6. Назвать этапы развития Киевской Руси и дать ее характеристику.

В отечественной научной литературе политическая история Киевской Руси делится на три периода. Первый период охватывает почти 100 лет, с 882 г., когда на престол в Киеве сел Олег, до смерти Святослава в 972 г. В это время происходит быстрое расширение территории Руси. Первый князь объединенной Руси Олег в течение нескольких лет подчинил своей власти приднепровские племена-полян, древлян, северян, радимичей, Олег Игорь и Святослав присоединили к Руси земли-княжества уличей, тиверцев, вятичей, Белую Вежу, Тмутаракань.

Второй период - расцвет Киевской Руси - годы, когда, у власти находились Владимир Великий (980 - 1015) и Ярослав Мудрый (1034 - 1054). Эти князья продолжали расширять границы государства. Были присоединены земли волынян, белых хорватов, ятвягов и некоторые земли Прибалтики. Следовательно, в тот период в пределах Киевской Руси были объединены все восточно-славянские и многие неславянские племена. Для укрепления молодого государства, с целью централизации власти, в 988 г. Владимир провел "идеологическую реформу".

В Киевской Руси было принято христианство в его восточном варианте-православии, которое являлось государственной религией в Византии. Во время княжения Ярослава завершилось строительство Древнерусского государства. Был сломлен местный сепаратизм, стабилизировалась государственная территория и границы, усовершенствован государственный аппарат. Он юридически закрепил феодальные отношения на Руси принятием свода законов "Русская, правда"

Третий период - раздробленность и гибель Киевской Руси. Некоторые историки относят его к концу правления Владимира Мономаха (1113 - 1125) и его сына Мстислава (1125 - 1132). Этот период характеризуется центробежными тенденциями, вызванными ростом продуктивных сил в сельском хозяйстве и ремесле, господством феодальной собственности на землю, крупного вотчинного землевладения. В ХШ в власть великого киевского князя стала номинальной. На политической карте огромного государства появляется более полутора десятка суверенных княжеств, в том числе шесть на территории современной Украины - Киевское, Черниговское, Переяславское, Галицкое, Волынское, Турово-Пинское.

7. Проанализировать политический и социальный строй Киевской Руси.

1) Дати оцінку соціального розвитку Київської Русі

Давньоруська держава виникла в дофеодальний період і власність на землю довгий час залишалася колективною. Земля належала панівному класу в цілому - князю з дружиною, боярам, які в більшості своїй входили де складу дружини. В перший період - (IX - X ст.) більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами - общинниками-смердами. V ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр значне місце займав збір данини.

Так, Олег та його наступники на київському столі опікувалися насамперед збиранням данини з підвладних племен. Княгиня Ольга визначала розмір данини із залежного населення, встановлюючи «устави і уроки, погости і данини». Данину звичайно платили натурою, насамперед хутром, медом, віском. Данина збиралася двома засобами: або підвладні племена привозили її в Київ, або князі з дружиною самі їздили за нею. Перший спосіб називався повозом, а другий - полюддям. На селян-общинників данина накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Крім того, селяни виконували різні повинності: ремонтували і будували шляхи, мости, замки, укріплення.

Якщо в ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр велике місце займало збирання данини, то з часом основним джерелом стають прибутки від власного феодального господарства. Починає рости велике землеволодіння - княже, боярське, церковне. Ольга мала свої села -Ольжичі, Будутине, місто Вишегородськ. Володимир - село Берестове і град Бєлгород. Росло і землеволодіння бояр. Ними в першу чергу ставали княжі дружинники, які за свою службу отримували землі і стали осідати на них. Церкви і монастирі також швидко ставали великими землевласниками. Індивідуальна земельна власність зародилась у Київській Русі лише в другій половині XI ст. «Руська Правда», складена за Ярослава Мудрого близько 1037 р., ще не знає такого способу власності, а «Правда Ярославичів» 1072 р. вже свідчить про наявність особистого землеволодіння, але поки що князівського. В літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI, а боярське - починається з XII ст. Таким чином, із розвитком землеволодіння зростав чисельно і клас феодалів, який складався із князів, бояр і церковної верхівки.

Основною категорією населення, зайнятого в господарстві феодалів, були смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала. Іншою категорією підневільного населення була дворова челядь, або холопи, які перебували в цілковитій залежності від свого господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів -колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство та йшли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором -«рядом» (звідси рядовичі), або відробляли позичені гроші - «купу» (звідси закупи).

2) Охарактеризувати політичну систему Київської Русі

Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи, маючи за різними підрахунками від 3 до 12 млн. населення і величезну територію, що обіймала 300 тис. км .

На протязі ГХ - ХШ ст. влада переживала складну трансформацію. Держава виникла в дофеодальну добу. В цей час склалася дружинна форма державності. Давньоруські володарі - Олег, Ігор, Ольга, Святослав були типовими дружинними князями. На базі дружини був створений примітивний апарат управління та збирання данини.

У добу піднесення Київської Русі формується раннєсередньовічна держава у формі монархії. На чолі держави стояв великий київський князь, який був головою держави і верховним власником усієї території. Він зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Під його рукою були «світлі князі і великі бояри», які володіли окремими князівствами і містами. Спочатку це були племінні князі, а в кінці X ст., в результаті проведеної Володимиром реформи, стали призначатися великим київським князем представники великокняжого роду. Князі і великі бояри за свою службу користувалися часткою данини, яка збиралася з підвласної їм території. З часом вони стали отримувати землі і перетворювались у феодалів-землевласників. У залежності від них перебували дрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на невеличкі міста і села. Управління невеличкими містами здійснювали також намісники великого князя - тисяцькі та посадники. Великий київський князь для прийняття важливих державних рішень скликав раду з князів і боярбоярську думу. Пізніше місце в думі отримала верхівка священнослужителів. Рішення думи не були обов'язковими для князя.

Найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь керував державою, була особиста дружина, яка складалася зі старшої (бояри, мужи) і молодшої (отроки, діти боярські). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення - «вої», куди входили смерди і городяни.

У період феодальної роздробленості одноосібна монархія переростає у федеративну монархію, коли долю Русі вирішував не великий князь, а група впливових князів. Створюється дуумвірат (Всеволод і Володимир), триумвірат Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод), що шукали компромісних рішень на княжих з'їздах („снемах"). Цю форму правління історики називають „колективним сюзеренітетом".