12.3. Культура повоєнного зарубіжжя

Характерна особливість повоєнного розвитку культури України як однієї з фундаторів і членів ООН, що набула статусу суб'єкта міжна­родного права, полягала в тому, що перед нею відкривався шанс для інте­грації у світовий культурний простір. Проте залізна завіса, атмосфера «холодної» війни, культурно-ідеологічне протистояння звели цей шанс до мінімуму. Інтеграційні процеси під девізом «інтернаціоналізації» об­межились здебільшого рамками Союзу РСР і країн «народної демок­ратії». Однак декади і дні української літератури і мистецтва в Москві, столицях союзних республік, обмін культурно-мистецькими колектива­ми, науковою і художньою книгою з Чехословаччиною, Польщею, Угор­щиною, Румунією, Болгарією та іншими країнами, приїзд діячів культури з цих держав у республіку, обмін у підготовці кадрів інтелігенції — усе це сприяло взаємозбагаченню духовними цінностями.

У сусідніх з Україною країнах «народної демократії» подальша-го розвитку набули середня і вища освіта, відкривались нові закла- ди культури, театри, музеї, але все це відбувалося в умовах вели- > кого громадянського напруження, зумовленого експортом сталінсь-кої моделі соціалізму в ці країни, встановленням там прорадянсь-ких. режимів, нав'язуванням «культурної революції» за більшо­вицьким зразком. Отже, сусідні народи наштовхнулись на ідеологізацію культури, збіднення їх змісту і форм, гальмування творчих потенцій пи­сьменників, художників, митців. І все-таки на відміну від радянських рес­публік, де нівелювання національних культур мало запрограмований ха­рактер, у цих країнах повніше зберігались національні особливості, народ­ні традиції, самобутність культури, більша терпимість виявлялась у став­ленні до релігії, культових споруд і пам'яток історії.

Ситуація почала змінюватися з 1948—1949 pp., коли в Албанії, Бол­гарії, Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, в Східній Німеччині,

а згодом у Китаї, Кореї, В'єтнамі посилились репресії проти старої інтелігенції, почались судові процеси над діячами науки і культури, руйну­вались духовні святині, викреслювались з пам'яті цілі пласти національних цінностей, штучно нав'язувались метод так званого соцреалізму, класо­вість і партійність літератури та мистецтва. За таких умов частина творчої інтелігенції шукала порятунку на Заході, а частина була відчу­жена від культурно-мистецького життя, від наукової та педагогічної роботи за політичними мотивами.

Незважаючи на партійно-державний нагляд, у повоєнний час болгарська, польська, чеська, словацька, угорська, румунська, серб­ська, хорватська та інші культури збагатились новими творами письменників, художників, музикантів, архітекторів. Особливість їх розвитку в тому, що вони виявили більшу живучість роман­тичної традиції, підтримувану вищою національною свідомістю, рухом опору комуністичним режимам, благотворним впливом за­хідноєвропейської культури, наявністю національної еліти.

У Польщі, наприклад, плідно працювали письменники Л. Кручков-ський, Я,. Івашкевич, К. Галчинський, Т. Бреза, живописці Ф. Ковар-ський, Й. Краєвський, графік Т. Трепковський, скульптор С. Горно-Поплавський та ін. З середини 50-х років у польському мистецтві набу­ли поширення модерністські впливи, зокрема абстрактне мистецтво, сюр­реалізм, поп-арт тощо.

У чеській і словацькій літературах провідними темами повоєнного періоду була боротьба з фашизмом, утвердження миру, збереження ду­ховних цінностей, морально-етичні проблеми. Твори 3. Плугаржа, Я. Матейка, А. Запотоцького, Р. Яшика, поезія А. Плавки, Я. Костри та інших набули популярності і за межами Чехословаччини. В чехосло­вацькому кінематографі важливе місце зайняла історична тема, про що свідчили високохудожні фільми «Як Гус», «Ян Жижка» та ін.

Повоєнні роки стикаються ще з однією примітною рисою куль­турного процесу, пов'язаною з українським і зарубіжним аспектом. Вона зумовлена третьою хвилею еміграції. Українська діаспора сут­тєво збільшилась як у республіках СРСР, так і в західних країнах. Проте' якщо в Російській Федерації, республіках Середньої Азії і Закавказзя українці були позбавлені будь-яких можливостей для задо­волення своїх культурно-національних потреб, а окремі діячі культури українського походження (М. Зощенко, Г. Ахматова та ін.) зазнали острокізму, то українська діаспора в західних країнах дістала змогу подбати про збереження рідної мови, розвиток національної школи, примноження культури своїх предків.

Завдяки підтримці західних демократій, меценатству, добро­чинним пожертвуванням українська діаспора на Заході продовжу­вала, з одного боку, репрезентувати кращі здобутки своєї націо­нальної культури, літератури і мистецтва, українського побуту в світі, а з іншого — сприяла засвоєнню модерних напрямів зарубіжмої культури, взаємозбагаченню духовності. Вже восени 1945 р. було створено Центральне представництво української еміграції, яке легалізувало українську політичну генерацію, сприяло відновленню Укра­їнського вільного університету, шкіл, гімназій. В американській зоні Ні­меччини в 1947 р. налічувалось 24 українські школи-гімназії, в яких працювали 432 учителі і навчалось 2880 учнів, в англійській зоні — відповідно 4 гімназії, 96 учителів, 720 учнів. Було відновлено діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, а в Авгзбурзі Д. Дорошенко відновив Українську вільну академію наук. В. Кубійович виступив орга­нізатором створення унікальної «Енциклопедії Українознавства» в 10

томах.

З 1963 р. став виходити журнал «Український історик», в 1965 р. заявило про себе Українське історичне товариство. Б. Крупницький опублікував книгу «Основні проблеми історії України» (1955), а П. Полонська-Василенко виступила з працею, «Дві концепції історії України і Росії» (1964). У 1963 р. кардинал Иосиф Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей україн­ського мистецтва і книгодрукування.

З осені 1945 р. в еміграції стало діяти об'єднання Мистецького українського руху (МУР), до якого увійшла група талановитих письменників: У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багря­ний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Шевельов, Б. Кравців, І. Кошелівець. Вони започаткували серію «Мала бібліотека МУРу», часописи «Рідне слово», «Українська трибуна», «Заграва», «Ли­таври», «Київ». Засновуються десятки літературних, драматичних, му­зичних колективів: капела бандуристів, хор «Україна», налагоджується видавнича справа. Об'єднуючою ідеєю для української діаспори була оборона України, ідея її усамостійнення і державності. У збірці «Прав-доносці» (Мюнхен, 1948) Яр Славутич наголошував, що ідеалом зма­гань за незалежність України має стати:

Не поля клин, не пасіка ласкава, І не балки, де чайка проквиля, А суверенна, кована держава, Бо в ній — і труд, і воля, і земля.

Українські художники в діаспорі продовжували традиції М. Бой-чука — школи монументалістів з елементами раннього Ренесансу, освоювали стиль імпресіонізму, характерного для західного мис­тецтва. Звичайно слід зазначити, що після другої світової війни в еміграції зійшлися творчі сили різних шкіл і напрямів, які представляли різні регіони України: Наддніпрянщину, Галичину, Слобожанщину, Донбас, Пів­день, Закарпаття, що дало змогу за умови збереження місцевої специфі­ки збагатити загальноукраїнські традиції. До того ж багато української інтелігенції, учених, професорів, лікарів, інженерів після переселення до

США, Канади, Аргентини та інших країн світу почали працювати у провідних державних і приватних інституціях, в університетах, вносячи помітний вклад у скарбницю світової цивілізації і створюючи відповід­ний імідж Україні.

Власне тут ми і підходимо до з'ясування деяких особливостей куль­тури західного зарубіжжя у повоєнний період, яка відчула значний при­плив іннонаціональних елементів і розширення комерціалізації. Знач­но збільшилась кількість приватних шкіл, коледжів, університетів, кіно­студій, театрів тощо при одночасному збільшенні бюджетних витрат на розвиток освіти, науки, масових засобів інформації. Зокрема, в США в 1964 р. було створено окрему Національну академію техніки, фінансу­вались найважливіші програми Національної академії наук США, Ка­ліфорнійської та Чиказької академій. З 1965 р. почала функціонувати Національна академія освіти.

Помітним явищем у західній культурі був техніцизм (техно­кратизм) — своєрідний культ техніки як один із спадкоємців класич­ного позитивізму, що, на думку англійського письменника Ч. Сноу, при­звело до розколу єдиної культури на «дві культури»: культуру наукову (вчені-природознавці і техніки) і культуру «гуманістичну» (художня ін­телігенція). Внаслідок пріоритетів, які віддавались розвитку природничо-технічних наук, відбувалася певна абсолютизація матеріально-речових потреб і цінностей на шкоду духовно-творчим і моральним.

Найхарактернішим для зарубіжної культури був подальший роз­виток так званої «масової культури», яку традиційна радянська куль­турологія оцінювала як кризу культури. Більшість західних культуроло­гів схильні трактувати «масову культуру» як народну, культуру мас, дос­тупну для найширших верств населення. У літературі останніх років дедалі частіше замість терміна «масова культура» вживається поняття «популярна культура» як синонім народної. Тут треба мати на увазі, що науково-технічний прогрес привів до своєрідної революції в сфері за­собів інформації, телетрансляції, тиражування художніх творів. Сформу­валась комерційна індустрія культури на грунті використання телеба­чення, радіо, звукозапису, кіно, інших засобів комунікації, що дало змогу модернізувати старі види мистецтва і дати поштовх новим, у тому числі авангардизму: поп-арт, ретро-стиль тощо.

Масова культура дістала широке поле дії саме у сфері мистецтва, яке має порівняно легший доступ до масової свідомості та націлене зде­більшого на дозвілля і розваги. На Заході продовжувала формуватись ціла індустрія розваг, що тиражувала культуру «серійного» виробницт­ва. Разом з тим завдяки цій індустрії розширились можливості для прилучення дедалі ширших верств населення до художніх цінностей високої культури. Масова культура насаджувала комформізм, вона ма­ла протидіяти поширенню комуністичної ідеології, захищати західне

суспільство. А вже в рамках масової культури народилась поп-культураї як своєрідний протест, бунт або контркультура. Кіно, телебачення, зву-козапис, а згодом і відео почали витісняти традиційні форми залучення людей до культури: сімейне читання, домашню музику. Тому частина політологів, зокрема американський вчений Д. Макдональд, схильні вба-чати в масовій культурі пародію на високу культуру.

Щодо високої культури, то в повоєнні роки вона набула на Заході потужного розвитку, що зумовлювалось подальшою демок-ратизацією західник держав, піднесенням життєвого рівня, освітиі і загальної культури, виробництва та побуту. Висока культура проростала на грунті народної, зокрема фольклору, на національних тра- диціях. У Франції, наприклад, в образотворчому мистецтві набув поши-рення неореалізм (А. Фужерон, Ж. Аюрса), великої популярності на-були малюнки Ж. Еффеля. Однак, як і в США, Великобританії, Захід­ній Німеччині, Італії, переважали модерністські напрями — абстрактний! експресіонізм, абстрактний сюрреалізм, неоконструктивізм тощо, а звід-си поширювались на інші континенти — в Азію, Африку, Латинську Америку.

На грунті модернізму проростають «інтелектуальний роман», «ін-телектуальна драма», концептуальне мистецтво. Літературу психо­аналізу в США представляли У. Фолкнер, Дж. Стейнбек, Е. Колдуелл Дж. Селінджер, Дж. Чівер, поети Р. Фрост, К. Сендберг, Т. Ретке. Значне поширення набула «масова белетристика» (пригодницькі, кри­мінальні, еротичні романи і повісті). В модерністській літературі Фран-ції популярність здобули прибічники екзистенціалізму Ж. П. Сартр, і А. Камю, С. де Бовуар.

Якщо спробувати вичленити деякі спільні риси повоєнного авангар­дизму на Заході, то головним героєм у літературі найчастіше виступає не ' особа, а сам словесний текст, в образотворчому мистецтві, в скульпту­рі — пластична чи акварельна конструкція, у музиці акцент робиться на оригінальність звуку, голос окремих інструментів. Часом форма почала затіняти зміст твору.

Своєрідність культурного життя західного зарубіжжя в другій половині 40-х — першій половині 60-х років полягала в тому, що на відміну від довоєнних років дещо спадає інтенсивність процесу сприйняття США культурних цінностей з Європи, хоча вивезення умів тривало. Водночас США разом з планом Маршалла нав'язу­ють Європі свої стандарти культури, причому найчастіше засо­бами масової інформації, маскультури. Деякі культурологи розглядають цей процес як «американізацію» національних культур Європи, який в наступні роки набув характеру культурної агресії і про який на весь го­лос заговорили французи, італійці, греки, німці та інші, оскільки він почав : загрожувати їхній культурній самобутності.

Створене ще в роки війни «Інформаційне агентство США» (USIA), потужні радіопередавачі «Голос Америки», американські центри культу­ри, бібліотеки перетворили європейські країни на своє культурно-інформаційне поле. Особливо популярними стають американські гангс­терські фільми «Малюк і Нельсон», «Біла спека», «Вони живуть вночі», фільми-жахи. У 1946 р. на італійські кіноекрани, наприклад, було випу­щено 60 американських фільмів, у 1948 р. — 688. У них пропагувались роль США у визволенні Європи від фашизму, винахід атомної бомби, страх перед світовою катастрофою, рекламувались американський спосіб життя, високий рівень споживання, матеріального забезпечення, а водно­час й американські товари. Більш як 2 тис. коледжів та університетів США, в яких навчались понад 6 млн чол., широко відкрили свої двері й для європейців, вихідців з країн Азії, Африки, Латинської Америки, оскільки американська освіта ставала дедалі престижнішою в світі.

Американізація торкнулася і світу музики, в якому найпопулярнішим стає джаз, а він, у свою чергу„ народжує рок-н-рол — своєрідне поєд­нання джазу, пісні і танцю. Його підхопили відомі ансамблі «Бітлз» і «Роллінг стоунз» у Великобританії, звідти він знову повертається до США, а далі стає популярним у всьому світі.

Осмислюючи тенденції розвитку зарубіжної культури в повоєнний період, нові явища, течії, творчі методи, стилі, що зміцнювались або запо­чатковувались у літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі, архі­тектурі, включаючи модерні, не можна випускати з поля зору те, що цей процес відбувався з урахуванням національних особливостей і традицій кожної країни, не стримуючи при цьому інтеграційні тенденції.

Важливим інструментом міжнародного співробітництва в сфері осві­ти, науки і культури стало ЮНЕСКО — спеціалізована установа ООН, статут якої вступив у дію в листопаді 1946 р. Україна стала членом ЮНЕСКО з 1954 р. і включалася в реалізацію основних її програм, спрямованих на боротьбу з неписьменністю, розвиток освіти, підготовку кадрів, вивчення і поширення національних культур, охорону довкілля, пам'ятників культури. Благотворний вплив місій ЮНЕСКО особливо відчули народи країн Азії, Африки, Латинської Америки, багато з яких у повоєнний період здобули державну незалежність. Значне місце відво­дилось міжнародній інформації в сфері культури, видавничій діяльності. «Кур'єр ЮНЕСКО», часописи «Культура», «Перспективи освіти», «Му-зеум» та інші відіграють важливу роль у культурному обміні народів пла­нети. Гальмом цих процесів були політика «холодної війни», ідеологіч­не протистояння.

Отже, повоєнний період розвитку української та зарубіжної культу­ри суперечливий і неоднозначний. З одного боку, було піднято з руїн матеріальну культуру, подальшого розвитку набули освіта, наука, збагатились літературно-художня скарбниця національних культур народів, більи динамічними стали інтеграційні процеси. Із завершенням збирання основі них етнічних земель у межах УРСР відбулося своєрідне «возз'єднані ня» української культури, її соборність, що було додатковим стимулов до культурно-духовного відродження і консолідації української націй В літературі і мистецтві по-новому осмислювався сенс людського житт як найвищої цінності, утверджувались модерні форми, дух гуманізму, іншого боку, поглиблення розколу світу, «холодна» війна, ідеологічні боротьба, агонія сталінізму негативно позначились на культурі та духов ності в обох частинах світу: як у країнах радянської системи, так і ві західному світі. В СРСР, у тому числі в Україні, а також певною мірою в країнах «народної демократії» тривали репресії та культурно-національний геноцид, провадилась розгнуздана антирелігійна пропаган-да, ідеологізовувалась і одержавлювалась духовність. У західних держа-вах поряд з примноженням кращих здобутків літератури і мистецтва під гаслом «масової культури» нерідко тиражувались низькопробні твори, насаджувались культ насилля, бездуховність.

Смерть Сталіна, критика культу його особи, хрущовська «відлига» та і спроби лібералізації суспільства дали поштовх культурно-національномуі пробудженню, культурному обміну з західними країнами. Провідниками цих процесів виступили «шестидесятники» та дисиденти.

Осмислення трагічних наслідків «холодної війни», воєнного та іде-ологічного протиборства для світової культури, врахування уроків ми­нулого переконливо свідчать, що тільки шлях утвердження цілісності світу, об'єднання демократичних інтелектуальних сил усіх націй може служити інтересам цивілізації всього людства.

Період 60—80-х років — один із суперечливих в історії зарубіжної культури, адже в цей час її розви­ток відбувався у надзвичайно складних умовах подальшого поглиблення протистояння двох непримиренних між собою соціально-економічних систем, загострення їх протиборства, що створювало значні перешкоди на шляху соціально-економічного і культурного процесу.

Проте, долаючи ці та інші труднощі, широко використовуючи новітні досягнення науково-технічної революції (НТР), передові країни за­рубіжжя в зазначений період зробили вагомий внесок у створення за­гальнолюдських духовних цінностей, розвиток світової цивілізації та культури.

На другу половину 60—80-х років припадає далеко не кращий період і в розвитку української культури. Не маючи своєї державності, пере­буваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко і репресії. Це притупляло творчий потенціал українського народу, гасило Ініціативу, змагання різних ідей і напрямів у культурі, виснажувало духов­ні сили народу, що не могло негативно не позначитися на рівні, якості і темпах розвитку культури в цілому та кожної з її складових зокрема. Однак і в цих важких умовах український народ не втратив свій духов­ний, моральний і багато у чому зберіг свій культурний потенціал, особли­во його фундаментальні засади.