3. Потрактування мови й мовлення

Г.-Г.Гадамером

Мова в розумінні Гадамера не є лише знаряддям для обміну інформацією [8, 473] і не обмежується етнічною мовою. Мова – це єдність думки всіх людей і водночас середовище, у якому вони існують і в якому відбувається їхнє взаєморозуміння [8, 452].

Людина, за Гадамером, «занурена» у середовище мови, однак глибинного її розуміння не досягає. Причина цієї обмеженості криється в тому, що «у мові прихована сила, яка зберігає і, сила, що перешкоджає рефлексивному схоплюванню і ніби приховує в несвідомому все, що в мові здійснює» [9, 60]. Це значить, що мова може раптом розкрити перед людиною буття, поставити її перед Істиною через слово й мовлення, а потім усе так само раптово сховати, залишившись таємницею. У широкому розумінні мова в філософській герменевтиці Гадамера – це буття, та його частина, яка може бути осягнута, zку можна зрозуміти. Мова розкривається перед нами перш за все через ті форми, які знаходить у «філософській, релігійній і поетичній мові».

Гадамер вважає мовність визначальною рисою світу людини. Лише людина має світ, який завжди мовно структурований. Завдяки цьому у своєму ставленні до світу вона ніби дистанційована. У праці «Істина і метод» Гадамер пише, що лише для людини характерне таке піднесення над світом: «вона не залишає свого довкілля, але стає щодо нього в іншу позицію – у вільний, дистанційований стосунок, здійснення якого завжди було і є мовним» [8, 421]. Саме мова робить існування людини, на думку Г.-Г.Гадамера, якісно відмінним від існування тварин. Тому щодо тварин доречніше говорити про комунікацію як здатність порозумітися між собою за допомогою сигналів, адже «мова – це можливість показати щось за допомогою слів, порозумітися між собою із приводу речей та обставин, сукупність яких і є світом» [3, 45].

Мова актуалізується через мовлення.

Мовлення, або говоріння, – це «спосіб буття мови», процес, яким вона живе, через який вона, як ідеальний зміст, повідомляє про себе. Мовлення (логос) – це «носій істини (і, зрозуміло, також неістинні)» [9,58]. Кожна людина бере участь у мовленні, але жодна не є при цьому ізольовано, бо мовлення її завжди до комусь адресоване. Як стверджує Г.-Г. Гадамр, мовлення є дією глибоко несвідомою, але здійснюється воно істотами свідомими. Воно складається зі слів-фонем, кожне з яких може мати «гнучке віяло значень». Саме неоднозначність слів – «значимих моментів мовлення» – утворює основу мови. «Значимі моменти мовлення фіксуються тільки у самому мовленні… причому моменти ці постійно коригують один одного, вибудовуючи мовний контекст» [9, 58]. Природно, що напружене життя мови протікає під знаком антагонізму конвенційності й тенденції до революційних змін.

Отже, мова, згідно з концепцією Гадамера, активна, це вона «говорить на нас, а не ми на ній» [9,58]. Мова творить мовлення. Вона дає людині на вибір слова-морфеми, дає універсальні форми висловлень, веде їх у спілкуванні. Логічним висновком з цього є те, що «співрозмовники є більшою мірою веденими, чим провідниками» [8, 446]. Мова несе в собі «свою власну істину, тобто «розкриває» і виводить на світло щось таке, що відтепер стає реальністю» [Там же]. Так вона творить нову реальність. Мовлення (логос) – доступний зовнішнім почуттям прояв ідеальної мови, оскільки воно складається з фізичних звуків голосу або з букв голосу «які змовкли й застигли» у тексті [9, 44].