20. Істина як проблема гносеології.

Істина – внутрішньо суперечливий процес, який відбиває глибинний смисл людського світовідношення.

Істина містить абсолютний та відносний аспект. Абсолютний – людина не може не думати, тому постійно пізнає. Відносний – людина не може думати так, як думала вчора, тому завжди мислить по різному.

Як розрізнити істинне знання і помилку? Людству відомо два основних способи перевірки істинності: практичний і логічний.

Логічний доказ істинності заснований на двох основних напрямках: необхідно, щоб вірними та несуперечливими були посилки, вихідні тези та аксіоми і дотримувалися логічні правила висновку з вихідних посилок.

Практика як критерій істини може вважатися абсолютною у тому розумінні, що якщо ми використовували отримане знання про об’єкт у практичній діяльності і досягли бажаних результатів, то з впевненістю можна сказати, що знання істинне.

21. Духовна та практична діяльність, їх структура.

Духовна система (сфера) суспільства включає інтелігенцію і її свідомість (суб'єкт), духовну діяльність, духовні стосунки між інтелігентами, а також між інтелігенцією і іншою частиною суспільства. З функціонального боку духовна сфера суспільства включає духовну свідомість, духовну діяльність, духовні стосунки, виступаючи специфічною формою духовної життєдіяльності суспільства. З інституціонального боку духовна сфера є сукупністю інтелігентів, духовних інститутів (художніх, освітніх, наукових), представлених кафедрами, НДІ, академіями, ЗМІ, бібліотеками і тому подібне, і стосунків між ними. Таким чином, духовна сфера є єдність духовної свідомості, духовної діяльності, духовних інститутів.

Таким чином, духовна сфера (життя, система) суспільства є відносно самостійною формою життєдіяльності людей (і спеціальних інститутів) у рамках громадського розподілу праці. Якщо суспільна свідомість як осмислення і творіння громадського буття є функцією мозку громадських людей, то духовна свідомість є функцією інтелігенції суспільства, що зробила духовну діяльність, виробництво духовних благ (цінностей) своєю основною професійною діяльністю.

Практика є одним із видів діяльності. І визначається вона як матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини з метою освоєння матеріального перетворення природи суспільств і самої себе. Практика - основа і рушійна сила суспільства і пізнання. Практика включає в себе всі види чуттєво-предметної діяльності людини - виробничу, пізнавальну, політичну, соціальну, педагогічну, художньо-мистецьку, адміністративну тощо. Практика - сукупна діяльність людини і людства. І тут вона виступає як досвід.

Життя людини завжди практичне, бо має справу з предметними діями, матеріально-відчутними результатами діяльності.

Практика - фундаментальна категорія марксистської філософії, марксистського світогляду.

22. Категорія «дух», її роль в осмисленні внутрішнього світу людини.

Категорія духу - одна з найважливіших категорій філософії. Велика увага приділяється їй у давньоіндійській і давньогрецької філософії, в яких, однак, ще недостатньо суворо розмежовується розум (розум) і дух. Витоки сучасного розуміння духу лежать в біблійно-християнської традиції.

З точки зору християнства, існує світ духовності як абсолютна, надіндивідуальних реальність. Цей світ, що становить справжню основу громадського життя, відкривається тільки віруючим. Але відкривається не як обєкт, що знаходиться ніби поза людиною і пізнаваний ім. Він постає у формі реальності, яка вже присутня в ньому самому. Хто вірує, його свідомість знаходиться всередині цієї реальності.

Цілком природно, що в кожній релігійній системі вищі абсолютні цінності наповнюються своїм цілком конкретним змістом. Різні уявлення про скоєний суспільстві та зроблений людину в ісламі, буддизмі, конфуціанстві. Різні й шляхи їх досягнення.

Складніше йде справа з духовністю стосовно язичницьких вірувань, міфів, примітивних форм релігії, таких, як анімізм, тотемізм. Залишається спірним питання про те, якою мірою можна говорити про них, як про специфічні носіях духовності, що, наприклад, духовного в тотемним предка людського племені - в вовка, орле, корові.

Німецький філософ К. Ясперс у своїй роботі "Витоки історії та її мета" висунув оригінальну ідею осьового часу історію, ідею, яка отримала широке визнання. Поява єдиної осі світовій історії К. Ясперс повязує з тими духовними процесами, які йшли у світі між 800-200 рр.. до н.е. Тоді відбувся самий різкий поворот в історії, з нього почалося формування духовних основ сучасного людства.

У цей період людина вперше усвідомлює буття світу в цілому, самого себе і свої межі.

Саме в цю епоху починає формуватися власне людина з її духовної відкритістю світу.

До появи перших світових релігій і філософських систем, що повідомляють про свої претензії на універсалізм, на всеосяжне пояснення світу і людини можна говорити лише про окремі проблиску духовності, що, втім, не повинно вести до якогось приниження всього багатства первісної культури.