12.1. Відбудова матеріальної бази культури, розвиток освіти і науки

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях полягли тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музи­кантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, цер­ковних храмів, історичних пам'яток. Численні культурні цінності, еваку­йовані на початку війни до Росії та інших республік, вивезені до Німеч­чини та її союзників, не були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність покалічили душі мільйонів людей, деморалізували сус­пільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкування, але не вбили споконвічний потяг українського народу до вершин освіти і науки, не знищили його мову, пісню і думу. Культ особи Сталіна, атмос­фера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у пово­єнні роки, голод 1946—1947 pp., каральні акції проти підпілля ОУН-УПА, кривава операція «Вісла», масові депортації супроводжувались

масштабною атакою на українську національну ідею, яка з подачі ідеоло­гів більшовизму подавалась не інакше як українсько-німецький націона­лізм. Усе це поставило під загрозу гуманістичні цінності українського народу, проте й додало сил у боротьбі за національно-культурне відро­дження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, опла­куючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думали і про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У міру звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймались з руїн згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, віднов­лювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень ху­дожників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським влад- ним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, Ізмаїлля, Закарпаття. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією «українського буржуазного націоналізму». Вже на початку 1944—1945 pp., коли останні українські села звільнялися від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навчалось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: «Ре­монт і відбудову школи — своїми силами», який народився на Житомир­щині. Методом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні, було споруджено 2,4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, від­кривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Тисячі учителів із східних областей було направлено на Волинь, Закарпаття, в Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась широкомасштабна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що дало змогу за короткий час-навчити писати і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою дітей і підлітків.

Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки. Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дітей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла чисель­ність учнів у 8—10 класах. Із 34,5 тис. шкіл, які функціонували в респуб­ліці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти, як основи всієї культури, мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з життям (1958) семирічка була замінена восьмирічкою, стимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис. учнів переважно з багато­дітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї

політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відво­дилось урокам праці і виробничій практиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, запроваджувалось обов'язкове вивчення російської мови. Новий шкіль­ний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом «двомовності» фактично утверджувалась російська одномов-ність.

Зазначені суперечності були характерні і для вищої, і для серед­ньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів поміт­но розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студен­тів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, техніку­мів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла відповідно до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київсь­кого, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Черні­вецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу вузам України надавали університети та інститути Москви, Ленінграда й інших міст, водночас продовжувався відплив наукових кадрів і талановитої молоді в Росію та інші республіки. Було значно розширено підготовку спеціа­лістів впровадженням заочної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських ауди­торій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інвалідів війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підпри­ємств і колгоспів.

Помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн навчальний процес все-таки збагачувався, впроваджувались новітні здобутки науки і тех­ніки, а заодно насаджувався сталінізм як останнє слово марксиз­му. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався кон­троль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вузів, за ідейною спрямо­ваністю навчально-виховного процесу, продовжувалась «чистка» про­фесорсько-викладацьких й учительських колективів від «неблагонадій-них», здебільшого національне свідомих фахівців. У 1946 р. була забо­ронена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів. Дедалі більше звужувалась сфера вживання української мови, вивчення історії нашого народу, його куль- тури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, вклю-чаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького уні-верситету в 1947 р. наполегливо просила припинити русифікацію уні-верситету. Всі викладачі, зазначалося в листі, — бояться, щоб їм не «пришили» націоналізм, читають лекції російською мовою. Водночас, нагадувалось, що в університеті в Празі є кафедра української мови.

І все ж 50-ті — початок 60-х років характеризуються розширення доступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.

У повоєнні роки відбувалась і зміцнювалась матеріальна базо установ науки в Україні, особливо тих її галузей, що були пов'яза-ні з військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. дсі Києва повернулась з евакуації президія АНУРСР і було поступове розгорнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до-1960 р. чисель-ність наукових установ зросла з 462 до 488, у півтора раза збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили внесок президенти Академії наук, вчені світовим іменем О. Палладій (з 1946 p.), Б. Патон (з 1962 p.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на роз-робці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних проблем. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу елект-ронно-обчислювальну машину «МЕОМ», в інституті електрозварювання розроблялись унікальні технології і модерна зварювальна апаратура використанням електроніки.

Розвиток науки, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і д ховному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміністративними методами управління, некомпетентним втручаннял партійне-державного керівництва. Ідеологічні кампанії, які розгорнулс сталінське керівництво, боротьба проти схиляння перед західною нау-| кою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана «лисенків-щина» — все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідки мав сталінізм для розвитку сус-пільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перство-рити в слухняну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищівна критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кі-бернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологіч-ної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральнії акції було вчинено супроти науковців Інституту мови і літератури АНУРСР у постанові політбюро ЦК КП(б)У «Про перекручення і по­милки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (1946). Авторам М. Плісецькому, Є. Кири-люку, І. Пільгуку, С. Шаховському та іншим інкримінувалося намагання представити історію української літератури в буржуазно-націоналістич­ному дусі, у відриві від історії російської літератури та Іі благотворного впливу, висувалось звинувачення у відступі від марксизму-ленінізму, за­мовчуванні класової боротьби.

Ще більшого острокізму зазнали українські історики у постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (1947), яка критикувала праці періоду війни «Короткий нарис історії України», «Нарис історії України», пер­ший том «Історії України» за «спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України М. Грушевського». За так звані «політичні помилки» було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчинено справжній кадровий погром у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вузах.

Для свого утвердження тоталітарний режим використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво. Вже за перше повоєнне п'ятиріччя кількість клубних за­кладів збільшилась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тис., з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювались здебільшого політичною літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руйнації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжко­вих фондів, посилювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистець­ких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, краєзнавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культурному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, у міру звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження но­вих установ освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліо­тек, кінопересувок, музеїв.

Відновлення культурного життя України після звільнення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неоднозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й культурного життя україн­ська культура потрапила під посилений ідеологічний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура націо­нальна і формувалася як культура класова.