Тема 2: Форми організації суспільного виробництва План

1. Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці.

2. Основні фактори виробництва.

3. Суть та умови виникнення товарного виробництва.

а) натуральне виробництво;

б) товарне виробництво;

в) безпосереднє суспільне виробництво;

4. Товар і його властивості.

5. Теорії вартості.

6. Закон вартості, його функції і дія.

7. Виникнення, суть і функції грошей.

8. Історія розвитку грошового обігу в Україні.

9. Теорії грошей.

10. Види грошей.

11. Проблеми конвертованості грошей.

-1-

В основі процесу розвитку людського суспільства лежить матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, житло, тобто повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб.

Економічна теорія виходе з найважливішої передумови про те. Що людина є водночас і виробником і споживачем економічних благ.

Мета всякої економічної діяльності – задовольнити зростаючі потреби. Переважна більшість економістів вважає, що економічна діяльність - це всякий вид трудової діяльності, спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб.

Економічна діяльність в процесі суспільного прогресу стає все більш багатогранною, виникають її нові сфери і види. Це пов’язано з розвитком продуктових сил, вдосконаленням їх суспільної організації, зокрема спеціалізації і кооперування на основі суспільного поділу праці (СПП).

Суспільний поділ праці – відособлення і співіснування різних видів трудової діяльності. Існують три основні форми СПП :

1. загальна форма – виникає у результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі роди;

2. часткова форма – створюється в результаті поділу цих родів виробництва на види і підвиди.

Ці дві форми СПП характеризують процеси всередині суспільства.

3. одинична форма – характеризує цей процес всередині окремого підприємства.

Всі види економічної діяльності людей у суспільному виробництві можна згрупувати в три великі блоки галузей:

1. Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Сюди належать – сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

2. Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. Сюди відносяться : транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади, спеціальні галузі ділових послуг.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому становлять сферу матеріального виробництва.

3. Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього та культурного рівня. До неї відносяться : охорона здоров`я і фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв’язок, побутове обслуговування, культура та мистецтво.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається із таких елементів :

а) власне виробництво;

б) розподіл.

Буває трьох видів:

1) розподіл засобів виробництва;

2) розподіл трудових ресурсів;

3) розподіл предметів споживання ;

в) обмін.

Буває трьох видів:

1) обмін діяльністю та здібностями;

2) обмін засобами виробництва;

3) обмін предметами споживання;

г) споживання – використання створених благ.

Буває двох видів:

1) виробниче – споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільно необхідного продукту ;

2) особисте – в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

-2-

Виробництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має свої специфічні особливості, характеризується різними знаряддями праці. Водночас йому властиві деякі спільні риси. Так у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою. Суб’єктом взаємодії є населення, а об’єктом – природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб.

Взаємодія людини з природою означає процес праці, який включає три основні елементи:

1. праця – це свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людьми і природою і водночас змінюють власну природу;

2. предмети праці – це речовина природи на яку людина діє у процесі праці. Вони поділяються на : 1) дані самою природою ; 2) ті, які підлягають попередній обробці (сировина);

3. засоби праці – це річ або сукупність речей, якими людина діє на предмети праці. Вирішальна роль серед них належить механічним засобам.

Разом ці головні елементи суспільного виробництва складають систему продуктивних сил, до складу яких за сучасних умов включають також науку, форми і методи організації виробництва та інформацію.

––3—

Взаємодія людини з природою в процесі праці відбувається з моменту виникнення людства, в усіх суспільно – економічних формаціях. В одних основною метою виробництва є задоволення власних потреб, в інших – збагачення, отримання максимального прибутку. Це означає, що суспільне виробництво має різні форми свого вияву. Серед них виділяють три основні форми: натуральну, товарну і безпосередню суспільну. Відповідно розрізняють натуральне, товарне та безпосередньо суспільне виробництво.

а) Історично першим типом суспільного виробництва було натуральне виробництво в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для власного споживання, для задоволення внутрішніх потреб.

Характерними рисами натурального господарства є економічна замкнутість, універсальний характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці, консерватизм. Йому відповідають такі технологічні способи виробництва, які здійснюються за допомогою примітивних знарядь праці та методів обробки матеріалів. Типовою формою натурального виробництва в наших умовах є багатогалузеве особисте підсобне господарство селян.

б) Пізнішою формою суспільного виробництва є товарне виробництво. Товарне виробництво – це така форма суспільного виробництва, коли продукти виробляються не для власного споживання виробника, а для продажу через купівлю – продаж.

Матеріальною основою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці. Він зумовлюється дією закону економії робочого часу і веде до підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів.

Характерними рисами товарного господарства є: 1) суспільний поділ праці; 2) спеціалізація виробництва; 3) приватна власність на засоби виробництва; 4) свобода вибору ресурсів, засобів і цілей виробництва; 5) конкуренція; 6) встановлення економічних зв’язків між виробниками шляхом обміну.

Існують три форми товарного виробництва:

1. Просте товарне виробництво. Характеризується низьким рівнем СПП; функціонуванням індивідуальної робочої сили; приватна власність; мало відчутна конкуренція товаровиробників; стихійність.

2. Капіталістичне товарне виробництво. Йому притаманні такі риси – розвинутий СПП; функціонування колективної робочої сили; приватно – підприємницька та колективно - кооперативна форма власності; жорстока конкуренція та стихійність; кризи перевиробництва.

3. Соціальне ринкове господарство. Характерними рисами цієї форми є досить розвинутий поділ праці, поступове формування сукупної суспільної робочої сили, соціальний захист товаровиробників і всього населення, відсутність глибоких економічних криз.

Таким чином СПП є необхідною умовою і матеріальною основою будь – якого товарного виробництва, а відособлене привласнення благ та послуг виступає його корінною причиною.

в) Безпосередньо суспільне виробництво – це безтоварне планомірне, високоорганізоване виробництво продуктів і послуг, яке виникає на вищих ступенях еволюції капіталізму.

Характерними рисами його є те, що воно розвивається на основі одиничного поділу праці в межах окремих гігантських компаній, національних держав, так і в межах міжнародного масштабу (інтернаціоналізація одиничного поділу праці).

Таким чином найпростішим елементом товарного виробництва, його клітиною являється товар.

–4–

Товар – це продукт праці, що задовольняє певну потребу людини і виготовлений для обміну. Кожен товар має дві основні сторони: споживну вартість і вартість (цінність).

Споживна вартість пов’язана передусім із здатністю товару задовольняти певну потребу окремої людини, колективу або суспільства. Потреби можуть бути особистими, виробничими, екологічними. Щоб виконати цю функцію, будь-який товар або послуга повинні мати певні властивості. Таким чином споживна вартість – це певна річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби. Щоб задовольнити ці потреби, конкретна річ або послуга повинна мати мінову вартість – тобто здатність товару обмінюватися на інші товари у певних кількісних пропорціях. Спільним у всіх товарів і послуг, що обмінюються на інші є втілена в них праця. Споживну вартість створює конкретна праця, тобто корисна праця, яка витрачається в особливій доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці. Сукупність багатьох якісно різних корисних видів праці становить суспільний поділ праці.

Вартість є другою важливою стороною товару, яка має два основних аспекти: а) якісний аспект вартості – це техніко – економічні відносини між людьми, які в умовах суспільного поділу праці спільно виробляють товари, та відносини власності, що виникають між товаровиробниками при обміні цих товарів; б) кількісний аспект вартості – це вираження величини втіленої у товарі суспільної праці товаровиробника та суспільної корисності цього товару. Вартість товару створює абстрактна праця, тобто праця товаровиробника, що характеризується затратою робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, створює вартість і є специфічною формою праці за умов товарного виробництва. На вартість товару впливають багато факторів серед яких: продуктивність праці – це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу; інтенсивність праці – це затрати праці за одиницю часу. Таким чином величина вартості товару перебуває в обернено пропорційній залежності від продуктивності праці і прямо пропорційній залежності від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар може бути простою – та яка не потребує попередньої освіти і кваліфікації, та складною – це праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що передбачає потребу у здобутті освіти.

–5–

Вартість і ціна - одні з найбільш складних економічних категорій, вивченню яких були присвячені наукові праці і дослідження цілих шкіл і течій в економічній науці. Їх різний підхід у трактуванні суті вартості та ціни знайшов своє відображення в теоріях вартості, що сформувалися в ході розвитку економічної науки

Теорії вартості та їх різновиди:

1. Трудова теорія вартості – виникла у XVIII ст., основоположниками якої були В.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, К.Маркс. Виходили з того, що субстанція і величина вартості, як основи ціни, визначається затратами праці на виробництво товарів. Праця є єдиним загальним мірилом вартості.

2. Теорія витрат виробництва – виникла у XVIII ст., основоположником став Ф.Кене, який вважав, що величина вартості товару залежить від цін на окремі елементи витрат (паливо, сировина, матеріали, робоча сила).

3. Теорія трьох факторів виробництва – виникла у першій половині XIX ст., основоположниками були Ж.Б.Сей, Ф.Бастіат. Трактували формування вартості в процесі виробництва, як суму затрат трьох основних факторів: праці, капіталу, землі.

4. Теорія граничної корисності – виникла в 70-их роках XIX ст., основоположниками були К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем-Баверк. Тут вартість розглядалась як суб’єктивна категорія, результат оцінки індивідуумом споживних благ залежно від інтенсивності потреб і рідкісності блага. Така суб’єктивна оцінка визначалася у вигляді граничної корисності, тобто корисності останньої одиниці товару, яка задовольняла цю потребу.

–6–

Закон вартості –загальний економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), який виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між суспільно необхідною працею і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.

Сутність цього закону розкривається у таких його основних рисах:

1. Закон вартості виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом. Тут він діє у сфері безпосереднього виробництва.

2. Закон вартості виражає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільно необхідної праці. У цьому випадку він діє як закон у сфері обміну.

3. Наявність сталих зв’язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, при якій здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Тут закон діє у нерозривній єдності сфер безпосереднього виробництва й обміну.

4. Наявність сталого зв’язку між попитом і пропозицією. Тут закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

5. Виражає внутрішньо необхідні зв’язки між працею виробника товарів у минулому і теперішніми умовами виробництва.

6. Закон вартості виражає внутрішньо необхідні і сталі зв’язки між вартістю і цінами товарів.

Закон вартості виконує такі основні функції:

1. Стихійного регулятора пропорцій товарного виробництва у поєднанні з іншими економічними законами;

2. Рушійної сили стихійного розвитку продуктивних сил;

3. Основи диференціації товаровиробників.

–7–

Гроші — це необхідний інструмент функціонування ринкової економіки. Головною причиною їх виникнення був суспільний поділ праці і необхідність регулярного обміну між товаровиробниками. Тому, починаючи вивчати названу тему, необхідно згадати питання про загальні закономірності виникнення товарного виробництва. Справа у тому, що гроші існували не завжди. У первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, вони не обмінювались між собою виробленою продукцією. Лише у бронзовому віці (ІІІ – ІІ тисячоліття до н.е.) продукти виробляються спеціально для обміну тобто стають товарами. У процесі історичної еволюції товарного виробництва виникає потреба у безперебійному та постійному обміні. Тоді із цієї сукупності товарів виділяється один товар, що користується довір'ям інших товаровиробників та на який обмінюються всі інші товари. Врешті-решт таким товаром стають гроші, які виконують роль загального еквіваленту.

У підручнику "Основи економічної теорії" за редакцією проф. С.В.Мочерного (Тернопіль - 1993, ст. 117-128) можна знайти необхідний матеріал про розвиток форм вартості та виникнення грошей.

Деякі труднощі можуть виникнути при вивченні питання про суть грошей. Справа утому, що у світовій економічній теорії існує декілька принципово різних підходів до визначення суті грошей. Так, відомий американський вчений, лауреат Нобелівської премії П.Самуельсон вважає, що гроші — сучасний засіб обміну і стандартна одиниця, в якій виражені ціни і борги. Інші американські вчені - Макконнелл та Брю — автори популярного підручника “Економікс” вважають: все, що виконує функції грошей є гроші. За визначенням інших західних вчених, зокрема М.Фрідмана та А.Шварца, гроші — це “тимчасове вмістилище купівельної сили”, зручний спосіб організації статистичних спостережень. За К .Марксом гроші—це товар, який у процесі історичного розвитку товарного обміну стихійно виділився на роль загального еквіваленту при обміні товарів. Подібне визначення дається в багатьох підручниках із основ економічної теорії, що вийшли в останні роки на Україні. Порівнюючи різні визначення суті грошей, необхідно мати на увазі, що гроші — це багатофункціональне явище. Тому суть грошей системно втілюється в інших функціях, які гроші виконують. Серед вчених немає єдиної думки щодо кількості функцій грошей. У підручнику "Основи економічної теорії" за редакцією С.В.Мочерного наводиться п’ять функцій грошей: міра вартості, засіб обігу, засіб нагромадження та утворення скарбів, засіб платежу, світові гроші (ст. 121—129).

Автори "Економікса” Макконнелл і Брю вважають, що гроші виконують три функції: засобу обігу, міри вартості, засобу збереження. Потрібно звернути увагу на те, що між цими двома точками зору на кількість функцій грошей великого розходження немає. По-перше, американські вчені об’єднують функцію засобу обігу із функцією платежу. По – друге вони виключають функцію світових грошей, так як в сучасних умовах вона фактично не використовується.

–8–

Вивчення другого питання плану пов'язане із виникненням та функціонуванням грошей в Україні. Як і в інших регіонах, необхідність появи грошей на Україні обумовлена розвитком системи обміну продуктами землеробства, тваринництва і ремісництва у ІХ-VП ст. до н.е. Особливо поширюється обмін продуктами після виникнення Київської Русі, яка торгувала переважно хутрами соболів, білок, горностаїв, куниць; медом, вівцями та іншими товарами. Іноземці розплачувалися золотими монетами, а внутрішня торгівля велась за допомогою срібних та бронзових прикрас. В цілому у Київській Русі грошова система існувала у формі "кунних грошей" (хутра куниці або білки) і об'єднувалася лічильною одиницею - гривною. У ІХ-ХІ ст. одна гривна дорівнювала 25 кунам, а у XІІ ст. - 50 кунам. Виконання хутром куниці ролі загального еквіваленту утруднювало процес обміну. Тому з'явилася потреба в карбуванні монет, насамперед із срібла.

Під час національно-визвольної війни українського народу 1648-1654р.р. в Чигирині карбувалася власна українська монета, на одному боці якої було зображено символ військової могутності запорізького війська, а на другому – ім’я гетьмана Б.Хмельницького. Після Переяславської угоди українські монети були вилучені з обігу.

У 1917 р., коли утворилася Українська Народна Республіка, були введені в обіг українські паперові гроші — гривні.

Більш повний фактичний матеріал про історію виникнення і функціонування грошей в Україні, можна знайти у підручнику українського історика Наталії Полонської-Василенко "Історія України".

Починаючи з 1991 року в Україні проводиться процес щодо запровадження національної валюти, який закінчується проведенням грошової реформи згідно з Указом Президента України від 25 серпня 1996 року і введенням в обіг з 2 вересня 1996 року національної валюти – гривні.

–9–

Трете питання теми носить історико—теоретичний характер. Воно ознайомлює із окремими теоріями грошей. Перш за все, це металістична теорія, яка виникла у XIV ст. у період первісного нагромадження капіталу. Ця теорія ототожнює грошовий обіг із товарним обміном, стверджує, що золото і срібло за своєю сутністю є звичайний товар. В своєму кінцевому вигляді металістична теорія проявилась у поглядах меркантилістів, які зв’язували її із вченням про гроші і багатство нації. Таке уявлення про роль грошей відображало погляди купців, що вели, головним чином, зовнішню торгівлю. Із завершенням первісного нагромадження капіталу, почав розвиватися внутрішній ринок, для забезпечення якого не обов’язково потрібні були повноцінні металеві гроші. В нових умовах з'являються деякі доповнення до металістичної теорії грошей. Ії прихильники вже не заперечують те, що в обігу можуть бути неповноцінні гроші, знаки грошей, при умові їх обов'язкового обміну на металеві гроші (золото, срібло).

Наприкінці XIX ст. на зміну металістичній теорії приходить номіналістична теорія грошей. Вона розглядає гроші як умовні знаки, що не мають внутрішньої вартості. Згідно цієї теорії, гроші виникли як продукт угоди між людьми з метою полегшення обміну. Прихильники номіналістичної теорії вважають, що вартість грошей зовсім не залежить від їх матеріалістичного змісту, а визначається лише найменуванням грошей. З виникненням паперових грошей збільшується кількість прихильників номіналістичної теорії. Золото витискується із сфери грошового обігу, припиняється обмін паперових грошей на валютний метал і швидко розвиваються безгрошові форми розрахунків. Ця теорія стає панівною.

Треба мати на увазі, що й в сучасних теоріях грошей панує точка зору про те, що гроші — це тільки умовні знаки, які не мають внутрішньої вартості і використовуються лише для виплати заборгованості. Для прикладу можна навести визначення грошей, яке дає лідер сучасного монетаризму М.Фрідман: "гроші — це лише експериментальна теоретична конструкція". Також відомий американський економіст П.Самуельсон пише, що "гроші — соціальна умовність. Це сучасний засіб обміну і стандартна одиниця, в якій виражені ціни і борги“. (Економіка. Львів -1993, с-231).

–10–

В четвертому питанні теми вивчаються проблеми грошової пропозиції та грошового обігу в економіці. У вузькому розумінні пропозиція грошей включає в себе різні види грошей. На сучасному етапі розвитку ринкової економіки існують такі види грошей: монети, паперові гроші, засоби, що замінюють гроші (чеки, векселя, кредитні картки), міжнародні гроші.

Монета — це певна кількість металу визначеної форми, вага і форма якої встановлюється державою. В Україні монети почали чеканити у часи Володимира Великого (кінець Х ст.). Вони вироблялися із золота і називалися “золотниками”. Пізніше, щоб надати твердості монеті, до золота домішували неблагородні метали. У процесі обігу, монети поступово зношувалися, в результаті чого в них зменшувався вміст золота. Внаслідок цього в обігу функціонували неповноцінні гроші. Це дало змогу замінити золоті гроші паперовими. Уперше паперові гроші з явилися в Китаї у XIІ ст., у Росії — в 1769 р.. Паперові гроші — це банкноти, або банківські білети. Банкноти випускає тільки держава. Спочатку банкноти обмінювались на золото, а вже на початку XX ст. більшість держав світу припинила обмін банкнот на золото. До паперових грошей також відносяться казначейські білети, їх випуском займається міністерство фінансів для покриття державних витрат. Вони ніколи не обмінювались на золото.

До замінників грошей відносяться чеки, векселі та кредитні картки. Вони використовуються в розрахунках при умові, що за кожним із них знаходяться або рахунки в банках, або готівка.

–11–

При вивченні даного питання теми необхідно засвоїти зміст таких понять як валюта, валютний курс, конвертована грошова одиниця, конвертованість валюти тощо. Категорію “валюта” можна розглядати у двох визначеннях. По-перше — це грошова одиниця держави (гривня, карбованець, долар, марка тощо). По-друге, валюта — це грошові знаки іноземних країн, а також кредитні та платіжні документи, які виражені в іноземних грошових одиницях та застосовуються у міжнародних розрахунках.

В залежності від режиму використання, валюти діляться на вільно конвертовані, частково конвертовані, неконвертовані (національна валюта, яка функціонує лише в одній державі і не обмінюється на іншу іноземну валюту). Конвертованість валюти — це законодавчо закріплена спрямованість національної грошової одиниці, тобто можливість обміняти її на іноземну валюту для всіх бажаючих без прямого втручання держави в процес обміну. Таким чином, конвертованість валюти — це гарантована державою можливість обміну національної валюти на іноземну.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці національної валюти, виражена в грошових одиницях іншої країни. На практиці застосовуються такі валютні курси:

а) коливний курс — вільно змінюється під впливом попиту та пропозиції;

б) плаваючий курс — використання ринкового механізму ринкового регулювання;

в) фіксований курс — офіційно встановлення співвідношення між національними валютами, яке ґрунтується на визначених у законодавчому порядку валютних паритетах.

Проблеми конвертованості грошей в решті – решт випливають із мети конвертованості, яку можна звести до: а) розвитку зовнішньої торгівлі; б) залучення іноземних інвестицій; в) забезпечення національної незалежності країни; г) забезпечення відкритої економіки.