Тема 3: Суб’єкти ринкової економіки План

1. Суть і класифікація економічної системи.

2. Національні моделі господарювання.

3. Основні принципи підприємницької діяльності.

4. Підприємства та їх види.

5. Фонди підприємств.

6. Витрати виробництва.

7. Регулювання економіки на підприємстві: менеджмент та маркетинг.

8. Загальні засади договору оренди землі.

9. Умови договору.

10. Права та обов’язки сторін договору.

11. Припинення, поновлення та розірвання договору оренди землі.

-1-

Існують різні критерії класифікації економічних систем. Основними з них є критерії, що характеризують:

1. технологічний спосіб виробництва;

2. відносини власності ;

3. наявність або відсутність товарно-грошових відносин та ступінь розвитку їх;

4. тип господарського механізму.

Згідно з критерієм розмежування економічних систем з точки зору технологічного способу виробництва :

1. економічну систему, засновану на ручній праці;

2. економічну систему, що ґрунтується на машинній праці;

3. економічну систему, в основі якої лежить автоматизована праця.

За західними мірками це:

1. доіндустріальна;

2. індустріальна;

3. постіндустріальна.

Також виділяють : технотронне, кібернетичне суспільство, інформаційну економіку.

З точки зору відносин власності виділяють – первіснообщинний лад, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та соціалістичне суспільство, змішана економіка.

З погляду товарно-грошових відносин розділяють натуральне та товарне господарство.

З точки зору господарського механізму виділяють:

1. чистий ринок (ринкова економіка вільної конкуренції);

2. командно–адміністративна економіка;

3. змішана система;

4. традиційна економічна система. Крім того, розрізняють дефіцитну економіку, суспільство споживання, які характеризуються ступенем насиченості товарами та послугами.

Критерієм класифікації економічних систем є також наявність або відсутність експлуатації, критерії , що характеризують тип власності на технологічний спосіб виробництва (первіснообщинний , рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний способи виробництва).

-2-

Сучасна ринкова економіка – це змішана система, в якій змагальний ринковий механізм функціонує під контролем держава. Регулюючий вплив держави здійснюється шляхом прямих і непрямих методів. До перших належать встановлення стандартів охорони здоров`я, екології, якості товарів, конкуренції; до других – державний бюджет, грошова, податкова і кредитна політика, політика цін і доходів.

Різні держави розрізняються своєю історією, рівнем економічного розвитку, соціальними і національними умовами, географічним положенням. Тому сучасна ринкова система має національні моделі господарювання. Найбільш відомі з них :

1. „Японська модель” відрізняється певним відставанням рівня життя населення від зростання продуктивної праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції, різке підвищення її конкурентоспроможності. Для заохочення підприємницької активності не вживається серйозних заходів щодо контролю за майновим розшаруванням. Існування такої моделі можливе лише при винятково високому розвитку національної самосвідомості (інтереси нації над інтересами конкретної людини).

2. „Шведська модель” - відзначається сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь менш забезпечених верств населення. Це створює сприятливі умови для відтворення висококваліфікованої робочої сили як у матеріальних так і в невиробничих, інтелектуальних галузях виробництва. Така модель ринкового господарювання ґрунтується на відносно високому вихідному рівні економічного добробуту країни і кваліфікації працівників.

3. „Американська модель” - побудована на системі всілякого заохочення підприємницької активності, „збагачення” найбільш активної частини населення. Для зменшення соціальної напруженості малозабезпеченим групам населення гарантується прийнятний рівень життя за рахунок часткового перерозподілу національного доходу. Завдання досягнення „соціальної рівності” тут взагалі не розглядається. Ця модель ґрунтується на соціально-культурних особливостях нації – масовій орієнтації на досягнення особистого успіху, а також на високому рівні економічного добробуту.

–3–

Вивчення першого питання теми слід розпочати зі з’ясування суті підприємницької діяльності, її головних принципів. Підприємницька діяльність – це праця індивіда, заснована на розвитку особистісних факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямована на досягнення найкращого результату у господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед, привласнення додаткового продукту. Підприємницькою діяльністю не можна вважати виконання будь – якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця був відсутній хоча б один із факторів виробництва та не було права свободи такої діяльності. Найважливішими факторами підприємницької діяльності є особиста власність, фізичні, розумові здібності, знання і досвід, становище в суспільстві тощо.

У прийнятому Верховною Радою України Законі «Про підприємництво” названі основні принципи, за якими здійснюється підприємництво: 1)вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян; 2)самостійне формування програми діяльності; 3)вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; 4)встановлення цін відповідно до законодавства; 5)вільний найм працівників; 6)залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; 7)вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством; 8)самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємницька діяльність є одним із важливих факторів соціально— економічного прогресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтримку у таки основних формах: 1) надання свободи підприємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу комерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства.

Основними організаційними формами підприємницької діяльності є: а) одноосібне володіння; б) товариство або партнерство; в) корпорація.

Основними функціями підприємництва є новаторська, організаційна, господарська, соціальна і особиста діяльність.

Підприємництво завжди розвивається у певному соціально—економічному та історичному середовищі і для його здійснення потрібні економічні, політичні, юридичні та психологічні передумови.

–4–

Головними суб'єктами підприємницької діяльності виступають підприємства. Тому необхідно звернути увагу на розкриття їх суті.

Підприємство - це основна ланка господарства країни, самостійний господарський суб’єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Підприємство виробляє основну масу продукції, має закінчений цикл відтворення, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку, товарний знак.

У народногосподарському комплексі країни підприємство є органічною складовою частиною, яка визначена на основі поділу праці, має складну внутрішню структуру (бригади, ділянки, цехи тощо) і свій трудовий колектив з його інтересами.

Слід зазначити, що у відповідності з формами власності, що передбачені Законом України “Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів:

1. Індивідуальне підприємство, що засноване на особистій власності фізичної особи і її особистій праці;

2. Сімейне підприємство, що засноване на власності і праці громадян України, членів однієї сім'ї, які живуть разом;

3. Колективне підприємство, яке засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого уставного товариства, громадської або релігійної організації;

4. Приватне підприємство, що засноване на власності окремого громадянина з правом найму робочої сили;

5. Державне комунальне підприємство, що засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

6. Державне підприємство, яке засновано на загальнодержавній власності;

7. Спільне підприємство, що засноване на об'єднанні майна різних власників (змішана форма власності);

8. Орендне підприємство, яке надано в повне господарське ведення колективу (володіння майном зостається в руках держави, а функції розпорядження та використання передаються трудовому колективу).

Залежно від розмірів розрізняють підприємства великі, середні й малі. До малих належать підприємства в яких наявна чисельність працюючих становить: в промисловості та будівництві – до 200 чоловік, у науці та науковому обслуговуванні – до 100, в інших галузях виробничої сфери до 25, в роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.

В залежності від сфери діяльності існують промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні та інші спеціалізовані підприємства.

–5–

Фонди підприємства – це сукупність матеріальних і грошових ресурсів, цінних паперів, які створюються, розподіляються і використовуються у процесі розширеного відтворення для забезпечення життєдіяльності підприємства. До складу їх входять основні та оборотні фонди, фонди обігу, резервні й страхові фонди, а також інші матеріальні цінності й фінансові ресурси.

Основні фонди — це засоби праці, які багаторазово беруть участь у процесі виробництва, зберігають повністю або частково свою натуральну форму тривалий час, їхня вартість переноситься на вироблений продукт частинами у процесі їхнього зношування. Перенесення це здійснюється шляхом амортизації й утворення амортизаційного фонду.

Основні фонди включають виробничі й невиробничі. Виробничі основні фонди – це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі. Невиробничі основні фонди – це засоби праці, які безпосередньо не беруть участі у виробничому процесі, а задовольняють побутові й культурні потреби.

Оборотні фонди – це предмети праці, які використовуються у виробництві. Вони являють собою частину продуктивних фондів, які цілком споживаються у кожному циклі виробництва і їхня вартість повністю переноситься на виготовлений продукт. На практиці вони складають три групи: 1) виробничі запаси; 2) незавершене виробництво (предмети праці у виробництві, півфабрикати); 3) витрати майбутніх періодів.

Фонди обігу — це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають: готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, у банках, на рахунках, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, доведення до якості, яка відповідає вимогам споживачів, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції.

Оборотні фонди і фонди обігу, виражені у грошах — це оборотні засоби.

–6–

Як відомо, в основі процесу кругообігу й обороту фондів в умовах ринку грошові затрати підприємства відособлюються від вартості у вигляді витрат і приймають форму собівартості продукції. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість — це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати_таким чином: 1) матеріальні затрати; 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на державне соціальне страхування; 4) відрахування на обов’язкове медичне страхування; 5) амортизація основних фондів; 6) інші витрати.

У західній економічній літературі продуктивні сили (засоби виробництва і працівники) називають економічними ресурсами. Їх вважають обмеженими або рідкісними, тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб людини.

Крім того, вони ввели термін — вмінені витрати — справжні витрати виробництва на той чи інший товар, які визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати при найоптимальнішому використанні економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні — це витрати на придбання сировини, найму робочої сили, матеріалів та ін. Внутрішні витрати — це обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси).

Західні економісти розрізняють також постійні та змінні витрати. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди, витрат на освітлення, опалення, сплату процентів за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони незмінні для даного підприємства.

До змінних належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

–7–

Менеджмент (від англійського – керування, управління) є, по-перше теорією управління виробництвом, а по-друге, практикою управлінської діяльності. Діяльність підприємства передбачає пошук величезної кількості можливостей для розв'язання завдань закупівлі засобів виробництва, залучення робітників, вирішення фінансових, інноваційних проблем, налагодження взаємозв'язків з іншими підприємствами тощо. Все це зумовлює появу менеджменту, як особливої форми діяльності підприємства щодо організації і управління виробництвом.

Менеджмент підприємств передбачає необхідність реалізації таких основних функцій управління: 1) стратегічного фірмового планування (бізнес-план) та його реалізації; 2) формування організаційної структури управління; 3) комплектування штатів; 4) управління працівниками через мотивацію праці і її контроль та ін. Якість та рівень управління підприємством залежать від особистості менеджерів, їх теоретичної підготовки, практичного досвіду, таланту та ін.

У сучасних умовах виділяють шість основних організаційних форм управління:

1. Лінійна структура управління – здійснюється у взаємовідносинах між начальником і підлеглими, за ієрархічною структурою зверху донизу. Недоліком такої форми організаційної структури є надзвичайно складна процедура прийняття управлінських рішень.

2. Функціональна структура управління – спільний для кількох підрозділів функції управління передаються одному органу (підрозділу) або виконавцю. Позитивним у цій організаційній формі є те, що вона дає змогу уникати дублювання діяльності виконавців. Недолік – відсутність єдності при отриманні розпоряджень, погіршення координації в управлінській діяльності в міру зростання складності виробничого процесу й поглиблення спеціалізації.

3. Лінійно – функціональна структура управління – тут управлінські рішення розробляють висококваліфіковані, досвідчені спеціалісти, а розпорядження віддаються по лінійних ланках. У кожного підлеглого може бути лише один начальник.

4. Програмно – цільова структура управління – тут виділяються керівники окремих проектів або підрозділів, які дають розпорядження щодо найефективнішого використання усіх ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових) для досягнення конкретних цілей виробництва.

5. Матрична форма організаційної структури управління – тут поєднуються лінійна, програмно – цільова та функціональна форми. Їх вибір і поєднання залежить від типу виробництва.

6. Дивізіональна форма управління – тут поєднуються процес управління за продуктовим (коли материнська компанія відповідає за діяльність фірми у даній країні) і регіональним принципами (коли дочірня компанія об’єднує філіали в інших країнах). Головними елементами цієї форми управління є відділи.

Маркетинг (від англійського—ринок) – це система організації і управління діяльністю підприємств щодо розробки нових видів товарів, їх виробництва, збуту на основі вивчення ринку й потреб споживачів з метою отримання прибутку.

Головним завданням маркетингу є вивчення попиту з метою поліпшення збуту продукції, а також пошук ринкової “ніші”, під якою розуміють можливість збуту продукції з певними властивостями у межах конкретного ринкового сегменту, тобто продукції, призначеної для конкретних груп споживачів. Це дає підприємству істотні переваги в боротьбі з конкурентами.

Основні принципи маркетингу:

1. виробництво товарів і послуг повинно ґрунтуватися на точному знанні потреб споживачів і реальних можливостей підприємства;

2. забезпечення довгострокової результативності підприємства;

3. якнайповніше задоволення потреб споживачів;

4. вплив підприємства на формування і стимулювання потреб споживачів тощо.

В сучасних умовах розрізняють такі види маркетингу:

а) маркетинг, орієнтований на продукт або послугу;

б) маркетинг, орієнтований на споживача;

в) інтегрований маркетинг;

г) вертикальний маркетинг;

д) горизонтальний маркетинг;

е) некомерційний маркетинг.

Основними функціями маркетингу є:

1. Ґрунтовне систематичне дослідження ринку з метою одержати повну, надіну і вірогідну інформацію про стан попиту і пропозиції, рух цін, потреби, дії конкурентів, нові методи просування товарів, сервіс споживачів.

2. Планування асортименту товарів і послуг – базується на результатах досліджень ринку.

3. Збут і реалізація, тобто просування товарів і послуг на вигідних умовах.

4. Ціноутворення. Ціни повинні сприяти привабливості товарів для покупців і бути конкурентоспроможними.

5. Реклама і стимулювання збуту.

–8–

Орендодавець - це власник землі, який передав свою ділянку в оренду. Орендодавцем можуть бути громадяни, юридичні особи (підприємство, організація та ін.), а також органи державної влади та місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради).

Орендар - це громадянин або юридична особа, які беруть земельну ділянку в оренду.

Слід зауважити, що громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільгосппідприємстві (КСП, ТзОВ та ін.), можуть передати в оренду свої частки після виділення їх в натурі та отримання державного акта на право приватної власності на землю. Крім того Указом Президента України від 3 грудня 1999 року власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) надається право передачі в оренду своєї землі безпосередньо новоствореним агроформуванням або існуючим приватним господарствам.

Договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов’язання, за якими орендодавець за плату передає орендареві у володіння та користування земельну ділянку для господарського використання на строк, що вказаний у договорі. Визначення строку дії договору оренди - дуже важливий момент. Якщо строк є замалим, то цілком можливо, що орендар буде не зацікавлений у дбайливому використанні землі. Однак укладення договору оренди землі на тривалий строк може не відповідати інтересам сторін. Тому найбільш оптимальним строком оренди землі в сучасних умовах є строк від 3 до 6 років. Практика свідчить, що такий строк влаштовує як власників землі, так і орендарів.

Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. При цьому надзвичайно важливим є те, щоб всі його умови, включаючи розмір та форму орендної плати, були чітко визначені та зафіксовані. Для цього доцільно скористатись послугами юриста. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки. Договір оренди земельної ділянки нотаріально посвідчується та реєструється в органах місцевого самоврядування (виконкомах сільських, селищних та міських рад).

–9–

Щоб уникнути можливих неприємностей та непорозумінь при передачі або отриманні в оренду земельної ділянки, слід чітко визначити у договорі оренди такі питання:

1. Місце розташування та розмір земельної ділянки;

2. Термін дії договору оренди, порядок перегляду умов договору;

3. Орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, термін та порядок внесення);

4. Цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;

5. Умови повернення земельної ділянки орендодавцю;

6. Існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

7. Сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди або його частини;

8. Відповідальність сторін.

Орендна плата за землю може сплачуватися:

1. Грошима;

2. У натуральній формі (зерном, цукром, олією тощо);

3. Послугами (обробіток землі, ремонт техніки, забезпечення транспортом).

У договорі можна поєднати ці форми оплати або визначити інші. Розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договорі оренди. Внесення орендної плати на майбутній період оренди допускається на термін не більше одного року. У тому випадку, якщо договір оренди земельної ділянки буде визнано недійсним, одержана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Орендна плата за землю може змінюватися за згодою сторін. Орендна плата може також переглядатись у будь-який час. Крім того, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати, якщо стан орендованої ним земельної ділянки погіршився (не внаслідок його дій або бездіяльності). І навпаки, у разі збільшення земельного податку орендодавець має право вимагати збільшення орендної плати, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

–10–

Орендодавець має право вимагати від орендаря:

1. Використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди;

2. Збереження родючості ґрунтів;

3. Своєчасного внесення орендної плати.

Орендодавець зобов'язаний:

1. Передати у користування орендареві земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди, та придатну для використання за цільовим призначенням;

2. Вказати в договорі права інших осіб (якщо такі є) на земельну ділянку;

3. Не перешкоджати орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.

Орендар має право:

1. Самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності, але відповідно до умов договору;

2. Одержувати продукцію та доходи;

3. Здійснювати, за згодою орендодавця, зрошувальні, осушувальні та інші меліоративні роботи.

Орендар зобов'язаний:

1. Виконувати встановлені щодо орендованої ділянки зобов'язання (використовувати її за цільовим призначенням, зберігати родючість ґрунтів, своєчасно вносити орендну плату);

2. Виконувати свої зобов'язання, визначені договором оренди землі та земельним законодавством України.

Слід зауважити, що витрати на поліпшення стану земельної ділянки, проведені орендарем без згоди орендодавця, відшкодуванню не підлягають (якщо інше не передбачене договором). І навпаки, такі витрати відшкодовуються орендареві, якщо вони проведені ним за згодою орендодавця (знову ж таки, якщо інше не передбачене договором).

Приступати до використання земельної ділянки орендар має право тільки після державної реєстрації договору оренди. Змінити умови договору оренди землі можна зробити за взаємною згодою орендодавця та орендаря. Якщо ж одна із сторін виступає проти внесення змін, тоді спір вирішується судом.

–11–

Припинення договору оренди землі може бути у таких випадках:

1. Закінчення терміну, на який було укладено договір;

2. Розірвання договору оренди (ст. 28 Закону "Про оренду землі");

3. Одержання орендарем земельної ділянки у власність;

4. Смерті орендаря у випадку відмови спадкоємців від виконання договору оренди;

5. Засудження орендаря до позбавлення волі у випадку відмови членів його сім’ї від виконання договору оренди;

6. Ліквідації юридичної особи-орендаря (тобто того підприємства, що орендувало землю).

Орендар, який належним чином виконував свої зобов'язання за договором оренди, має переважне право на поновлення договору. При продовженні договору оренди на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін.

Договір оренди землі може бути достроково розірваний:

1. За взаємною згодою сторін;

2. За рішенням суду у разі невиконання сторонами їх зобов'язань;

3. При випадковому знищенні чи пошкодженні земельної ділянки, якщо це суттєво перешкоджає її використанню

За законом, зміна власника земельної ділянки не тягне за собою зміну умов договору оренди або його розірвання (якщо інше не передбачене договором). Тому при укладенні договору оренди може бути включений пункт, який дає можливість переглянути умови договору при відчуженні земельної ділянки іншій особі. Змінювати умови оренди або розривати договір рекомендується після завершення орендарем циклу сільськогосподарських робіт.