Тема 3. Суб’єкти права

3.1. Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі.

3.2. Групи римського населення за ступенем правоздатності.

3.3. Види юридичних осіб.

3.1. Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі

Особа, яка була здатна мати суб'єктивні права, бути носієм пра­ва, визнавалася у Римі суб'єктом права, власне особою. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римляни стверджували, що людина як повноправний суб'єкт приватного права з правоздатністю мала відповідати подвійній сукупності умов: 1) їй належало бути людиною з позицій природного права, тобто мати розумну душу і людське тіло з виразними ознаками статі; 2) їй слід було являти собою особу (реrsona) з позицій цивільного права.

Цивільною правоздатністю у Римі вважали здатність вільної людини мати права та обов'язки у приватних відносинах. Вона виникала з моменту народження, а в деяких випадках і до народження дитини. Правоздатність припинялася зі смертю людини. Римське пра­во прирівнювало до смерті не лише біологічну смерть, а й продаж у рабство, полон, засу­дження до тяжких видів покарання. Якщо колишній громадянин знову ставав вільною людиною, його правоздатність віднов­лювалася, хоч і не в повному обсязі.

Правоздатність позначали словом caput і розрізняли у ній такі елементи:

а) jus conubii означало право брати квирітский шлюб, тобто такий, який мав особливі юридичні наслідки відносно дітей;

б) jus commercii означало право володіти майновими правами і реалізовувати їх шляхом здійснення цивільно-правових угод;

в) jus suffragii et honorum означало політичну правоздатність повноправних громадян – активну (право брати участь у роботі народних зборів) і пасивну (право виступати кандидатом на магістратські посади). Відсутність у людини будь-якого з цих прав означала, що вона не була суб'єктом цивільного права.

Зміна характеристикі людини як суб’єкта цивільного права називалася зменшенням правоздатності (capitis deminutio). Вона мала три види: саput maxima, коли римлянин позбавлявся свободи і втрачав право громадянства; caput media, коли він втрачав статус громадянина і status familiae, тобто юридично позбавлявся належності до сім'ї, але зберігав свободу (status libertatis); саput minima, коли римлянин міняв свій сімейний стан і ставав з самостійного домовласника (реrsona sui juris) підвладним (реrsona alieni juris) або з підвладного унаслідок емансипації ставав домовласником.

Для використання правових можливостей римлянину окрім цивільної правоздатності слід було володіти цивільною дієздат­ністю, тобто здійснювати юридично значущі дії і від­повідати за їх результати. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність починалася у людини з досягненням певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати власні дії і відповідати за вчинені правопорушення.

Римляни розуміли, що дієздатність залежала від певних обставин, передусім – від віку людини. За віковим цензом цивільна дієздатність громадян дифе­ренціювалася на чотири групи. До першої належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої – дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними і могли здійснювати лише дрібні правочини. Якщо ж виникала необхідність припинення прав або встановлення якого-небудь обов'язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав його у момент здійснення правочину. Третю вікову групу складали особи обох статей віком до 25 років, що визна­валися повнолітніми і дієздатними. Проте, уклавши невигідний для себе правочин, вони могли просити претора визнати його недійсним і застосувати реституцію, тобто повернення до стану, в якому вони були до укладення правочину. Зрозуміло, що такі особи не були ще самостійними. Нарешті, четверту групу становили повністю дієздатні осо­би, які досягли 25 років і відносно яких не діяли обмеження цивільної дієздатності за віком. Фізичний стан особи дещо обмежував її діє­здатність, але повна відсутність дієздатності визнавалася стосовно до недоумкуватих та душевнохво­рих людей. Обмеження цивільної дієздатності встановлювали і щодо марнотратників.

Жінка протягом існування у Римі республіки перебувала під постійною опікою сво­го чоловіка, батька або інших родичів чоловічої статі й тому вона істотно обмежувалася в правоздатності та дієздатності. З настанням доби принципату вона набула значної самостійності у реалізації майнових прав і, якщо брала шлюб без чоловічої волі, то зоставалася для свого чоловіка юридично чужою особою. Їх об’єднувала лише необхідність народження дітей.

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначали опікуна або піклувальника. Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за зако­ном і за розпорядженням влади. Опіка призначалася над повністю недієздатними особами, а піклування над неповнолітніми особами. Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не здійснював, але мав право схвалити чи не схвалити здійснений ними правочин. У разі несхвалення ним вчинку підопічного цей правочин юридичної сили не набував.