11.4. Прийняття спадку

Для відкриття спадщини слід було виконати такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового май­на та його охорони шляхом інвентаризації;

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, розміри вимог і боргів;

в) виявити потенційних спадкоємців.

Спадщини приймалася за додержання таких умов: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Замість недієздатних спадкоємців спадщину приймали їх законні представники (батьки, опіку­ни й піклувальники). Волю на прийняття спадщини спадкоємець міг висловити одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'яз­ки, зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

Прийняття спадщини здійснювалося з додержанням певних правил, головним з яких було пряме виявлення волі спадкоємця прийняти на себе всі пов'язані з цим актом зобов'язання. Точно встановленого терміну для прийняття спадку (крім загальної позовної давності) не було. За преторським правом для спадкоємців встановлювався один рік для оголошення про прийняття спадкової маси. Прийняття спадку було регламентованою процедурою. Її основний зміст - здійснення опису спадкового майна у присутності і за участю кредиторів, нотаріуса та інших зацікавлених осіб. Прийняття спадщини було необоротним актом.

Римське спадкове право знало сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові ви­годи без обтяження їх будь-якими обов'язками. Удосконалення заповітних прав, прагнення обійти вимоги права відносно спадкування сформувало спеціальні інститути, пов'язані з заповітом. Найважливішими з них стали легати (legatum) і фідеїкоміси (fideicomissum).

Легат, або заповідальна відмова, – це розпоря­дження спадкодавця про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі. У найпростішому вигляді легат – спеціально встановлений заповідачем в певній формі дар, призначений конкретній особі як витяг із загальної спадкової маси. У такому випадку до вказаної особи переходило окреме право, а не частина спадщини, і вона неса відповідальність за борги спадкодавця.

Легатарій міг одержати легат після сплати зі спадку всіх боргів спадкодавця. Для отримання легату необхідно було володіти завершеною пасивною заповітною здатністю.

Виконання легатів забез­печувалося позовним захистом. Легати були пов’язані обтяжливим формалізмом. Тому у Римській імперії мали створити ще один вид заповідальних розпоряджень – фідеїкоміси. Останні покладалися на спадкоємців і за заповітом, і за законом у вигляді додаткових розпоряджень.

Фідеїкоміси, або доручення, засновані на вірі, являли собою окремий вид заповітного розпорядження. За допомогою його заповідач доручав спадкоємцю виконати ті або інші дії на користь третьої особи, яка у більшості випадків не мала пасивної заповідальної здатності. Фідеїкоміс був неформальною відмовою, не пов'язаною обмеженнями, які передбачалися для легатів. Але спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом спадщину третій особі повністю з усіма пра­вами і боргами. У результаті спадкоємець майже нічого не одержував у спадщину, і тоді ніщо не заважало йому відмовитися від неї.

ДОДАТКИ

Додаток 1

ІНСТИТУЦІЇ ГАЯ

КНИГА ПЕРША

Про право цивільне і право природне

1. Усі народи, які керуються законами і звичаями, користуються частково власним правом, частково – загальним правом усіх людей.

Отже, те право, яке кожний народ сам себе встановив, є його власне право і називається правом цивільним, ніби власним правом, притаманним саме громадянам. А те право, що діє між всіма людьми і було встановлене природно, застосовується і захищається однаково у всіх народів і називається правом загальнонародним, – воно є начебто спільним для усіх народів. Таким чином, і римський народ користується частково власним правом, а частково правом, спільним для всіх людей. Нижче ми вкажемо на особливості кожного права окремо.

2. Цивільне право римського народу складається із законів, рішень плебеїв, постанов Сенату, указів імператорів, едиктів тих сановників, які мають право видавати розпорядження, та відповідей правознавців.

3. Закон є те, що народ римський схвалив і ухвалив; плебейське рішення є те, що плебеї схвалили і ухвалили. Плебс же відрізняється від народу тим, що словом «народ» позначаються всі громадяни, включаючи і патриціїв, а найменуванням плебс позначаються інші громадяни, за винятком патриціїв. От чому патриції колись стверджували, що постанови плебеїв для них не обов'язкові, оскільки вони складені без їх волевиявлення і участі. Але згодом був виданий закон Гортензія, яким визначили, що постанови плебейських зборів стали обов'язкові для всього народу. Таким чином, рішення плебеїв були поставлені нарівні зі справжніми законами.

4. Сенатська постанова є те, що сенат звелів і встановив; вона має силу закону, хоча є спірною.

5. Указ імператора є тим, що ухвалив імператор, – або декретом, або едиктом, або рескриптом; і ніколи не було сумніву в тому, що указ імператора має силу справжнього закону, оскільки сам імператор отримував владу на підставі особливого закону, який додавав імператорським розпорядженням силу закону.

6. Едикти – це постанови і приписи тих сановників, що мають право їх видавати. Право ж видавати едикти надавали посадовцям римського народу. Найважливіше ж значення цього погляду мають едикти двох преторів – міського та перегрінів, юрисдикція яких у провінціях належить їх намісникам. Те ж стосується едиктів курульних едилів, юрисдикцію яких у провінціях римського народу мають квестори. В імператорські провінції квесторів узагалі не призначають, а отже, і такий едикт не оприлюднюють.

7. Відповіді правознавців – це думки і судження юристів, яким дозволено було встановлювати і творити право. Якщо думки цих осіб сходяться, то набуває силу закону те, у чому вони згодні. Якщо ж думки юристів не узгоджені, то судді надається право дотримуватися тієї думки, яку він вважає найкращою, що прямо виражається в рескрипті блаженної пам'яті Адріана.

Про поділ права

8. Усе право, яким ми користуємося, стосується або осіб, або речей, або позовів. Передусім розглянемо значення осіб.

9. Головний поділ у праві осіб полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби.

10. Далі з вільних людей одні – вільнонароджені, інші – вільновідпущені.

11. Вільнонароджені – це ті, які народилися вільними; вільновідпущені – це ті, які відпущені на волю зі стану законного рабства.

12. Водночас є три роди вільновідпущених: вони або римські громадяни, або латини, або скорені. Розглянемо кожну групу окремо. Спершу поговоримо про скорених зі зброєю в руках, або про закон Елія Сенція.

13. Законом Елія Сенція встановлено, щоб раби, які як покарання були забиті паном в окови, тавровані гарячим залізом, допитані з тортурами за злочин і у результаті викриті в здійсненні такого, так само, як ті, які були призначені боротися з дикими тваринами і кинуті або на арену цирку, або у в'язницю, а потім відпущені на волю тим самим паном або будь-ким іншим, користувалися тими правами, які були надані іноземцям, що здалися в полон римському народу...