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес.

На початковому етапі стосунки еллінів з місцевими племенами обме­жувалися торгово-культурними контактами, що привело до розквіту античних міст у IV — III ст. до н. е.

Культура античних міст-держав вплинула на всі сторони життя скіфів, залишивши глибокий слід в українській культурі в цілому. Існувала глибока обумовленість античного світогляду ладом соціального життя. В історичному плані можна простежити два найголовніші етапи в історії давньогрецького народу: стародавній, мікенський, якому притаманні ієрархічна система суспільства, з царем-анаксом на чолі соціальної піраміди, та міфологічна сутність думки; пізніший, полісний, коли суспільна структура почала визначатися прин­ципом громадської рівності еллінів, а думка — раціоналізмом.

Бурхливе зростання та розквіт античної культури взаємопов'язані з рабовласництвом, яке вперше зумовило розподіл фізичної та розумо­вої праці. Рабовласництво, яке б воно не було жахливим, перебуває у повній єдності з народженою на його грунті культурою. Така невблаган­на й жорстока діалектика історії. Потворний, нелюдський грунт, на якому коли-не-коли зросли наивеличніші твори філософії, науки, мисте­цтва, не стає від цього більш людяним і тому прекраснішим. Однак і прекрасні твори культури, що зросли на такому грунті, теж повинні бути безперечно визнаними у своїй красі, глибині та загальнолюдській ваго­мості.

Рабська праця робила існування одних жахливим, а інших комфор-, тним. Раб в античності не існував без рабовласника, а рабовласник без раба. Вони об'єднані в одну нерозривну й органічну єдність. Раб — це жива істота, що здатна виробляти щось доцільне, але позбавлена осо­бистої ініціативи, яка є результатом діяльності не раба, а рабовласника. Це відкривало можливості активної інтелектуальної діяльності вільних громадян полісу. Якістю, що відрізняла елліна від інших народів, вважа­лося вміння організовувати дозвілля. Античність — це суспільство дозвілля. У давньогрецькій мові це поняття визначалося словом «схо-ле». Це й вільний час, й інтелектуальні заняття (звідси наше слово «школа»). Все це створювало можливість активної творчої праці ві­льних людей, стало передумовою розвитку культури.

Античний світ мав особливий рівень сприйняття краси. Насамперед античність грунтується на принципі об'єктивізму. В античності є свій абсолют — почуттєво-матеріальний космос. Космос — це і є абсолют­не божество. Античні боги — це ідеї, що втілюються у космосі, закони природи, які ним управляють. Звідси й античний пантеїзм. Те, що «нака­зує» космос, те й буде. Необхідність — це доля, поєднання фаталіс­тичного і героїчного.

Космос — це лад, порядок, краса, витвір мистецтва, а людське мис­тецтво тільки наслідування йому. Античність скульптурна, їй властиві симетрія, гармонія, ритміка, міра. Тілесна скульптура була статичною. Давньогрецьке мистецтво не знало портрета, тому що не знало про іс­нування особистості. Особистість для еллінів — це лише добре ор­ганізоване живе тіло, а космос — це «що», а не «хто». В цьому і була безвихідність, яка, нарешті, спіткала античність.