3.6.Посттоталітарне індустріально-трансформаційне суспільство.

3.6.1. Тип суспільства.

Тепер визначимося, нарешті, із назвою як українського, так і інших (передусім – російського) сучасних суспільств, розташованих на теренах колишнього СРСР. Тут важливо було б з’ясувати, якою мірою таке суспільство є передусім індустріальним, а відтак – плюралістичним, громадянським, відкритим, яке місце в ньому посідають засоби масових комунікацій і т. ін.

Яка ж позиція з цього приводу в Оссовського? Так, основні назви та вислови що він їх використовує для позначення сучасного українського суспільства, це - „посттоталітарне суспільство” (41;с.90-92,98) та „суспільство, яке трансформується в напрямі від моноцентризму до поліцентричного громадянського суспільства”(41;с.101). Ось фактично і все, але цього цілком достатньо, щоб не розглядати сучасне українське суспільство як індустріальне, зо всіма демократичними атрибутами індустріальності. Яким же тоді це суспільство є?

Гадаю, що якщо, у межах розкриття даної теми, колишнє радянське суспільство було схарактеризоване як тоталітарно-моноцентричне, то, відповідно, сучасне українське суспільство має розглядатися як посттоталітарне, як перехідне від моноцентричного до поліцентричного індустріального плюралістичного суспільства масових комунікацій, як перехідне до демократичного. Що ж до суспільно-політичного ладу сучасної України, то він може бути схарактеризований, скоріш за все, як формально-демократична олігархічна диктатура.

Відтак найбільш прийнятною назвою для сьогоднішнього українського суспільства буде, мабуть, - „посттоталітарне індустріально-трансформаційне суспільство”.

3.6.2. Соціальна структура.

Але, перш ніж скласти уявлення про суб’єктів громадської думки названого суспільства, слід, як ми це вже вчиняли щодо інших типів суспільств, окреслити його соціальну структуру. Зазначу, що попереду вже достатньо було сказано про безпідставність тверджень стосовно можливості виникнення на залишках доіндустріального традиційного суспільства нових часів деякого соціально неструктурованого суспільства. Не був винятком із цього висновку й СРСР. Однак, розглядаючи тоталітарно-моноцентричне суспільство доби індустріалізації, ми констатували, що воно не трансформувалося у суспільство з ринковими відносинами, а радше було представлено набагато деспотичнішим, ніж в царській Росії, політичним режимом. Це був режим суцільного гноблення як у сфері економіки і соціальних відносин, так і у сфері духовного життя.

Соціальна структура цього суспільства, як було показано, теж суттєво відрізнялась від соціальної структури західних демократичних суспільств. Однак саме на його засадах, економічну складову яких після 1991 року було піддано нещадній руйнації (особливо – в Україні), стало повільно виникати інше суспільство, якому ми вже дали назву – „посттоталітарне індустріально-трансформаційне”. Цей тип суспільства, відзначу, формується як в Україні, так і (з несуттєвими відмінностями) – у Росії. При цьому, слід визнати, що відповідні трансформаційні процеси дещо швидшими тепами відбуваються все ж таки у Росії. Відтак з певним випередженням здійснюється у Росії і наукове вивчення цих процесів, зокрема - у сфері формування соціальної структури суспільства.

Що ж з’ясовується? За відповіддю звернемось до свідчень однієї з провідних сучасних російських вчених - економіста і соціолога Тетяни Заславської, яка констатує, що „у Росії та інших посткомуністичних країнах формуються нові класи, характерні для капіталістичних суспільств” (29; с.158), При цьому вона спеціально привертає увагу до двох фактів, а саме: по-перше, „більша частина нової російської еліти опинилася на верхівці суспільства не зовсім легітимним, якщо не кримінальним шляхом” (29;с. 293); по-друге, „новий правлячий клас лише декларує ліберально-демократичні цінності, а насправді жорстко експлуатує усе суспільство” (29;с.159-160). Правлячій еліті „вдалося встановити такі правила гри, які забезпечують їй безконтрольність і безвідповідальність перед суспільством”(29;с.294).

Дані факти власне й є достатніми підставами для того, щоб ставитися до суспільно-політичного ладу і російського, і українського посттоталітарних індустріально-трансформаційних суспільств як до формально-демократичних олігархічних диктатур. Більш за те, Т.Заславська, зазначаючи, що в сучасній Росії соціальна дистанція між елітою і масовими групами різко збільшилася, і вважаючи, що це призвело до зростання відчуження суспільства від влади, разом з тим підкреслює, що у низці інших пострадянських країн, зокрема – в Україні, стан справ є ще гіршим (див.29;с.161).

Але якою бачить ця дослідниця соціальну структуру сучасної Росії? Вибудовуючи відповідну стратифікаційну шкалу, вона виокремлює шість її елементів (див.29;с. 286-287, 288, 295, 302), а саме:

1) пануюча і правляча еліти, частка яких у загалі населення є мізерною (десь кілька десятків тисяч осіб), але ресурси, що перебувають у їхньому розпорядженні, можна порівняти із ресурсами решти суспільства; це - політики, які обіймають вищі державні посади; вища ланка бюрократії; бізнес-еліта, що репрезентує власників найбільших капіталів;

2) субеліта (власники і менеджери великих підприємств, банків і фірм; генералітет силових структур; високі професіонали – відомі адвокати, лікарі, письменники, артисти, вчені, які мають культурний капітал, достатній для отримання значних дивідендів); вони складають приблизно 5-7% населення Росії;

3) середній шар (середня ланка бюрократії, вищі і середні офіцери, дрібні і середні підприємці, директори невеликих державних підприємств, менеджери приватного сектору, а також частка професіоналів, які мають високу кваліфікацію і на яких є попит); їхня частка у населенні Росії складає приблизно 11-12%;

4) базовий шар (переважна більшість спеціалістів масових професій – інженерів, вчителів, лікарів тощо, - клерків, індустріальних робочих, селян, фермерів, пересічних працівників торгівлі та сфери послуг, технічного персоналу); до цієї страти належать 2/3 зайнятих у економіці і більше половини усіх росіян. Як зазначає Т.Заславська, «у структурі західних суспільств подібне місце посідають середні класи, однак наш самий масовий шар повністю позбавлений ознак, що вони притаманні цим класам, тому, називаючи його середнім, можна лише заплутати справу» (29;с.286);

5) нижчий шар (найменш кваліфікована частка робочих і службовців; особи, які не мають професій; хронічно безробітні; багатодітні матері, а також більшість пенсіонерів та інвалідів, засоби до життя яких є мінімальними); це – найменш освічені, бідні і соціально безпомічні люди; у росйському суспільстві їх приблизно 12%;

6) соціальне дно (злодії, бандити, рекетири, повії, жебраки, волоцюги, «бомжі», безпритульні діти і підлітки, алкоголіки і наркомани, що живуть у сім’ях); Т.Заславська нараховує їх приблизно 12%. Представники цієї страти фактично виключені із суспільства. Вони живуть за власними нормами і правилами, що часто-густо суперечать загальновизнаним моралі і праву.

Виокремивши шість щойно перелічених мною страт російського суспільства, Т.Заславська вказує на факт його відчутної закритості, так би мовити, «зверху». Вона, зокрема, пише: „Після того, як нове поповнення було асимільоване, канали оновлення еліти за рахунок вихідців із середніх верств практично закрилися”(29;с.289). „Із другої половини 90-х років верхні страти почали закриватися, і висхідна соціальна мобільність нижчих і середніх верств різко зменшилася. На даний час більшість громадян Росії вважають своє суспільство розколотим на усевладну привілейовану верхівку і збіднілий безправний народ” (29;с.159).

Перехідне українське суспільство, як вже зазначалося, дещо відстає у своєму соціальному структуруванні, але основні тенденції тут такі самі, що й у Росії. Тобто – здійснюється розпадання елементів соціальної структурі, що існувала раніше, і формування нових класів, соціальніих верств, груп, прошарків тощо. Поступово окреслюються контури трьох основних елементів соціальної ієрархії: вищого класу, зачатків середнього класу, нижчого класу.

Вищий клас сучасної України сформувався переважно на основі колишньої партійно-комсомольської номенклатури різного ґатунку, що за нових умов перетворилася на бізнес-еліту, а згодом - на бізнес-політичну еліту. Остання й стала на чолі владних державних інституцій. Цей клас якісно відповідає першій і другій російським стратам, що їх виокремила Т.Заславська. Кількісно він не є численним (приблизно 5% населення), але влада його (особливо – тієї частки, що складає пануючу і правлячу еліту), як і в Росії, практично є нічим не обмеженою.

Поставанню середнього класу, як основного у демократичному суспільстві (де він складає приблизно 70% населення), у 90-х роках завадило далеко не завжди виправдане руйнування засад радянської економіки, а сьогодні заважає перманентна економічна нестабільність, відсутність правової бази для нормального розвитку малого і середнього бізнесу, негуманна соціальна політика влади. І взагалі, є підстави вважати, що „соціальна структура нинішнього українського суспіьства неповноцінна, бо український середній клас фактично формується за кордоном з трудових мігрантів”(59;с.104). Мабуть, до зачатків середнього класу в Україні можна було б віднести ту страту, яку Т.Заславська щодо Росії іменує «середній шар» і чисельність якої перебуває у межах 11-12%.

Відтак, переважну частину (приблизно 70%) українського, як і російського, суспільства складає нижчий клас, до якого можна віднесті 4-ту та 5-ту страти, що їх виокремила у Росії Т.Заславська. Нарешті, в Україні, як і у Росії, є соціальне дно.

В цілому можна не мати сумніву, що на даний час більшість громадян не тільки Росії, а й України «вважають своє суспільство розколотим на усевладну привілейовану верхівку і збіднілий безправний народ».