15. Що є суттєвою ознакою олігополістичної конкуренції?

а) на ринку діє обмежена кількість виробників;

б) боротьба великих фірм різних галузей за споживача;

в) конкуренція багатьох фірм однієї галузі, які виробляють диференційовану продукцію;

г) конкуренція, за якої фірми можуть вільно виходити на ринок і залишати його.

16. Цінова дискримінація полягає:

а) у диференціації заробітної плати працівників фірми;

б) у збільшенні прибутку за рахунок установлення високих цін на товари;

в) у завищуванні цін на товари високої якості;

г) у продажу за різними цінами однакової продукції різним покупцям.

17. Основною рисою олігополістичної конкуренції є:

а) наявність великої кількості виробників певного товару;

б) наявність у галузі обмеженої кількості великих фірм, які виробляють диференційовані товари;

в) наявність у галузі обмеженої кількості великих фірм, що випускають стандартизовані або диференційовані товари;

г) велика концентрація виробництва в одного виробника.

18. Конкуренція спонукає виробника:

а) упроваджувати НТП;

б) поліпшувати якість товарів;

в) удосконалювати технологію та організацію виробництва;

г) зумовлює зростання цін.

19. Виділіть позитивні наслідки конкуренції:

а) є великий вибір товарів;

б) відбувається диференціація доходів;

в) відбувається впровадження НТП і зниження витрат;

г) поліпшується якість продукції.

20. Методами нецінової конкуренції є:

а) поліпшення якості продукції;

б) розширення сфери післяреалізаційного обслуговування та продовження гарантійних термінів;

в) надання покупцям безпроцентних кредитів;

г) використання НТП з метою зниження витрат виробництва і цін.

21. Адміністративна монополія:

а) виникає на основі концентрації виробництва;

б) виникає на основі надання державою фірмі виключного права на виконання певного виду діяльності;

в) виникає на основі концентрації виробництва;

г) виникає на основі скуповування нових технологій.

22. Виникнення природних монополій може зумовлюватись:

а) спроможністю однієї фірми при високій концентрації виробництва в галузі виробляти продукцію за нижчих се­редніх витрат;

б) особливостями технології виробництва;

в) особливостями обслуговування споживачів;

г) посиленням диференціації виробників.

23. Економічна боротьба за одержання більшого прибутку після переміщення капіталів у високоприбуткові галузі виробництва — це:

а) досконала конкуренція;

б) недосконала конкуренція;

в) міжгалузева конкуренція;

г) внутрішньогалузева конкуренція.

Тема 7. Показники макроекономіки. Макроекономіка і теорія макроекономічної нестабільності План

1.Система національних рахунків як нормативна база макроекономіки

2.Основні макроекономічні показники

3.Макроекономічна нестабільність

4.Зайнятість та безробіття

5.Інфляція та її види

-1-

Вивчення теми надасть студентам можливість отримати початкові уявлення про сучасну концепцію макроекономічного рахівництва та освоїти основні показники вимірювання кінцевих результатів функціонування економіки.

Практика макроекономічних розрахунків у будь-якій країні застосовує велику кількість показників, які обчислюються за певними правилами. Але оскільки кожна країна певним чином інтегрована в світову економіку, то з метою забезпечення міжнародних порівнянь виникає необхідність застосування єдиних підходів до системи та методології обчислення макроекономічних показників. Ця вимога реалізується за допомогою спеціального міжнародного стандарту — «Системи національних рахунків» (СНР). Вона затверджується ООН і рекомендується всім країнам для практичного використання.

Для вивчення ролі СНР як нормативної бази макроекономічного рахівництва слід, передусім, зрозуміти ті методологічні принципи, на які вона спирається. До основних належать такі:

1. продуктивною є будь-яка діяльність, яка приносить дохід її суб’єктам. Цей принцип лежить в основі визначення величини доходу, створеного національною економікою, при обчисленні якого беруться до уваги не лише галузі матеріального виробництва, а й галузі, які надають послуги (освіта, охорона здоров’я тощо);

2. видатки на виробництво національного продукту дорівнюють доходу, одержаному від його реалізації, або вартість факторів ви­робництва, спожитих при виготовленні національного продукту, дорівнює доходам, що їх отримують власники виробничих факторів. Цей принцип лежить в основі економічної рівноваги, до якої економіка постійно тяжіє;

3. економіка перебуває в постійному кругообігу, котрий являє собою безперервний потік перетворень видатків у доходи, а доходів у видатки. Цей принцип лежить в основі економічної динаміки і свідчить про те, що доходи є функцією видатків, а видатки залежать від розподілу доходів.

СНР спирається на певну систему категорій, за допомогою яких здійснюється облік економічної діяльності в країні. Основні з них — інституціональна одиниця, сектор, економічна операція, рахунок.

Національна економіка — це сукупність інституціональних одиниць, які є базовою одиницею обліку в СНР. Якщо економічні інтереси таких інституціональних одиниць зосереджені на території даної країни, то їх називають резидентами цієї країни. І навпаки — інституціональні одиниці, економічні інтереси яких зосереджені поза межами даної країни, щодо неї є нерезидентами. Залежно від функцій, поведінки та цілей усі інституціональні одиниці-резиденти об’єднуються у відповідні сектори: підприємства (нефінансові); фінансові установи; громадські та приватні організації, які обслуговують домашні господарства; домашні господарства; зовнішньоекономічні зв’язки.

Інституціональні одиниці перебувають між собою у певних економічних відносинах. В СНР ці відносини називають економічними операціями. Їх поділяють на три групи: операції з товарами та послугами; розподільчі операції; фінансові операції.

Облік усіх економічних операцій здійснюється за допомогою певної системи рахунків, у яких економічні відносини між інституціональними одиницями або секторами враховуються на основі принципу подвійного обліку. Це означає, що кожна операція облікову­ється двічі: на одному рахунку як ресурси (зміни в зобов’язаннях), на другому — як їх використання (зміни в активах).

Виділяють рахунки внутрішньої економіки та рахунки зовнішньоекономічних зв’язків. До першої групи належать сім рахунків: виробництва, утворення доходів, розподілу доходів, використання доходів і капіталу, поточних операцій, операцій з капіталом, фінансовий рахунок. Друга група включає такі рахунки: поточних операцій, операцій з капіталом, фінансовий рахунок.

-2-

СНР спирається на низку макроекономічних показників, за допомогою яких вимірюються результати функціонування національної економіки. Первинним таким показником є валовий випуск (ВВ), який відображає повну ринкову вартість усіх товарів та послуг, вироблених у країні за певний період. Але найбільше значення серед макроекономічних показників має валовий внутрішній продукт (ВВП).

За своєю суттю ВВП — це ринкова вартість кінцевої продукції або додана вартість, створена резидентами всередині країни. Кінцевою продукцією є лише та частка валового випуску, яка спрямовується на невиробниче споживання, інвестування та експорт. Це означає, що при обчисленні ВВП із валового випуску має відніматися проміжна продукція, яку використовують для виробництва товарів та послуг і яка прибирає форми матеріальних витрат (МВ).

ВВП можна обчислити трьома методами:

1. виробничим методом: ВВП = (ВВ – МВ) + чпп, де (ВВ – МВ) — додана вартість усіх галузей економіки, ЧПП — чисті продуктові податки, тобто продуктові податки мінус субсидії;

2. методом доходів (розподільчим):

ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + ЧНП, де ЗП — зарплата найманих працівників, ВКП — валовий корпоративний прибуток, ЗД — змішаний дохід, ЧНП — чисті неприбуткові податки, тобто неприбуткові податки мінус субсидії;

3) методом видатків (кінцевого використання). ВВП, обчисле- ний цим методом, відображає основну тотожність національних рахунків і є основним предметом макроекономічного аналізу. Тому формулу ВВП за цим методом побудуємо на базі англійської абре- віатури:

Y = C + І + G +NX,

де Y — валовий внутрішній продукт, С — споживчі видатки, І — валові приватні інвестиції, G — державні закупівлі, NX — чистий експорт, який обчислюється як різниця між експортом (Х) та імпортом (М), тобто NX = X – M.

Спираючись на ВВП, можна отримати чистий внутрішній продукт (ЧВП), який обчислюється на основі віднімання від ВВП вартості спожитого капіталу, тобто амортизації (А): ЧВП = ВВП – А.

Але ВВП не повною мірою відбиває доходи, що їх отримують резиденти кожної країни. По-перше, ВВП не враховує первинні доходи, зароблені резидентами країни за кордоном або виплачені нерезидентам. Тому застосовується більш широкий показник — валовий національний дохід (ВНД), який крім ВВП враховує ще й чисті первинні зовнішні доходи: ВНД = ВВП + ЧПДз. По-друге, за рахунок первинних доходів резидентів можуть надаватися трансферти нерезидентам, і навпаки — за рахунок первинних доходів нерезидентів можуть надаватися трансфери резидентам. Цю обставину враховує ВНД наявний (ВНДн), який обчислюється як сума ВНД та чистих поточних трансфертів зовнішніх: ВНДн = ВНД + ЧПТз.

Важливим показником у системі макроекономічних вимірювань є дохід домогосподарств, тобто особистий дохід (ОД). Він є сумою первинних доходів домогосподарств та їх вторинних доходів, які не зароблені, але отримані внаслідок перерозподілу первинних доходів. ОД визначається за формулою:

ОД = (ЗП – ВСФ) +Р + ЧВ + Д + ЗД + СТв + ЧСТз.

У цій формулі ВСФ — відрахування від зарплати в соціальні фонди, Р — рента, ЧВ — чисті відсотки, Д — дивіденди, ЗД — змішаний дохід, СТв — соціальні трансферти внутрішні, ЧСТз — чисті соціальні трансферти зовнішні.

Проте домогосподарства використовують не весь особистий дохід, а лише ту його частину, яка залишається після сплати особистих податків. Внаслідок цього формується післяподатковий дохід (DІ), який обчислюється за формулою: DІ = OD – OП.

У кінцевому підсумку він розподіляється на споживчі видатки та заощадження: DІ = C + S.

Усі макроекономічні показники безпосередньо обчислюються в поточних цінах. Тому рівень та динаміка їх залежать не лише від реальних змін в економіці, а й від зміни цін. Щоб розмежувати вплив на ВВП фізичних обсягів виробництва і цін, розрізняють номінальний і реальний ВВП. Перший показник обчислюється в поточних цінах, тобто в фактичних цінах аналізованого року, другий — у постійних (незмінних) цінах, тобто в цінах базового року. Спираючись на реальний ВВП, можна обчислити темпи зростання та темпи приросту виробництва порівняно з базовим роком.

Динаміка ВВП, яка викликається лише цінами, вимірюється за допомогою індексів цін. Основними з них є індекс цін ВВП (дефлятор ВВП); індекс споживчих цін; індекс оптових цін. Спираючись на номінальний ВВП та індекс цін (Р), можна методами дефлювання або інфлювання обчислити реальний ВВП: ВВПр = ВВПн / Р.

-3-

Важливою особливістю економіки, яка спирається на ринкові відносини, є її нестабільність. Розвиток ринкової економіки протягом останніх двох століть засвідчує, що зростання виробництва періодично чергується з його падінням. У роки падіння ВВП безробіття зростає, ціни падають, а прибутковість зменшується. У роки зростання ВВП підвищується рівень зайнятості населення, зростають ціни і збільшуються прибутки. Такі коливання в економіці відбуваються не хаотично, а в формі економічних (ділових) циклів, які складаються із чотирьох фаз:

1. криза (або падіння);

2. депресія (або застій);

3. пожвавлення;

4. піднесення (або зростання).

Вихідною фазою економічного циклу слід вважати кризу, яка порушує нормальний поступальний хід економічного розвитку. Всі наступні фази відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза створює передумови для її власного відмирання та виникнення наступної фази. Незважаючи на те, що економічні цикли складаються з одних і тих самих фаз, вони суттєво різняться за тривалістю та амплітудою коливань.

Принциповим є питання про причини циклічних коливань. До найбільш значних причин можна віднести:

1. великі технічні нововведення, які з’являються нерегулярно і зумовлюють коливання в діловій активності;

2. політичні перевороти, різка трансформація соціально-еконо­мічної системи, війна та інші випадкові події системного характеру;

3. помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним вилученням грошей з обігу;

4. різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування національної економіки (зростання цін на імпортні енергоносії, фінансова криза у торгових партнерів тощо).

-4-

У макроекономіці не існує єдиної теорії економічного циклу. Але безперечним є те, що в кінцевому підсумку циклічні коливання викликаються суттєвими змінами в сукупному попиті або сукупній пропозиції. Якщо попит в економіці падає, то це спричиняється до падіння виробництва, збільшення безробіття і зниження цін. Якщо падає пропозиція, то це зумовлює падіння виробництва і збільшення безробіття за одночасного зростання цін. Одним із основних індикаторів економічної нестабільності є зайнятість. Рівень зайнятості виявляється через рівень безробіття (РБ), який характеризує співвідношення у відсотках між чисельністю безробітних (ЧБ) і чисель­ністю робочої сили (ЧРС):

Залежно від причин, які викликають безробіття, розрізняють три його види: фрикційне, структурне, циклічне. При цьому фрикційне та структурне безробіття інтегруються в категорію «природне безробіття», тобто безробіття, яке є внутрішньою або природною потребою для функціонування економіки.

Залежно від рівня безробіття розрізняють повну та неповну зайнятість. Повну зайнятість не слід ототожнювати з нульовим рівнем безробіття. Повна зайнятість — це зайнятість на рівні природного безробіття, а ВВП, яке виробляється в умовах повної зайнятості, є потенційним ВВП (ВВПп).

Якщо фактичний рівень безробіття (РБф) перевищує його природ­ний рівень (РБп), то це свідчить про виникнення циклічного безробіття, яке є ознакою неповної зайнятості. Воно викликається загальним падінням попиту в економіці, в тому числі й на ринку праці. За цих умов певна частка робочої сили не використовується для виробництва ВВП. Це викликає відставання фактичного ВВП (ВВПф) від ВВПп. Чим вище циклічне безробіття, тим більшим є відсоток відставання (в) і тим більшу величину ВВП втрачає економіка (ВВПв). Американський вчений Оукен емпірично виявив залежність, за якою кожний відсоток циклічного безробіття викликає 2,5 % відставання ВВПф від ВВПп. Це отримало назву закона Оукена. Якщо спиратися на цей закон, то можна обчислити втрати ВВП на кожному рівні циклічного безробіття. Це обчислення можна здійснити на базі таких рівнянь:

в =

-5-

Інфляція – знецінення грошей в результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів та послуг, тобто недотримання вимог закону грошового обігу.

Інфляція зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти, перерозподіл частки національного багатства на користь підприємств – монополістів, держави, тіньової економіки та мафіозних структур.

Явище інфляції відоме приблизно з IV – III до нашої ери, тобто з моменту, коли грошовим товаром у світі утверджувалося срібло. Причиною знецінення була втрата довіри до монет, в яких при карбуванні закладалося менше металу порівняно з офіційно встановленою кількістю. Але постійного та загального характеру інфляція набуває на рубежі ХІХ – ХХ ст. разом з невпинним розвитком та поглибленням ринкових відносин в суспільстві. Сучасна інфляція має багатофакторний характер. Основними її причинами є:

1) диспропорції між основними сферами народного господарства (між попитом і пропозицією , доходами і витратами держави тощо ) і насамперед глибока деформація між групою „А” і групою „Б”.

2) Монополістичні тенденції в економіці, які через механізм ціноутворення призводять до необґрунтованого підвищення цін на товари і послуги;

3) Надмірні воєнні витрати;

4) Зростання дефіциту державного бюджету, однією з вагомих причин якою є непропорційний ріст соціальних витрат ( на виплату пенсій , стипендій , допомоги безробітнім тощо). Разом з надмірним воєнними витратами це призводить до зростання внутрішнього боргу і випуску в обіг зайвої маси грошей ;

5) Необґрунтоване підвищення заробітної плати, при якому темпи зростання перевищують темпи розвитку продуктивності праці ;

6) Крах золотого стандарту, що зумовлює відсутність обміну банкнот на золото;

7) Дотації держави нерентабельним галузям і підприємствам , великий обсяг незавершеного будівництва;

8) Надмірна кредитна емісія;

9) Наявність маси посередників між виробниками і споживачами, кожен з яких підвищує ціни на товари і послуги.

Крім названих внутрішніх причин, існують і зовнішні. До них належать: необґрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валюти; швидкий ріст цін на імпортні товари та послуги; пострадянський синдром.

Так, протягом лише 1992 року ціни на нафтопродукти, які закуповує Україна зросли приблизно у 300 разів.

Методологічним ключем до аналізу видів інфляції є теорія грошей, яка передбачає багатогранність підходу при визначені основних форм інфляції. Залежно від темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію. Повзуча інфляція – така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад 5%) і проявляється у постійному зростанню цін. За повзучої інфляції безгосподарність та марнотратство, некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни покриваються за рахунок народу. Повзуча інфляція не спричиняє швидкоплинних і виразних негативних явищ в економічному житті. Водночас вона здатна виступати дійовим фактором збалансування грошово – фінансових та матеріально – речових ресурсів, прискорення технічного переозброєння виробництва, стимулює товаровиробників постійно дбати про зниження матеріалоємності і затрат живої праці. Проте вказані переваги повзучої інфляції можна досягти лише в умовах вільного ринку, конкуренції і підтримання рівноваги попиту – пропозиції. Галопуюча інфляція – це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя і викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване (10 – 100%).

Гіперінфляція – надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що як правило, веде до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На перший план діяльності уряду висувається емісійна інфляція, потужність друкарського верстата (50% і більше на місяць). Міжнародний валютний фонд допускає 40% рівень інфляції і 2% рівень дефіциту держбюджету протягом року. В Україні ціни в 1993 році зростали щомісяця в середньому на 170%, що свідчило про супер – гіперінфляцію. Так за 1992 – 1993 р.р. ціни в Україні зросли в 2569 разів. За 1992-1995 р.р. споживчі ціни зросли у 80000 разів, а грошові доходи населення лише у 26,7 тисяч разів. Теорією грошей допускається і більш вузька класифікація факторних форм інфляції. Йдеться про виділення групи інфляційних форм, розвиток яких зумовлений монетарним фактором, та інфляційні форми, що розвиваються під впливом немонетарних чинників. У першому випадку це, як правило, інфляція попиту, а у другому – інфляція витрат.

Інфляція попиту характеризується тим, що суспільство прагне витрачати більше, ніж це дозволяють виробничі потужності економіки. Виробничий сектор не в змозі відповісти на підвищений попит збільшення реального об’єму продукції, що призводить до підвищення цін на товари.

Інфляція також може виникнути в результаті змін витрат. Це інфляція витрат. Її головна причина – це збільшення номінальної заробітної плати та підвищення цін на сировину та енергію.

Інфляція в Україні – результат всієї сукупності складних соціально – економічних процесів, які склалися після розпаду СРСР.

Розгляд питань соціально – економічних наслідків інфляції є центральним в даній темі і передбачає перш за все, розгляд тих глибоких соціально - економічних наслідків, до яких призводить інфляція, а саме її крайня форма – гіперінфляція. Отже, наслідки впливу гіперінфляції на макроекономічні процеси в цілому є завжди і у всіх аспектах деструктивними. Необхідно звернути увагу на такі соціально – економічні наслідки інфляції:

1. Гіперінфляція призводить до розбалансування економічної рівноваги, порушення структури виробництва, підриває стимули довгострокових інвестицій, стримує процес нагромадження;

2. Відбувається перелив капіталу із сфери виробництва у сферу обігу, де більш швидкими темпами збільшується його кругообіг. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, яки прискорює деструктивні процеси в економіці;

3. Знижуючи реальні доходи широких верств населення інфляція звужує ємність внутрішнього ринку, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, тіньовий бізнес;

4. Гіперінфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів, що розвивається в наслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету;

5. В умовах гіперінфляції відбувається натуралізація обміну. Гроші втрачають здатність виконувати функції міри вартості та засобу накопичення. За цих умов здійснюється стихійний перехід до бартерних операцій;

6. Розвиток гіперінфляції ослаблює зовнішньоекономічні позиції країни, зменшує її конкурентні позиції на світовому ринку, призводить до падіння валютного курсу національних грошей, знецінення їх;

7. В ході посилення інфляційного процесу загострюється дефіцит платіжного балансу, який викликає порушення зовнішньоекономічних пропорцій;

8. Політичні наслідки гіперінфляції, загострення соціальних конфліктів. Гіперінфляція, як правило призводить до урядових криз, згортання демократії, встановлення тоталітарних режимів. У зв’язку з цими процесами зростає значимість активної антиінфляційної політики, яка має займати чільне місце в політиці уряду та центральних банків будь-якої країни.

Ключова роль в процесі боротьби з гіперінфляцією та пошуку ефективних методів стабілізації грошового обігу належить державі, з боку якої можуть застосовуватися слідуючи засоби стабілізації:

1. Загальне підвищення народногосподарської ефективності;

2. Прискорення НТР;

3. Вдосконалення структури відтворення;

4. Розумна інвестиційна політика;

5. Конверсія військового виробництва;

6. Скорочення чисельності управлінського персоналу, вдосконалення його роботи;

7. Раціоналізація зовнішньоторгових та зовнішньоекономічних відносин;

8. Проведення фінансово – кредитної реформи;

9. Суворий контроль за виплатою коштів;

10. Продумана податкова політика;

11. Обмеження масштабів діяльності „тіньової економіки”;

12. Створення сприятливого клімату для середнього та малого бізнесу.

Проведення антиінфляційної політики з боку держави передбачає і застосування суто монетарних методів стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три з них:

1) Нуліфікація (лат. Nulificatio – знищення) означає такий різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності суперінфляція. Він мав місце під час проведення грошової реформи 1922 – 1924 р.р. в колишньому СРСР коли один новий карбованець обмінювався на 50 млрд. старих, під час проведення грошової реформи 1996 року в незалежній Україні коли обмінний курс складав за 1 гривню – 100000 купонокарбованців.

2) Ревалоризація – це повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. Для цього з обігу вилучаються зайві гроші. Цей метод застосовується за незначної інфляції.

3) Девальвація – означає зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною. Протягом 1991 – 1994 років радянський карбованець був декілька разів девальвований, внаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара на кінець 1991 року становив близько 100 карбованців, а у березні 1995 року – понад 5000 карбованців. В Україні курс купона до долара з жовтня 1992 року по лютий 1995 року знизився з 340 до 150 тисяч карбованців, тобто більше ніж в 440 разів.