7.2. Умови дійсності договору

Для реального існування в праві договір мав містити об'єктивний та суб'єктивний елементи: мету і зміст операції, а також наявність угоди сторін. Умови не повинні були суперечити закону, моральності, добрим звичаям. Інакше кажучи, сторони не повинні були дбати у своїй угоді про інтереси, пов'язані з посяганням на права інших осіб і на римський правопорядок.

Зміст договору визначався відомою тріадою dare, facere, praestare, яка визначала права і обов’язки сторін.

Вільне волевиявлення правосуб’єктних сторін, продемонстроване у відповідній формі з визначенням предмета договору і реальності виконання дій, становили предмет договору. Ясно, що для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як строго особисті відносини між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися лише тих на осіб, що брали участь в його установленні.

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність договір набував лише за умови додержання обов'язкових ви­мог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сто­рін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет договору. У разі недотримання цих вимог договір міг бути ви­знаний недійсним.

Римське приватне право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визна­чених предмет був чітко окреслений, не викликав сумнівів; у невизначених – предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізняли родові зобов'язання (предмет договору – родова річ) і зобов'язання індивідуальні (предмет договору –індивідуально визначена річ). Такий поділ мав практичне значення, оскільки загибель або псування родової речі без вини боржника не звільняла його від обов'яз­ку виконати зобов'язання, тоді як випадкова загибель індивідуально визначеної речі припиняла зобов'язання.

Критеріями можливості вважалися правова дозволеність і звичайна практика господарського обігу. Договір мав становити інтерес для кредитора, а його відсутність ставила під сумнів укладене зобов'язання. Зобов'язання, зафіксоване у договорі, вважалося укладеним на певний строк за його незмінності та єдності умов. Саме строковість договору припускала можливість виконання або погашення зобов'язання.

Умови і строки подібні між собою. Відмін­ність полягає в тому, що умова може настати або не на­стати, а термін завжди виходить, хоча коли це буде договірні сторони не завжди точно уявляли собі. Як­що настання строку зазначено точно – це визначений строк, а якщо ні – невизначений строк (наприклад, договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції набував чинності лише після остаточного збору врожаю). Строки поді­лялися на зволікальні та скасувальні.

Найближча мета, задля якої укладався договір, називалася каузою (causa). Договори, мету яких можна було легко визна­чити, називали каузальними. Інші ж договори, зміст яких не включав юридично значущої мети акту, називалися абстрактними (наприклад, stipulatio), хоча вони теж мали зобов’язальний ефект.