1. Слово у філософській герменевтиці

Г.-Г. Гадамера

Г.-Г. Гадамер у праці «Актуальність прекрасного» пише: «Говорячи «слово», я маю на увазі не слово, множиною якого є dіe Worter у тому вигляді, як вони представлені в словнику. Я не говорю також і про слово, множина якого – dіe Worte і яке разом з іншими словами утворює контекст пропозиції. Я маю на увазі слово, що є sіngulare tantum. Це слово до когось звернене, кимось почуте, слово, «зронене» у певній життєвій ситуації, яке стає осмисленим завдяки цій ситуації… За цим sіngulare tantum слова стоїть врешті-решт мова Нового Завіту» [9,53].

Аналіз потрактувань пробеми універсалій Аничності, звернення до напрацювань середньовічної схоластики, докладний розбір основних положень христології, зокрема концепції інкарнації, їх проекція на мову, процеси мислення і внутрішнього мовлення дали змогу Гадамеру зробити висновок про прямий, нерефлексивний характер слова щодо мислимого: «Той, хто мислить, не переходить… від мисленя до самоговоріння. Слово не виникає у певній вільній від думки області духу. Звідси… позірне враження, ніби творення слова відбувається через звернення духа до самого себе. Насправді у творенні слова рефлексія участі не бере. Адже слово виражає не дух, а саму річ. Вихідним пунктом для утворення слова є зміст речі, яким наповнений дух. Тому слово є… образом речі» [8,486].

Згідно з позицією філософа слово не можна ототожнити з річчю або відділити від неї, оскільки між ними існує тісний зв’язок. Саме в слові завершується пізнання, тільки у ньому повністю мислиться річ. Для ілюстрації цієї думки Гадамер наводить вислів Фоми Аквінського, який називає слово світлом, у якому фарби вперше стають видимими. «Слово не є знаком, до якого ми вдаємося, не є також знаком, котрий ми створюємо і подаємо іншим, але є деякою сутньою річчю, яку ми сприймаємо, надаючи їй ідеальості позначення, щоб завдяки цьому зробити зримим інше сутнє» [8,488]. Згідно з твердженням Г.-Г. Гадамера, слово завжи уже є значенням. Однак воно не випереджає досвід, так само як і досвід не є спершу безсловесним, який лише потім, отримавший найменування, стає предметом рефлексії шляхом підведення під слово. Невід’ємною складовою досвіду є те, що він шукає і віднаходить слова, які його виражають. Людина завжди намагається знайти «правильне» слово, тобто таке, що належить самій речі, у якому річ отримує голос. Філософ робить висновок, що слово належить речі хоча б тому, що його не підводять під річ заднім числом, як зазвичай це роблять зі знаком [8,484].

Слово у Гадамера є поняттям багатозначним. Це не тільки те, у чому знаходить своє вираження предмет дійсності, а також і одиниця мовлення, його звуковий відрізок, значеннєвий момент. У зв’язку з цим В. Бітолас проводить паралель між концепцією слова Г.-Г.Гадамера і давньоіндійською філософією: «Тут мимоволі виникає аналогія із трьома рівнями мови («вак») в індійській філософії. Слова нижнього рівня – звичайні матеріальні фонеми або морфеми. Слово середнє («медха») подібне до гадамерівського і є тим ідеальним змістом, який «прагне» втілитися в матерії звука. А за ним (словом середнім) індійці розташовують верхній рівень – Брахмана» [5].

Слово – це те, що стоїть за мовленням і є його джерелом, тим ідеальним змістом, який мовець спрямовує до слухача за допомогою мовлення, граючи словами за правилами мови й таким чином досягаючи того, що слухач схоплює первинний зміст. За словом стоїть мова як єдність думки всіх людей. Воно пов’язане з Логосом – мовою Нового Завіту, яка діє, творить, установлює правила, «випромінює силу», указує на невіддільну від людського розуму «спрагу буття» [9, 53]. Тобто мова, у концепції Г.-Г. Гадамера, постає активною перетворювальною силою, яка містить у собі слово, через яке збуджує мовлення. Слово (sіngulare tantum), за Гадамером, – істинний спосіб існування мови.

У розділі «Семантика та герменевтика» праці «Актуальність прекрасного» можна знайти розмірковування філософа про природу полісемії, синонімії та роль контекту у виборі слів. Зокрема, Гадамер пише, що завдяки семантичному аналізу слів досягнуто відмови від «помилкового ідеалу однозначності знака», від визнання «можливості логічної формалізації мовних висловів», розвіяна «ілюзія самостійності ізольованих слів-знаків». «Поняття синонімії зазнає все більшої ерозії. Схоже, це приведе зрештою до торжества ідеалу семантики, коли для певного контексту допускається лише один вираз, відкидаючи будь-яке інше слово як негідне... Про те, що це дійсно так, свідчить принципова неможливість перекладу ліричного вірша» [9,61]

Отже, «слово» у філософській герменевтиці – це слово, спрямоване до особистості й нею чуте, інтенційне, ситуативне у своєму виникненні й у можливості вловити його зміст. У роботах Г.-Г Гадамера «Істина і метод», «Актуальність прекрасного» можна знайти багато негативних визначень слова, у той час як однозначна його дефініція відсутня. Для Г.-Г. Гадамера «слово» не є словом словника або словом контексту, не є логічним висловленням. Це також не міметика або звуконаслідування, не річ для знака й навіть не знак, не термін, не «ідея» Платона, не ім’я [8,471-484], не «граматичний елемент лінгвістичного аналізу», не «дрібна одиниця мови», не «психічний образ» [9, 57-58].

Слово – це омонімічне поняття, яке включає в себе і одиницю мовлення, і втілення мови, і божественне Слово.