14. Верстка допоміжних текстів.

Додатковий текст, як правило, дрібніший, ніж основний, довідково-допоміжний також друкується дрібним кеглем, але має виділення, які акцентують увагу читача і виконують пошукові функції.

До додаткового чи допоміжного тексту належать примітки, коментарі, переліки, цитати, посилання, бібліографічні та інші списки, розгорнуті текстівки, які найчастіше розташовуються наприкінці твору, але можуть бути необхідними і всередині основного текстового матеріалу. Призначення додаткового тексту – пояснити, доповнити основний матеріал, зробити його більш наочним, але при цьому не заважати сприйняттю основного змісту. Тому додатковий текст повинен відрізнятися від основного тексту (щоб читач візуально міг їх розрізняти) і виділятися графічно не сильніше основного (змістова важливість додаткового тексту менша).

Кегель шрифту додаткового тексту книжкового видання може бути меншим від кегля шрифту основного тексту видання на 1–2 пункти, але не менше 7 пунктів, в енциклопедіях і словниках – не менше 6 пунктів. Обсяг додаткового тексту кеглем 7 пунктів зі збільшенням інтерліньяжу повинен бути не більше 1800 знаків на сторінці, кеглем 7 пунктів – не більше 1500 знаків.

Додатковий текст журнальних видань складають кеглем, меншим на 1-2 пункти за кегль основного тексту. Допускається складати додатковий текст журналів кеглем 6 пунктів без шпонів і 7 пунктів без шпонів, коли додатковий текст займає до 10 % сторінки без полів.

Додаткові тексти, різноманітної відомості, які можуть бути потрібні читачеві для кращого розуміння основного тексту, найчастіше оформляються у вигляді покажчика. У виданнях різних видів покажчики відрізняються:

– у літературно-художніх виданнях подаються покажчики персонажів, історичних подій, творів, крилатих висловів.

– довідкові читаються вибірково, але навіть в алфавітно побудованих енциклопедичних словниках читачеві для пошуку груп взаємозалежних статей може знадобитися систематичний покажчик або покажчик з перехресними посиланнями, скороченнями;

– наукові видання читають не тільки послідовно, а й вибірково, коли потрібно знайти інформацію з певної проблеми, тому необхідні предметні, тематичні покажчики, а також ключових слів чи наукових даних, нетекстових елементів (ілюстрацій, таблиць, діаграм), бібліографії;

– науково-популярні видання читають не фахівці даної галузі, тому в них необхідні розгорнуті різноманітні покажчики, насамперед предметів, назв, подій;

– у нормативних виданнях виникає необхідність пошуку конкретного закону, положення чи відомостей з певної норми, які можуть бути розкидані по всьому виданню, тому їх зводять в алфавітний покажчик;

– у навчальних виданнях відповідно до теми наводять покажчики назв, імен, хронології подій, виділених елементів тексту, термінів.

15. Зовнішня композиція видання. Внутрішня композиція видання.

До зовнішніх елементів видання належать:

• обов’язкові: обкладинка, палітурка;

• не­обов’язкові: корінець, суперобкладинка, форзац, футляр, ляссе.

Форзац є необхідним для всіх видань, що випускаються в палітурці.

Видавничий цикл роботи над зовнішніми елементами зводиться до трьох етапів:

1) поставлення завдання,

2) створення і перегляд ескізів,

3) опрацювання проекту оформлення з урахуванням технічних характеристик видання і перевірка якості його поліграфічного відтворення.

Видавнича і друкарська документація вимагає наявності повної характеристики зовнішнього оформлення видання, що включає:

• перелік елементів зовнішнього оформлення: обкладинка (палітурка), суперобкладинка, футляр, ляссе;

• тип (за ГСТУ 29.4-2001);

• оформлення суперобкладинки;

• форма корінця;

• наявність канта;

• способи поліграфічного виконання: виготовлення друкарської форми (складання, репродукція), спосіб друку, фарбність, спосіб оздоблення, матеріали тощо.

Обов’язкові елементи книжково-журнального видання – обкладинка і палітурка – мають подвійне призначення. По-перше, вони скріплюють аркуші, захищають їх від ушкодження і бруду, чим роблять видання міцнішим. По-друге, вони дають читачеві початкову загальну інформацію про видання.

Внутрішня композиція елементів видання:

1. Авантитул — на першій сторінці.

2. Контртитул чи фронтиспис — на другій сторінці.

3. Титул — на третій сторінці (при відсутності авантитула і колонтитула чи фронтисписа — на першій сторінці).

4. Анотація, випускні дані, індекси УДК, ББК, ISBN — на четвертій сторінці (зворот титула).

5. Посвята чи епіграф до книги — на п'ятій сторінці.

6. На наступній, непарній, сторінці може бути розміщений зміст.

7. На наступній, знову непарній, сторінці — вступна стаття.

8. На непарній сторінці, після вступної статті, — передмова.

9. Після всіх передмов з непарної сторінки починається основний текст.

10. Після закінчення тексту, в кінці видання, як правило, заверстують післямову або заключну статтю, які бажано починати з непарної сторінки.

11. Затекстові примітки і коментарі розміщують після післямови з непарної сторінки зі спуском, іноді з шмуцтитулом.

12. Додатки завжди з непарної сторінки зі спуском, а при наявності шмуцтитула — без спуску.

13. Списки літератури — на окремій сторінці зі спуском.

14. Покажчики — з нової сторінки зі спуском.

15. Зміст — з нової сторінки зі спуском.

16. Випускні дані — на окремій сторінці на оптичній середині, інколи внизу сторінки змісту на повний формат.

17. На окремих вільних сторінках, що залишаються при неможливості приведення верстки, поміщають рекламу, нотатки, книжкові оголошення.

Цим переліком користуються тоді, коли нема інших вказівок від видавництва, видавничої організації чи особи, яка має дозвіл на видання.