53.Специфіка суспільних наук та гуманітарного пізнання

У гуманітарній сфері наукового пізнання (порівняно з природничо-науковою) співвідношення об’єкта і суб’єкта має власні особливості, що визначає і особливості філософської рефлексії цього процесу. Гуманітарне пізнання, або „наука про дух”, „внутрішній світ людини”, має глибокі корені філософського осмислення. У європейській традиції вперше спеціальний інтерес до того, що можна охарактеризувати як „внутрішній світ людини”, пов’язаний зі школою софістів (V-IV ст. до н.е.). Софісти переорієнтували увагу з тілесно-матеріального світу на духовний, поставили в центр своїх роздумів сферу людських стосунків, акцентували увагу на індивідуальному сприйнятті людиною свого існування і завдяки цьому відкрили для пізнання суб’єктивну реальність, яка ще досі залишається неусвідомленою. „Людина є мірою усіх речей” – ця відома формула засновника школи софістів Протагора виражала нову інтелектуальну позицію античних мислителів, які виходили з уявлень про те, що людина може приймати, а може й не приймати ті вимоги, що їй висуває суспільство, не погоджуватися з ними. Тобто філософи почали розуміти, що індивідуальне ставлення людини до реалій світу не зводиться лише до їх пасивного сприйняття й автоматичної реакції на зовнішні впливи. Зміна позицій поступово привела до усвідомлення того, що людська поведінка по суті зумовлена внутрішніми факторами, які опосередковують як предметно-практичні взаємодії з об’єктами зовнішнього середовища, так і відношення між людьми.

Софісти відмовились від настанови щодо абсолютності загально обов’язкових норм, які ззовні визначають ставлення людей до свого життя. На їх думку, світом управляє міра, яка дозволяє кожній людині будувати власну поведінку залежно від її сприйняття та оцінки будь-якого конкретного стану справ. У такий спосіб міркувань логічним був перехід до окреслення, а поступово і виокремлення проблеми можливості вибору, без якої не існує свобода. Сприйняття людини почало вважатися проявом її індивідуальної настанови на оцінку значимості предметів і явищ дійсності, з якими вона має справу в процесі життєдіяльності. Не можна стверджувати, що такі розмірковування софістів буди повністю усвідомленими й чіткими, але їх спрямованість на світ людського духу безсумнівна. Цим пояснюється і релятивізм знань про світ, характерний для софістів, коли вони розглядали думку кожного окремого індивіда як рівноцінний елемент загальнокультурних уявлень.

Відкриття зовсім нового, незвичного об’єкта пізнання Сократ висловив у знаменитому „пізнай самого себе”. Як розуміє його Сократ, пізнаючи себе, людина прагне до того ідеалу, який ще не реалізований, а, можливо, стане таким лише в результаті руху на шляху його досягнення. Сократівський заклик до пізнання стосується швидше не того, що є, а того, чого ще немає, і саме через це воно не може стати об’єктом емпіричного досвіду, але визначає прагнення й вчинки людей. У такому разі знання є не просто фіксацією в людській свідомості речей і явищ, що впливають на людину, але і вираження її внутрішніх станів. Уперше Сократ звернув увагу філософів на об’єкт, який радикально відрізняється від об’єкта філософії природи, і схарактеризував його відмінності за трьома фундаментальними характеристиками: він не існує реально (як речовина), не доступний емпіричному досвіду і не піддається опису мовою математики. Отже, ідеал виявив новий рівень буття. Ідеал хоча і знаходиться за межами світу речей, але активно впливає на його формування, визначає мету і сенс усього існуючого, а відтак має ознаки дійсності як атрибута буття. Саме ідеал визначає мету життя людини, спрямовує її дії, наповнює її життя глибинним змістом. Саме ідеал і стає предметом дослідження так званих наук про дух, наук про те не існуюче, без якого все існуюче не має ані сенсу, ані значення. Від античної традиції і в подальшому протягом багатьох століть духовна сфера життя людини стає предметом філософського осмислення.

Але тільки на початку минулого століття з розумінням того, що без наукового аналізу галузі духовного життя людей неможливо гарантувати обґрунтованість знань про світ природних процесів і явищ, виникає потреба визначення особливостей та меж тієї галузі, що трактується як гуманітарне пізнання, тобто „науки про дух”. Оскільки вступити в безпосередній контакт із внутрішній світом людини дослідник не може, то він має досліджувати усілякі зовнішні прояви духового життя і саме в них виявляти ті сутності, які складають його зміст. Такий опосередкований характер наукового пошуку і є специфічною рисою гуманітарного пізнання. Тому важливими складовими гуманітарної сфери кінця ХІХ – початку ХХ століття стають мовознавство, психологія, історія та філософія.

Ідея „наук про дух” з самого початку пов’язана з вивченням інтелектуальних і вольових процесів, емоційних переживань, які недоступні сприйняттю зовнішнього спостерігача, але відкриті особистісній рефлексії. Отже, побудова гуманітарного знання з необхідністю передбачала створення особливих способів його представлення, за допомогою яких воно має стати інтерсуб’єктивним. Необхідним стала розробка спеціальної мови, прийомів і методів пізнання, що свідчило про те, що гуманітарна галузь відрізняється від природничо-наукової за предметом, за методом отримання і способом організації знання. Така специфіка потребувала формування особливої галузі пізнання – гуманітарної