Тема 8: Макроекономічна політика держави План

1. Кейнсіанська теорія як теоретична база державного регулювання економіки

2. Фіскальна політика держави

3. Банківська система

4. Грошово-кредитне регулювання економіки

5. Монетарна політика держави

-1-

Ключовим, дискусійним в макроекономіці є питання про те, які механізми — ринкові чи державні — здатні якнайефективніше підтримувати в економіці повну зайнятість. Прихильники класичної теорії обстоюють думку, що повна зайнятість — це норма ринкової економіки. Неповна зайнятість не є внутрішнім продуктом ринку, а виникає під впливом випадкових, зовнішніх щодо ринкової економіки (війни, політичні перевороти, стихійне лихо тощо) чинників. Якщо це відбувається, то ринок здатний швидко відновлювати повну зайнятість без державного втручання. Це знаходить своє відображення в класичній моделі сукупної пропозиції.

Але положення класичної теорії про здатність ринку до швидкого відновлення повної зайнятості входить у суперечність із реальною економікою. Досвід багатьох країн свідчить, що економіка досить часто і тривалий період може перебувати в умовах неповної зайнятості, і без державного втручання не здатна швидко вийти із цього стану.

Вперше такого висновку дійшов видатний англійський економіст Д. М. Кейнс. Спираючись на світову економічну кризу (1929 — 1933 рр.), яка увійшла в історію під назвою «Велика депресія», він піддав конструктивній критиці класичну теорію. Натомість він запропонував альтернативну теорію, яка отримала назву «кейнсіанська теорія».

На відміну від класиків, Кейнс вважав, що періодичні повторення спадів і депресій, які супроводжуються значним безробіттям, є не випадковістю, а закономірною рисою ринку в умовах вільної конкуренції. Це явище він пояснював двома обставинами. По-перше — нестабільністю сукупного попиту, яка зумовлюється внутрішніми властивостями ринкової економіки. Так, з одного боку, при збільшенні доходу домогосподарств їх гранична схильність до споживання зменшується. Це положення отримало назву «основний психологічний закон» Кейнса. За цим законом динаміка споживання відстає від динаміки виробництва, що викликає його падіння. З іншого боку, внаслідок падіння виробництва і виникнення песимі­стичних очікувань зменшується схильність до інвестування, а від­соткова ставка не здатна виправити ситуацію, оскільки за цих умов інвестиції є маловідчутними для неї.

По-друге, ціни і зарплата не є гнучкими в короткостроковому періоді і не можуть знижуватися в умовах падіння сукупного попиту. Згідно з цим положенням крива сукупної пропозиції прибирає вигляду горизонтальної лінії. Отже, єдиним наслідком падіння сукупного попиту є скорочення обсягів виробництва і зайнятості при стабільних цінах. Це означає, що не ринковий механізм, а лише зовнішні щодо ринку чинники здатні викликати збільшення сукупного попиту і вивести економіку зі стану неповної зайнятості.

Спираючись на перелічені аргументи, кейнсіанці доходять висновку про необхідність державного втручання в економіку. При цьому об’єктом державного впливу на економіку має бути сукупний попит, який отримав назву «ефективний попит». Це означає, що, збільшуючи сукупний попит, держава отримує здатність компенсувати дефіцит попиту з боку приватної економіки і завдяки цьому відновлювати повну зайнятість.

Основним методом стимулювання сукупного попиту кейнсіанці вважають фіскальну політику на основі збільшення державних закупівель, трансфертів та зниження податків. Оскільки стимулююча фіскальна політика може викликати бюджетний дефіцит, то для його фінансування пропонується використовувати державні позички і в певних межах грошову емісію. Важливу роль у кейнсіанській теорії відіграє мультиплікатор. В умовах неповної зайнятості, коли потужності економіки використовуються не повністю, збільшення бюджетних видатків забезпечує значний мультиплікативний ефект.

-2-

Слід розрізняти дискреційну та автоматичну фіскальну політику. В основі дискреційної політики лежить цілеспрямоване застосування державних закупівель і чистих податків. Зазначені фіскальні засоби впливають на доход мультиплікативно. Але слід брати до уваги, що в умовах змішаної економіки закритого типу виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще один канал вилучень — податки в формі чистих податків (T). При цьому вилучення в формі податків відбуваються автоматично в разі зміни доходу як податкової бази і вимірюються через граничний коефіцієнт податків (t). При врахуванні заощаджень і автоматичних чистих податків вилучення збільшуються і становлять величину 1 – с · (1 – t). Звідси випливає формула складного мультиплікатора видатків:

.

Мультиплікатор податків завжди менше мультиплікатора видатків пропорційно граничній схильності до споживання. Це дає підстави перейти до мультиплікатора податків (m_t):

Використовуючи наведені мультиплікатори, можна обчислити автономний вплив на дохід державних закупівель або чистих податків, які можуть змінюватися дискреційно, тобто за рахунок зміни по- даткових ставок або рівня трансфертів: ; .

У наведених формулах слід звернути увагу на знаки. Вони свідчать про те, що між G і Y існує пряма залежність, а між Т і Y — обернена.

Оскільки m_e > m_t, то це означає, що збільшення державних закупівель на грошову одиницю викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на грошову одиницю. З іншого боку, для досягнення цільового приросту доходу державні закупівлі потрібно збільшити на меншу величину, ніж та, на яку слід зменшити чисті податки. Для державного бюджету ця обставина породжує різні наслідки. В першому варіанті досягнення цільового приросту доходу викличе менший бюджетний дефіцит через збільшення бюджетних видатків, у другому — більший бюджетний дефіцит через зменшення бюджетних доходів.

Крім окремого застосування фіскальних засобів держава може застосовувати їх одночасно. Тоді зміна доходу визначається за формулою

.

Підсумковий результат у цьому варіанті залежить від співвідношення між зміною G і T з урахуванням того, що мультиплікатор видатків є вищим від мультиплікатора податків. Але якщо державні закупівлі й чисті податки змінюються на умовах збалансованого бюджету, тобто коли , то результатом такої політики буде певний приріст доходу.

Фіскальна політика на умовах збалансованого бюджету пород­жує ще одну категорію — мультиплікатор збалансованого бюджету. Він показує, на скільки грошових одиниць змінюється дохід в разі зміни державного бюджету на грошову одиницю. Цей мультиплікатор можна обчислити як співвідношення між зміною доходу і зміною бюджету або як різницю між мультиплікатором видатків і мультиплікатором податків:

. При цьому

До цього часу чисті податки розглядалися як засіб дискреційної фіскальної політики, в межах якої на основі державних рішень змінюються податкові ставки та трансферти. Одна частина податків і трансфертів не залежить від доходу (податки на нерухомість, транспортні засоби, землю, а також трансферти в формі пенсій, стипендій). Чисті податки такого роду називають автономними, тобто не залежними від доходу.

Але переважна частина податків та деякі трансферти змінюються автоматично в разі зміни доходу. До таких податків належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір тощо. При цьому слід враховувати, що чутливість податків до доходу залежить від їх форми. В умовах прогресивних податків податкові вилучення збільшуються швидше, ніж зростає дохід. На базі пропорційних податків податкові вилучення збільшуються пропорційно зростанню доходу. Певні трансферти теж перебувають в автоматичній залежності від доходу. Так, виплати по безробіттю скорочуються під час зростання виробництва і збільшуються під час його скорочення.

Чисті податки, які залежать від доходу, називають автоматичними. Це означає, що величина їх вилучень до бюджету змінюється в автоматичному режимі в разі зміни доходу, тобто без державного втручання. Але не слід вважати, що держава в цьому випадку виглядає як сторонній спостерігач. Роль держави полягає в тому, що вона впроваджує в економіку певну систему податків і трансфертів, якою визначається рівень залежності податкових вилучень від доходу.

Автоматична залежність чистих податків від доходу — важливий чинник стабілізації економіки: зменшуючи податкові вилучення в період скорочення виробництва, вони збільшують їх у період його зростання. У першому випадку це гальмує скорочення виробництва, у другому — стримує його зростання. Завдяки цій властивості автоматичні чисті податки сприяють стабілізації економіки без державного втручання. Тому їх називають вмонтованими стабілізаторами.

Виникає питання — як визначається ефект гальмування динаміки виробництва з боку автоматичних чистих податків? Величина цього гальмування залежить від впливу автоматичних чистих податків на мультиплікатор.

Як ми знаємо з теми 5, мультиплікатор видатків, що враховує вилучення лише в формі заощаджень, визначається за формулою: . Але якщо вилучення доповнити автоматичними чистими податками, то виникає складний мультиплікатор:

.

Оскільки 1 – с (1 – t) > 1 – c, то це означає, що мультиплікатор з урахуванням автоматичних податкових вилучень нижчий, ніж за їх відсутності. Зазначене адекватно зменшує мультиплікативну зміну доходу.

Наприклад, с = 0,75; а t = 0. Звідси мультиплікатор видатків дорівнює 4. Але насправді вилучення включають також автоматичні чисті податки. Припустімо, t = 0,2. Тоді мультиплікатор зменшиться до 2,5. За цих умов кожна одиниця початкового зменшення сукупних видатків викличе не 4, а лише 2,5 одиниці скорочення доходу, тобто ефект гальмування дорівнює 1,5 одиниці (4 – 2,5).

Це означає, що в нашому прикладі автоматичні чисті податки гальмують скорочення виробництва не повністю, а лише частково, тобто на 37,5%

Узагальнюючи попередній аналіз, ефект гальмування динаміки виробництва викликаного автоматичними чистими податками, можна визначити таким чином:

.

Звичайно, в умовах інфляції в наведеній формулі слід також врахувати індекс цін.

Оскільки автоматичні чисті податки стримують скорочення або зростання виробництва лише частково, то за необхідності досягнення повного відновлення попереднього рівня доходу автоматична фіскальна політика має доповнюватися дискреційною політикою.

Так, у наведеному вище прикладі, щоб відновити попередній рівень доходу, його додатково потрібно збільшити ще на 2,5 грошової одиниці. Для цього потрібно збільшити державні закупівлі на одиницю , або зменшити чисті податки на 1,3 грошової одиниці

До цього часу йшлося про кейнсіанську версію фіскальної політики, об’єктом якої є лише сукупний попит. Але фіскальна політика може впливати й на сукупну пропозицію. Такий варіант фіскальної політики спирається на теорію економіки пропозиції, в основі якої лежить необхідність зменшення рівня оподаткування.

Відповідно до кейнсіанської теорії зниження податків збільшує лише сукупний попит, що зумовлює зростання реального доходу і цін. Але згідно з теорією економіки пропозиції зниження рівня оподаткування викликає ще один ефект — збільшення сукупної пропозиції і зниження цін. На думку її прихильників, зазначений ефект викликається певними змінами в економіці. По-перше, внаслідок зниження особистих податків збільшуються приватні заощадження, які створюють передумови для зростання інвестицій. Крім того, зниження особистих податків збільшує післяподаткову зарплату, що посилює стимули до праці. По-друге, зниження податку на прибуток підвищує прибутковість інвестицій, що теж стимулює їх збільшення.

Завдяки переліченим змінам в економіці зниження податків у підсумку сприяє збільшенню сукупної пропозиції, що забезпечує, з одного боку, додаткове зростання реального доходу, а з іншого — певний антиінфляційний ефект. Зазначений вплив зниження податків на економіку студент повинен вміти продемонструвати за допомогою графічної моделі AD — AS [15, с. 190].

Проте політика низького оподаткування, яка відстоюється прихильниками теорії економіки пропозиції, має і певні вади. По-перше, вплив податків на сукупну пропозицію розгортається протягом значного часу, тривалість якого важко передбачити. По-друге, зниження податків набагато відчутніше впливає на попит, аніж на пропозицію, і тому дефляційний ефект може бути несуттєвим. По-третє, зниження податків негайно породжує бюджетний дефіцит, що може перекреслити всі позитивні наслідки.

Останній недолік є головним. Для його спростування прихильники теорії економіки пропозиції спираються на криву Лаффера, яка показана на рис. 8.1.

Рис. 8.1. Крива Лаффера

Як бачимо з рис. 8.1, крива Лаффера відображає зв’язок між податковою ставкою ( ) і податковими надходженнями до бюджету (ТА). В її основі — ідея про те, що в разі зростання податкової ставки від нуля до 100 % податкові надходження спочатку збільшуються до максимальної величини (ТА₂), а потім знову зменшуються до нуля. При цьому точка відображає надмірний рівень оподаткування, який стримує ділову активність, а точка — оптимальний рівень податків, що забезпечує максимальну величину податкових надходжень.

Згідно з кривою Лаффера, якщо оподаткування є надмірним, наприклад, коли податкова ставка дорівнює , то її зниження до оптимального рівня, тобто до , стимулює ділову активність, збільшує дохід як податкову базу і завдяки цьому максимізує величину податкових надходжень. Це означає, що зниження податків від надмірного до оптимального рівня забезпечує одночасно зростання виробництва і податкових надходжень, що виключає виникнення бюд­жетного дефіциту.

Але сценарій причинно-наслідкових зв’язків, що його відображає крива Лаффера, є лише своєрідною гіпотезою, певним логічним припущенням, оскільки із нього не випливає відповідь на кілька практичних питань:

1. який рівень податків слід вважати надмірним, тобто як визначити місцезнаходження діючих податків на кривій Лаффера?

2. який рівень податків слід вважати оптимальним, здатним забезпечувати максимальну величину податкових надходжень?

Невеликий досвід практичного застосування кривої Лаффера в США в період «рейганоміки» не дав беззаперечних доказів на її користь. Тому застосування цієї кривої на практиці пов’язано з певним політичним ризиком.

Вивчаючи механізм фіскальної політики, слід враховувати, що вона пов’язана з державним бюджетом. Будь-який вплив фіскальної політики на дохід зумовлює одночасно певні зміни в державному бюджеті. Це означає, що, виконуючи стабілізаційну функцію в економіці, фіскальна політика одночасно реалізує і певну бюджетну функцію.

До цього часу фіскальна політика розглядалася без урахування її бюджетних наслідків. Тепер слід врахувати бюджетну функцію фіскальної політики, тобто визначити, з якими наслідками для державного бюджету фіскальна політика виконує стабілізаційну функцію в економіці.

Бюджетна діяльність держави має бути різною залежно від фази економічного циклу. Так, під час скорочення виробництва ефективною (доцільною) є стимулювальна фіскальна політика, яка викликає бюджетний дефіцит або збільшує його рівень. Під час інфляційного зростання ефективною є стримуюча фіскальна політика, яка викликає скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.

Проте на стан державного бюджету впливають також циклічні коливання в економіці. Під час спаду виробництва автоматично скорочуються податкові надходження в бюджет, а за його зростання — вони збільшуються. Тому, щоб визначити ефективність фіскальної політики, треба розмежувати вплив на державний бюджет фіскальних заходів і циклічних коливань.

Стан державного бюджету визначається за допомогою бюджетного сальдо ( ), яке обчислюється як різниця між чистими податками і державними закупівлями: . Слід розрізняти фактичне, потенційне і циклічне бюджетне сальдо.

Фактичне бюджетне сальдо характеризує стан державного бюд­жету в умовах фактичного рівня зайнятості і тому обчислюється на базі фактичного доходу за формулою де — середній коефіцієнт податків, а — фактичні надходження до бюджету. Таке бюджетне сальдо відображає вплив на державний бюджет як фіскальної політики, так і циклічних коливань.

Вплив циклічних коливань на стан державного бюджету можна нейтралізувати, якщо в якості податкової бази використати потенційний дохід (Y_р). Завдяки цьому можна обчислити потенційне бюд­жетне сальдо за формулою . Воно показує, яким могло б бути бюджетне сальдо, коли б економіка функціонувала в умовах повної зайнятості.

Якщо економіка перебуває в умовах неповної зайнятості, то державний бюджет втрачає певну величину доходів. Ці втрати відображає циклічне бюджетне сальдо, яке обчислюється за формулою

Оскільки потенційне бюджетне сальдо виключає вплив циклічного падіння виробництва на державний бюджет, то завдяки цьому воно отримує здатність відображати вплив на нього лише фіскальної політики. Вона є ефективною, тобто сприяє економічній стабілізації, якщо під час падіння виробництва стимулює економіку до зростання і завдяки цьому викликає бюджетний дефіцит, або коли в умовах інфляційного зростання вона стримує економіку і завдяки цьому забезпечує бюджетний надлишок. Якщо в умовах падіння виробництва потенційне бюджетне сальдо є додатнім, а під час інфляційного зростання — від’ємним, то це є ознакою неефективної фіскальної політики.

Зв’язок між стабілізаційною і бюджетною функціями фіскальної політики ставить державу перед необхідністю вибору: стабілізація економіки чи збалансування бюджету. Вирішення цієї альтернативи залежить від концепції регулювання державного бюджету.

Так, згідно з концепцією збалансування бюджету на щорічній основі, під час спаду виробництва і автоматичного зменшення податкових надходжень потрібно щорічно адекватно зменшувати державні закупівлі або дискреційно збільшувати чисті податки. Але такі заходи ще більше посилять спад виробництва. Це означає, що згадана концепція суперечить стабілізаційній функції фіскальної політики.

Згідно з концепцією збалансування державного бюджету на циклічній основі, видатки і доходи бюджету мають балансуватися в межах економічного циклу. Тобто, під час скорочення виробництва держава має фіскально стимулювати економіку, внаслідок чого бюджет спрямовується до дефіциту. Під час інфляційного зростання стримуюча фіскальна політика спрямовує бюджет до надлишку. У підсумку бюджетні дефіцити і надлишки в межах економічного циклу мають балансуватися. Але в дійсності зазначена умова не витримується, оскільки спад та зростання нееквівалентні за глибиною та тривалістю. Тому і ця концепція не здатна узгодити стабілізаційну і бюджетну функції фіскальної політики.

Суперечність між стабілізаційною і бюджетною функціями може бути вирішена лише на основі принципу пріоритетів. Цьому принципу відповідає концепція функціональних фінансів, за якою головною функцією фіскальної політики має бути стабілізація економіки, а державний бюджет повинен виконувати роль інструмента її досягнення. Спираючись на цю концепцію, фіскальна політика припускає можливість утворення бюджетного дефіциту, якщо він є необхідною умовою стабілізації економіки. Така політика одночасно передбачає джерела дефіцитного фінансування: державні позички (внутрішні і зовнішні) і грошово-кредитна емісія.

Державні позички є неінфляційним джерелом, але породжують два наслідки. Перший наслідок пов’язаний з тим, що боргове фінансування бюджетного дефіциту супроводжується збільшенням державного попиту на гроші і підвищенням відсоткової ставки, внаслідок чого виникають два ефекти витіснення: ефект витіснення інвестицій і ефект витіснення чистого експорту. Перший зумов­люється оберненою залежністю між відсотковою ставкою і приватними інвестиціями. Другий — тим, що зростання внутрішньої від­соткової ставки збільшує попит нерезидентів на вітчизняні активи і, як наслідок, на вітчизняну валюту. Це викликає зростання валютного курсу і скорочення чистого експорту.

Другий наслідок пов’язаний з тим, що державні позички пород­жують державний борг, який за умов неефективного використання запозичених коштів може становити загрозу для майбутнього роз­витку економіки і вимагати підвищення податків або скорочення державних видатків.

Грошово-кредитна емісія не викликає ефекти витіснення і не створює державного боргу, але породжує інфляцію. За цих умов держава отримує «сеньйораж» — дохід від друкування грошей, а економічні суб’єкти змушені сплачувати інфляційний податок.

-3-

Основними параметрами грошового ринку є грошова пропозиція і грошовий попит. Вони являють собою реальну грошову масу і обчислюються на основі ділення номінальної грошової маси (М) на ціни за формулами: пропозиція — М ^s (М/Р), попит — M ^d (М/Р). Крім того, важливим параметром грошового ринку є ціна грошей, тобто відсоткова ставка (n).

Грошова пропозиція складається з різних форм грошових активів. Залежно від рівня ліквідності всі вони об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати:

МО = готівкові гроші (гроші поза банками);

М1 = МО + кошти на поточних та розрахункових рахунках;

М2 = М1 + строкові депозити;

М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків.

Грошова пропозиція не залежить від відсоткової ставки, а може змінюватися Національним банком згідно з цілями монетарної політики. Тому в графічній моделі грошової пропозиції її крива набирає вигляду вертикальної лінії [15, с. 197].

Більш складною категорією є грошовий попит, який складається з двох елементів: попит на гроші для угод (трансакційний попит) — М ^d1 і попит на гроші як активи (спекулятивний попит) — М ^d2.

Попит на гроші для угод випливає з їхньої функції виступати як платіжний засіб. Тому його величина прямо залежить від реального доходу і обернено — від швидкості обертання грошей (V). Звідси випливає формула попиту:

, або .

Отже, попит на гроші для угод теж не залежить від відсоткової ставки. Тому в графічній моделі крива цього попиту прибирає вигляд вертикальної лінії [15, с. 197].

Попит на гроші як активи випливає з їх функції виступати засобом збереження вартості. Щоб зрозуміти, від чого залежить цей попит, слід розглянути, як приклад, два альтернативних варіанти зберігання вартості: 1) у формі грошей, 2) у формі облігацій, які належать до негрошових активів.

Порівнюючи ці два види активів, треба враховувати їх переваги й недоліки. Перевагою грошей як засобу зберігання вартості є висока ліквідність, але вони не приносять дохід їх власникам. Переваги облігацій полягають у тому, що вони приносять дохід у формі відсотка, але мають низьку ліквідність.

Для вирішення альтернативи, в якій формі зберігати вартість, власники портфеля фінансових активів враховують відсоткову ставку. Вона визначає, з одного боку, рівень доходу від облігації, а з іншого — втрати доходу від зберігання вартості у формі грошей на відміну від їх зберігання у формі облігацій. Величина цих втрат є альтернативною вартістю зберігання грошей.

Чим вища відсоткова ставка, тим більші втрати від зберігання вартості в формі грошей, тим менший попит на гроші і більший — на облігації. Це свідчить про те, що попит на гроші як активи перебуває в оберненій залежності від відсоткової ставки. Тому на графіку крива цього попиту прибирає вигляд від’ємно похилої лінії [15, с. 200].

Отже, сукупний попит — це реальна грошова маса, яка необхідна економічним суб’єктам для оплати угод та в якості активів. Виходячи з попереднього аналізу, функцію грошового попиту можна записати таким чином:

де k та h — коефіцієнти еластичності грошового попиту відповідно за доходом та відсотковою ставкою.

Спираючись на визначення грошової пропозиції і грошового попиту, можна побудувати графічну модель грошового ринку (рис. 8.2).

Рис. 8.2. Модель грошового ринку

На рис. 8.2 похила лінія М ^d — це крива сукупного грошового попиту. Її особливість полягає у тому, що вона зміщена вправо від вертикальної осі на певну відстань (див. стрілку). Таке зміщення відображає величину попиту на гроші для угод, який не залежить від відсоткової ставки. Завдяки цьому крива M ^d отримує здатність відображати весь грошовий попит. Вертикальна лінія — це початкова крива грошової пропозиції. Перетин кривих M ^d і у точці Т₁ засвідчує початкову рівновагу на грошовому ринку за рівноважної відсоткової ставки на рівні n₁.

Якщо припустити, що Нацбанк збільшив грошову пропозицію, то її крива зміститься в положення . За даної відсоткової ставки рівновага порушується. Але ринок тяжіє до рівноваги. Механізм відновлення рівноваги виглядає так:

1) перевищення пропозиції над попитом викликає появу надлишкових грошей, які спрямовуються на придбання облігацій;

2) надлишкові гроші збільшують попит на облігації, що підвищує їх ціну;

3) зростання цін на облігації викликає зниження відсоткової ставки, що випливає із її формули:

де відсотковий дохід є фіксованою величиною. Тому в разі зростання цін на облігації відсоткова ставка падає. На рис 9.1 вона зменшиться до n₂, що збільшить грошовий попит до рівня грошової пропозиції і врівноважить грошовий ринок.

Нацбанк регулює грошову пропозицію через комерційні банки. щоб зрозуміти роль комерційних банків у формуванні грошової пропозиції, слід враховувати, що вони виконують дві основні функції: 1) залучення грошей на депозит, 2) надання кредитів. Зв’язок між цими функціями спирається на розподіл залучених коштів на дві частини.

Перша — відрахування в банківські резерви (R), які складаються з двох компонентів: 1) обов’язкових резервів, норма яких регламен­тується Нацбанком, 2) додаткових резервів, що їх комерційні банки створюють самостійно. Загальна норма банківських резервів визначається відносно депозитних грошей (D) за формулою rr = R / D.

Друга — кредитні гроші (МС), які обчислюються як різниця між депозитними грошима і банківськими резервами за формулою

Головна особливість комерційних банків полягає в тому, що, залучаючи початково на депозит певні суми грошей, вони володіють здатністю створювати нові депозити. Це означає, що між початковим приростом депозитних грошей і створеними депозитами існує не проста, а помножена, тобто мультиплікативна, залежність. Механізм примноження депозитних грошей можна розгля­нути за допомогою схеми, в якій

Банк № 1	100	20	80
Банк № 2	80	16	64
________	—	—	—
Інші банки	320	64	256
Усього	500	100	400

У наведеній схемі банк № 1 залучив на свій депозит 100 грн. нових грошей. Із цієї суми він 20 грн. відрахує в банківські резерви. Решта — 80 грн. — буде використана для надання кредитів. Згідно з дорученням клієнтів банку № 1 ця сума буде переказана в банк № 2 на розрахунковий рахунок продавців товарів, що їх закуповують клієнти. Банк № 2, у свою чергу, розподіляє приріст своїх депозитів за аналогічною схемою. Оскільки у кожного наступного банку приріст депозитних грошей зменшується порівняно з попереднім, то цей процес має певну межу. У нашому прикладі початкове збільшення депозитних грошей на 100 грн. у підсумку дозволило банківській системі створити депозитних грошей на суму 500 грн. На цю величину збільшується грошова пропозиція.

Здатність банківської системи примножувати початкову величину депозитних грошей визначається депозитним мультиплікатором, який перебуває в оберненій залежності від резервної норми і обчислюється за формулою . Згідно з наведеною схемою, депозитний мультиплікатор дорівнює 5, тобто (1/0,2). Якщо резерв­на норма встановлена, то можна обчислити приріст грошової пропозиції за формулою

До цього часу ми розглядали спрощену модель грошової про­позиції, яка складається лише із депозитних грошей, тобто , а . Насправді грошова пропозиція включає як депозитні, так і готівкові гроші (МВ), тобто За цих умов певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучається в формі готівки. З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою де Н — грошова база (гроші високої ефективності), яка дорівнює сумі готівкових грошей та банківських резервів — грошовий мультиплі­катор. Останній визначається за формулою

,

де — коефіцієнт готівки, який відображає відношення готівкових грошей до депозитних грошей:

-4-5-

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснює Нацбанк за допомогою монетарної політики. Теоретичною базою монетарної політики слугує монетаристська теорія, в основі якої лежить кіль­кісне рівняння:

Згідно з монетаристською теорією, швидкість обертання грошей (V) є стабільною, а можливі її зміни можна легко передбачити. За цих умов держава, регулюючи грошову масу (М), може цілеспрямовано впливати на номінальний ВВП, тобто на добуток Спираючись на це положення, М. Фрідмен, який є засновником монетаристської теорії, запропонував встановити «монетарне правило», за яким грошова маса має щорічно збільшуватися такими самими темпами, що й темп приросту реального ВВП.

Монетаристська теорія істотно відрізняється від кейнсіанської стосовно передатного механізму, на основі якого монетарна полі­тика впливає на економіку. У кейнсіанців цей механізм передбачає вплив грошової маси на відсоткову ставку та інвестиції, які у під­сумку змінюють реальний ВВП. У монетаристів передатний меха­нізм простіший. Схематично він виглядає так:

Як видно зі схеми, грошова маса впливає не лише на інвестиції, а й на всі компоненти сукупного попиту. При цьому, згідно з монетаристською теорією, вплив сукупного попиту на реальний ВВП забезпечується лише в короткостроковому періоді, а в довгостроковому — він викликає лише зростання цін.

Прихильники монетаризму вважають, що гроші є головним засобом регулювання економіки, а фіскальна політика є неефектив­ною. Це пояснюється тим, що стимулювальна фіскальна політика, яка породжує бюджетний дефіцит і використовує для його фінансування державні позички, підвищує відсоткову ставку і викликає ефект витіснення інвестицій, внаслідок чого її вплив на економіку вважається несуттєвим.

Монетарна політика — це сукупність певних цілей та інстру­ментів їх досягнення. Цілі монетарної політики поділяються на кінцеві (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін) та проміжні (грошова пропозиція, відсоткова ставка, валютний курс). За допомогою проміжних цілей Нацбанк впливає на кінцеві цілі.

Основною проміжною ціллю є грошова пропозиція. На її динаміку Нацбанк впливає трьома головними методами.

Перший — операції з державними цінними паперами. В процесі цих операцій Нацбанк купує державні облігації у юридичних та фізичних осіб або продає їх. При купівлі цих облігацій продавці їх отримують гроші, на величину яких збільшується грошова база. Протилежний результат досягається при продажу облігацій.

Другий — зміна норми обов’язкових резервів. За підвищення цієї норми зменшується грошовий мультиплікатор, що адекватно зменшує вплив грошової бази на грошову пропозицію. І навпаки.

Третій — зміна облікової ставки, згідно з якою Нацбанк надає кредити комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, Нацбанк регулює попит комерційних банків на свої кредити, що адекватно впливає на величину грошей, залучених банками на депозит, і в остаточному підсумку — на грошову пропозицію.

Залежно від умов функціонування економіки Нацбанк може застосовувати різну політику. Так, в умовах неповної зайнятості, коли виникає необхідність стимулювати ділову активність, застосовують політику дешевих грошей. З цією метою збільшується грошова пропозиція і завдяки цьому знижується відсоткова ставка. В умовах інфляційного зростання, коли постає необхідність стримувати ділову активність, Нацбанк застосовує політику дорогих грошей, зменшуючи грошову пропозицію і підвищуючи відсоткову ставку.

Пріоритетною функцією монетарної політики є антиінфляційна. Згідно з кількісним рівнянням ціна є функцією трьох чинників: Головним серед них є грошова маса (М), яку контролює Нацбанк. В умовах економічного зростання і невисокої інфляції Нацбанк, регулюючи грошову масу і прогнозуючи Y і V, отримує можливість забезпечувати досягнення цільового рівня інфляції.

Набагато складнішою стає антиінфляційна діяльність Нацбанку в умовах стагфляції. Щоб стримати інфляцію, він повинен застосо­вувати політику дорогих грошей. Але така політика одночасно може спричиняти ще більше падіння виробництва. За цих умов перед монетарною політикою постає альтернатива: стримання інфляції чи підвищення рівня зайнятості. За різних умов ця альтернатива вирішу­ється по-різному.

Досі розглядалися умови рівноваги окремо на товарному та грошовому ринках. В дійсності економічна рівновага — це рівно­вага на обох ринках одночасно. Аналітичним засобом поєднання двох ринків на умовах рівноваги є модель IS — LM. Двома її складовими є крива IS (інвестиції — заощадження) та крива LM (ліквідність — гроші).

Крива IS відображає зв’язок між реальною відсотковою ставкою (r) і доходом (Y) в умовах рівноваги на товарному ринку. Крива LM відображає зв’язок між Y і r в умовах рівноваги на грошовому ринку. Оскільки відсоткова ставка впливає на товарний ринок (через інвестиційний попит) і одночасно є елементом грошового ринку, то завдяки цьому вона пов’язує між собою обидва ринки.

Модель IS — LM пристосована для умов, якщо ціни стабільні. Тому n = r. Ми будемо спиратися на реальну відсоткову ставку, оскільки в моделі IS — LM вона є чинником інвестицій.

Криву IS можна побудувати на основі синтезу моделі «кейнсіан­ський хрест» графіка інвестиційного попиту (рис. 8.3).

б) крива IS в) крива інвестиційного попиту

Рис. 8.3. Побудова кривої IS

Припустімо, що відсоткова ставка зросла від до . Згідно з інвестиційною функцією ( ), інвестиції скоротяться від до (графік інвестиційного попиту). Це викличе зменшення сукуп­них видатків з до і доходу від до («кейнсіанський хрест»). Крива IS підсумовує зазначені зміни. Вона прибирає вигляд від’ємно похилої лінії і свідчить про обернену залежність між відсотковою ставкою і доходом.

Виведемо алгебраїчну модель кривої IS, спираючись на такі рівняння:

Об’єднаймо ці рівняння в одне, в якому замість підста­вимо

Перенесемо Y із правої частини рівняння в ліву:

Розв’язавши рівняння відносно Y, отримаємо:

Для спрощення рівняння суму автономних видатків позначимо як і врахуємо, що вираз є мультиплікатором видатків Звідси випливає спрощений варіант моделі кривої IS:

Тепер перейдемо до кривої LM, яку можна побудувати на основі синтезу моделі «кейнсіанський хрест» та графіка грошового ринку (рис. 9.3).

Припустімо, що дохід збільшився від до («кейнсіанський хрест»). Це збільшує попит на гроші для угод, що переміщує його криву вправо і підвищує відсоткову ставку від до . Крива LM підсумовує зазначені зміни. Вона набирає вигляд додатньо похилої лінії і свідчить, що між доходом і відсотковою ставкою існує пряма залежність.

Виведемо алгебраїчну модель кривої LM на основі рівняння рівноваги на грошовому ринку. Пригадаймо, що грошовий попит визначається за формулою

Тоді рівновага на грошовому ринку виглядає так: Розв’язавши це рівняння відносно r, отримаємо алгебраїчну модель кривої LM:

Рис 8.4. Побудова кривої LM

Тепер можемо поєднати на одному графіку криві IS та LM (рис. 8.5).

Рис. 8.5. Рівновага в Рис. 8.6. Стимулювальна

моделі IS — LM фіскальна політика

Рис. 8.7. Стимулювальна монетарна політика

На рис. 8.5 економічна рівновага в моделі IS — LM — це точка, в якій перетинаються обидві криві. Ця точка визначає відсоткову ставку (r₀) і дохід (Y₀), які відповідають умовам рівноваги як на товарному, так і грошовому ринках. У точці рівноваги фактичні видатки дорівнюють запланованим, а грошовий попит — грошовій пропозиції.

Модель IS — LM використовують для пояснення впливу фіс­кальної і монетарної політики на дохід у короткостроковому періоді з припущенням, що ціни є стабільними. при цьому треба брати до уваги, що в даній моделі до екзогенних змінних належать державні закупівлі, чисті податки і грошова пропозиція, а до ендогенних — дохід і відсоткова ставка. Це визначає характер впливу фіскальної та монетарної політики на криві IS i LM.

У разі застосування стимулювальної фіскальної політики відбу­вається збільшення доходу і зростання відсоткової ставки, що з урахуванням ефекту витіснення переміщує криву IS вгору (рис. 8.6). Із застосуванням стимулювальної монетарної політики відбувається зниження відсоткової ставки і збільшення доходу, що переміщує криву LM вниз (рис. 8.7). Модель IS — LM пояснює не лише авто­номний вплив фіскальної та монетарної політики на економіку. Оскільки об’єктами їх впливу є однакові ендогенні змінні (Y, r), то завдяки цьому модель IS — LM дає можливість узгоджувати між собою дію окремих складових макроекономічної політики.