Утворення звуків мовлення

Особливість надставної труби голосового апарату людини полягає в тому, що вона не лише посилює голос і додає йому індивідуального забарвлення (тембр), але є і місцем утворення звуків мовлення. Одні частини надставної труби (порожнина носа, додаткові пазухи носа, тверде піднебіння, задня стінка глотки) нерухомі і називаються пасивними органами вимови. Інші частини (ни жня щелепа, губи, язик, м'яке піднебіння) — рухомі і називаються активними органами вимови. При рухах нижньої щелепи відбувається відкриття або за криття рота. Різноманітні рухи язика і губ змінюють форму порожнини рота, утворюють у різних місцях ротової порожнини зімкнення або щілини. М'яке піднебіння, підіймаючись і притискаючись до задньої стінки глотки, закриває вхід до носа, опускаючись — відкриває його.

Діяльність активних органів вимови називається артикуляцією і забез печує утворення звуків мови, тобто фонем. Акустичні особливості звуків мови, що дозволяють відрізняти їх один від одного на слух, обумовлені особливостя ми їх артикуляції. Для правильного засвоєння фонетики, зручності і глибшого вивчення природи звука, документального відображення того чи іншого дефек ту мовлення застосовується фонетична транскрипція. Загальною для артикуляції всіх голосних звуків ознакою, що відрізняє їх артикуляцію від артикуляції приголосних звуків, є відсутність перешкод на шляху повітря, що видихується. Звук, який виникає у гортані, в надставній трубі посилюється і сприйма ється у вигляді чистого голосу без домішки шумів. Звук голосу складається з основного тону і низки додаткових тонів — обертонів. У надставній трубі від бувається посилення не лише основного тону, але й обертонів, причому не всі обертони посилюються однаково: залежно від форми резонуючих порожнин, головним чином порожнини рота і частково глотки, одні ділянки частот поси люються більше, інші — менше, а деякі частоти не посилюються зовсім. Ці по силені ділянки частот, або форманти, і характеризують акустичні особливості різних голосних.

Кожному голосному звукові відповідає особливе розташування актив них органів артикуляції (язика, губ, м'якого піднебіння, глотки). Тому один і той же звук, що виник у гортані, набуває в надставній трубі забарвлення, харак терного для того чи іншого голосного. Форма порожнин рота і глотки, характерна для кожного голосного, за лежить в основному від положення язика й губ. Рухи язика вперед і назад, бі льше або менше його піднімання до певної частини піднебіння змінюють об'єм і форму резонуючої порожнини. Губи, витягуючись уперед і округлюючись, утворюють отвір резонатора і подовжують резонуючу порожнину.

Породження мовлення

Спілкування — специфічна психокогнітивна діяльність людей, в основі якої - процеси породження і сприйняття мовлення у конкретному комунікативному контексті й ситуації.

Нормальне використання мови людиною — це перед усім уміння говорити і писати, тобто створювати, породжувати нові тексти.Продукування, або породження мовлення ( ПМ ) – один з двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном «поро дження мовлення» вживають термін «вербалізація». У контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, можна використовувати як синонімічні.

ПМ безпосередньо пов'язане з мисленням, мовою та розумінням. Про зв’язок ПМ і мислення В.Ф.Гумбольдт писав: “Мова, відповідно до безмежних можливостей її вживання, які ніколи не можна точно виміряти, вимагає відповідних цим можливостям елементів, і потреба ця інтенсивно й екстенсивно росте по мірі підвищення ступеня, на який вона сходить, бо на найвищому ступені вона сама стає чинником порождуючої ідеї та втіленням розвитку думки. Весь розвиток людської мови, не дивлячись на численні перешкоді, йде до цієї кінцевої мети. Тому вона завжди прагне знайти такі мовні елементи, які забезпечили б оптимальне вираження розумових форм”. Крім того, ми аналізуємо природу за лініями, прокладеними для нас нашими рідними мовами. Ці "лінії" і виявляються при ПМ. Втім, ПМ не обмежується простим використанням структур мови, а спирається на породження якісно нового, хоча у процесах мовлення ми часто просто повторюємо те, що почули чи сказали раніше в аналогічних умовах, проте це не поширюється на абсолютно все, що ми кажемо. Поза сумнівом, у міжособистому спілкуванні ми часто вживаємо форми слів, яких ніколи не чули, творимо нові слова, не передбачені ніякими словниками, поєднуємо слова хоч і за певними законами їх поєднання, але часто дуже несподіваним способом.

ПМ характеризується зворотнім зв'язком з розумінням мовлення. Головна мета ПМ – пояснити щось адресату, і для цьоого використовуються мовні засоби. Тільки якщо мовець адаптує свою мову з тим, що адресат думає в даний момент, спілкування можна вважати таким, що відбулося. Звідси й те, як вибираються семантичний, синтаксичний, лексичний матеріал і навіть спосіб артикуляції в мовленні. Ця адаптація і оцінюється як логічність, самопротиречніть мови.

Зазвичай виділяються дві стадії ПМ, що протікають паралельно: планування (впорядкування концептуального змісту) і власне генерація тексту (трансформація семантичної або прагматичної репрезентації в природно-мовну). ПМ є рекурсивним, тобто складається з циклів, що включають такі підзадачі, як додавання, видалення і переупорядковування. Приступаючи ж до генерування мови, зазвичай мають тільки смутну ідею. Тільки після цього виникає проблема "вибору" слова. Іноді тематизуєтся саме затруднення у вираженні відчуттів; у деяких стилях нарочита неохайність виразу подається як ознака глибини, а в інших (напр., у Флобера) – як рішення складної інтелектуальної задачі, в якій непомітно присутній адресат. Найзвичайніший же випадок – поповнююче ПМ, коли час артикулювання початкових частин використовується для обробки подальшої інформації, яка потім і впроваджується у вислів. Є безліч стилів редагування, по-різному доречних в різних риторичних ситуаціях: за одних умов ми щось недоговорюєм, а в інших – додаємо від себе. При такій "конденсації" і ускладненні тексту ПМ також проходить декілька стадій. Чинники, що перешкоджають повному втіленню авторського задуму, не обмежуються дефіцитом часу, сили й пам'яті: повний контроль автора над ПМ неможливий в принципі. Тому зазвичай основні зусилля автори зосереджують на поточному фокусуванні уваги.

ПМ, особливо тексту, підкоряється не тільки семантичним, морфологічним і граматичним законам, але і правилам викладу. Схеми викладу подій досить різняться. Текст розвивається відповідно до очікувань про зв'язок подій. Те, що в очікуванням не передбачено, в кращому разі сприймається як коментар.

Породження мовлення характеризується певними особливостями:

1. ПМ — це мисленнєво-мовленнєва діяльність лю дини, а тому має всі риси та складові діяльності: інтенцію, задум, реалізацію, мету, зворотний зв'язок тощо. Інтенціональністъ — одна з найважливіших рис ПМ.

В аспекті діяльнісної теорії ПМ постає як система правил поводження з одиницями, що формують внутрішній лексикон людини і конструюють повідомлення, як проблема вибору певних одиниць із сукупності наявних, а інколи — як проблема створення нових одиниць.

2. Це один із видів когнітивної діяльності. Говоріння — це не простий переказ словами змісту думки мовця, а складна система адаптації, пов'язана з просуванням до бажаної мети в спілкуванні. А це означає, що мо­вець повинен брати до уваги велику кількість чинників, пов'язаних із соціальними, психічними, психологічними, фізичними та іншими аспектами вияву особистостей адресатів (аудиторії), конситуацією спілкування, зокрема контекстом культури, можливими ефектами впливу свого мовлення тощо.

3. ПМ — це процес ословлення думки, задуму, а то му обов'язково зорієнтований на організацію майбутнього повідомлення, тобто його підготовку і втілення в мовленнєві форми. Як означає О. Кубрякова, «глобальний образ того, що потрібно виразити в мові, повинен бути розчленований і структурований відповідно до способів і стереотипів мовного вираження, наближений до можливостей лінійного розгортання». Тобто смисли (сприйняття і пропускання світу крізь себе), що народжуються в мовленні, повинні бути співвіднесені з мовними структурами та мовними одиницями. Більше то го, задумане повідомлення повинно співвідноситися з певним типом текстів (дискурсів).

66. Особливості мовлення слабочуючих дітей

Обмежене розуміння мовлення - один з найбільш помітних і масивних симптомів. Експресивне мовлення характеризується такими особливостями: запас слів обмежений, відрізняється дифузністю, розширенністю і неточністю їхніх значень. У граматичному ладі відзначаються більш-менш грубі порушення (від однослівних речень до розгорнутої фрази, з помилками у відмінкових узгодженнях, у вживанні прийменників). У вимові слів є багато перекручувань у структурі слова: цікаво, що звичайно зберігається контур слів або хоча б ударний склад, як найбільш чутний, на цій підставі можуть змішуватися слова фонетично подібні.

Характер звуковимови слабочуючих дітей буде наступним:

а) змішання дзвінких і глухих приголосних;

б) сигматизми (в основному призубний і бічний), що довгостроково утримуються; заміни шиплячих звуків свистячими звуками і змішання свистячих і шиплячих звуків; неправильна вимова сонорних р, л;

в) недоліки пом'якшення;

г) пізніше формування африкатів,

д) випадання при поєднанні приголосних однієї з них

Голос слабочуючої дитини звичайно глухий, інтонація мало розвинута і невиразна. Недостатність свого мовлення вона доповнює жестикуляцією.

Більшість із зазначених недоліків відповідає особливостям мовлення нормальної дитини періоду мовленнєвого розвитку; інші недоліки характеризуються неправильними навичками, зумовленими недостатніми і перекрученими сприйняттями, що надходять до слухового аналізатору. До останнього відносяться: глухий і слабко модульований голос, змішання дзвінких і глухих при явищах одзвінчення глухих приголосних, труднощі виробки правильних свистячих приголосних.

67.Одним з головних напрямів розвитку мовлення глухих дітей є збагачення їхнього лексичного запасу, що безпосередньо пов’язано із засвоєнням семантики для адекватного розуміння та означення навколишньої об’єктивної дійсності, оскільки семантичний аналіз лексики є лінгводидактичною основою розвитку мовлення. Серед лексичних значень чільне місце посідає семантика іменників та дієслів, що забезпечує правильність позначення предикативної основи, яка втілює основну думку речення. Саме тому засвоєння семантики дієслова є одним з головних чинників розвитку мовлення глухих дітей. Розв’язання цього надзвичайно важливого завдання потребує проведення системних лінгводидактичних досліджень з подальшим впровадженням їх результатів у навчально-виховний процес.Результати наукових досліджень свідчать, що у дітей з порушеннями слуху спостерігаються певні особливості мовленнєвого розвитку, зокрема під час засвоєння дієслів: повільне накопичення словника, своєрідність вживання слів у мовленні, суттєві недоліки граматичного оформлення, внаслідок чого мовлення глухих учнів стає незрозумілим для оточуючих і спричиняє певні труднощі розуміння зверненого до них мовлення (Р.М.Боскіс, Н.Ф.Засенко, С.О.Зиков, А.Г.Зікєєв, К.Г.Коровін, Л.С.Лебедєва, Г.Ф.Понгільська, Л.І.Фомічова, М.К.Шеремет, Л.О.Штойко, М.Д.Ярмаченко та ін.).

73. Здійснено цілісний психолого-методичний супровід навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку (розроблено зміст, навчальні і корегуючі програми, підручники, нові технології навчання і виховання). Комплексний підхід до реалізації інтелектуально-полісенсорного принципу формування слухового сприймання та мовлення у дітей з особливими потребами, зокрема з порушенням слуху та мовлення, забезпечено універсальним комп’ютерним тренажером з корекційно-розвивальною програмою «Живий звук». З метою прискорення адаптації дітей з особливими потребами розробляється і запроваджується інклюзивне навчання.В основу системи положено «глобальний підхід». Він ґрунтується на використанні на початковому етапі формування усного мовлення «методу цілих слів» з широким залученням письма, карток з надрукованими словами і реченнями, буквами або дактильними знаками. На основі глобального сприймання, переважно зором, цілих слів з карток, з губ, а дактильних знаків з руки вчителя, нечуючі діти збагачують словник, навчаються читати і писати, оволодівають звуковимовою.

Навчання вимові здійснюється за аналітико-синтетичним концентричним полісенсорним методом. Основними одиницями при навчанні вимові та розвитку слухового сприймання є цілі слова і фрази. При цьому ведеться робота над такими елементами мовлення, як склади і фонеми. Концентричність метода полягає у опануванні на початковому етапі 17 фонем першого концентру, яке дає можливість промовляти різні слова незалежно від їх звукового складу. Формування фонем, які замінялися відбувається пізніше. В основу концентричного метода положено закономірність опанування вимови дитини з нормальним слухом. Процес формування мовлення відбувається із залученням усіх аналізаторів дитини. Слухомовленнєва робота здійснюється у рамках комунікаційної системи (С. А. Зиков). Головними принципами роботи за цим методом є принципи: корекційної спрямованості навчання, єдності процесів навчання основам наук і словесного мовлення, зв’язку з предметно-практичною діяльністю, інтенсифікації мовного спілкування, розвитку слухового сприймання у навчанні.