29. Условия и особенности присоединения Правобережной Украины к России в конце 18 века и ее последствия. Политические и административные изменения в Российской Украине.

Характерними рисами соціально-економічного та політичного розвитку України в першій половині XIX ст. були територіальні, адміністративні і суспільні зміни.

Так, на початку XIX ст. український народ у складі Російської імперії' остаточно втратив свою самостійність. На місці автономно-самоврядних українських регіонів - Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії. Внаслідок розподілу Польщі - 1772, 1775 та 1795 рр. до Росії відійшла Правобережна Україна. В ній були утворені Київська, Подільська і Волинська губернії. Воз'єднання Лівобережжя та Правобережжя мало велике значення для українського народу. Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австрійської імперії.

Розпочалася інтенсивна колонізація українським народом колишніх земель Кримського ханства і запорозьких земель. Внаслідок перемог російської армії над Туреччиною в останній третині XIX ст. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії. Завоювання Росією Криму, північних чорноморських степів було епохальною подією не тільки для України, а і для всієї Східної Європи. Нові землі, названі Новоросією, нарешті стали придатними для сільського господарювання. Почалася сільськогосподарська колонізація Півдня сучасної України. Російський уряд роздавав землі козацькій старшині, дворянству, проводив активну переселенську політику на південні землі, заохочував селян до переселення різними пільгами. Це були - пільговий проїзд, надання позичок на обзаведення домашнього вжитку, звільнення на 2-3 роки від податків та від призову на військову службу. З 1782 р. по 1858 р. на Півдні розселилось більш 903 тис. чоловік. Серед переселенців українці складали в середньому біля 60%, біля 30-35% - складали росіяни. Крім українців та росіян участь у засвоєнні нових південних земель приймали греки, вірмени, німці, сербохорвати та інші народності. Таким чином, населення Новоросії формувалось як багатонаціональне. На цій території Російської імперії на початку XX ст. були утворені Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії.

Особливістю політичного розвитку українських земель було формування в них російського адміністративно-управлінського апарату в губерніях, повітах і станах. Він був покликаний охороняти владу царизму. Поліцейсько-державні форми управління Російської імперії в національних регіонах прийняли вигляд генерал-губернаторств. На середину XIX ст. українські губернії входили до складу Малоросійського, Київського і Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторств. На початку XX ст.. для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства в губерніях були засновані охоронні відділення. Нова система управління, свавілля імперської бюрократії, корупція чиновництва мали згубні наслідки для політичного розвитку українського народу, заважали росту його політичної і національної самосвідомості.

Характерною рисою економічного розвитку Росії в першій половині XIX ст. була глибока криза економічних відносин. Етнічні українські землі в І пол. XIX ст. були, в основному, аграрними районами. 75% населення знаходились у феодальній залежності від поміщиків або держави. В руках великих землевласників була основна маса земель Правобережної України, тисячами десятин володіли Браницькі, Потоцькі та інші магнати польського походження. Дворянство Правобережжя на 60% складалось з поляків.

На Лівобережжі та Слобожанщині великі землевласники були українського походження, спадкоємці козацької старшини. Більше половини земель належали поміщикам, дворянам.

Збереження феодальних відносин в Україні стримувало розвиток економіки. Криза кріпосного господарства посилювалась з самого початку XIX ст. Більшість поміщиків зменшувала селянські наділи та збільшувала барську запашку, вводила урочну систему, яка дозволяла землевласникам встановлювати норми роботи селян на день. Деколи поміщики вводили так звану "місячину", внаслідок чого селяни втрачали свій земельний наділ і працювали на землі пана за місячну "пайку". Після повстань селян у 1830-31 рр. царська влада провела інвентарну реформу (1847р.), щоб зменшити селянські повинності. Але норму панщини мав визначати сам поміщик, тому кріпосницькі повинності залишались майже незмінними. Посилення експлуатації селян, занепад поміщицьких маєтків, панування екстенсивних методів господарювання стримувало розвиток капіталістичних відносин.

Формування капіталістичних відносин в економіці України було повільним. Основою життя населення України було сільське господарство, вирощування пшениці, яка була головною товарною культурою. Вирощувалися і технічні культури - буряк, лен, конопля, тютюн, картопля. Скотарство було розвинуто на півдні України. На початку 30-х рр. XIX ст. існували кінні заводи, вівчарство. Промисловість була розвинена слабо і орієнтована на переробку сільського господарства. Це були мануфактури, фабрики, різні селянські промисли. Підприємства, засновані купцями, міщанами або багатими селянами, швидко розвивались, тому що в них працювали вільнонаймані. Поміщіцькі та державні підприємства використовували кріпацьку працю, малопродуктивну і тому програвали купецьким підприємствам.