4. Державний сектор у національній економіці

Особливим елементом державного регулювання є державний сектор економіки. У сучасній ринковій економіці держава стає безпосереднім виробником і великим власником. У країнах з розвиненою економікою їй належить від 10 до 40% і більше основного капіталу. Вона зосереджує у своїх руках стратегічні галузі економіки, прибуткові або й збиткові, але суспільно важливі виробництва, значну частку ринкової інфра­структури тощо.

Державний сектор займає важливу нішу в змішаній економіці. Державні підприємства доповнюють або заміщують приватний бізнес, а також їх використовують як дієвий інструмент здійснення урядової політики і регулювання національної економіки. Збільшуючи або зменшуючи частку державного сектору, уряд має змогу впливати на ефективність всієї національної економіки.

Державні підприємства ґрунтуються на державній власності: загальнодержавній і комунальній (муніципальній). Відповідно виокремлюють і два види підприємств: загальнодержавні, якими розпоряджається найвищий орган державної влади, і підприємства, що є власністю адміністративно-територіальних органів влади.

Державний сектор України втратив своє панівне становище у промисловому виробництві. Якщо 1992 року у ньому виробляли понад 80% загального обсягу виробництва, то вже на початок 2003 року державний сектор економіки становив менше 10% підприємств, на яких виробляли менше 20% промислової продукції.

Виокремлюють три типи державних підприємств в Україні:

1). Казенні (унітарні, бюджетні) підприємства.

Ці підприємства виготовляють продукцію, головним спо­живачем якої (понад 50%) є держава. Вони не підлягають акціонуванню і перебувають у прямій адміністративній під­поряд­кованості відповідним органам державного управління. До них належать: підприємства, що випускають продукцію, яка забезпечує обо­роно­здатність і національну безпеку країни; підприємства, які здійснюють державну монополію в окремих секторах економіки (транспорт, порти, трубопроводи, пошта, зв’язок, телекомунікаційні мережі, енергетика).

Такі підприємства перебувають у повній державній власності, у віданні від­повідних міністерств і відомств. Вони не завжди є прибутковими, фінансуються з державного бюджету і не мають зовнішніх джерел фі­нансування.

2). Корпоратизовані державні підприємства, у яких не менше 50%+1 акцій належить державі. Це так звані “державні акціонерні товариства”, які контрольовані через контрольний пакет акцій. Вони володіють правом гос­подарської самостійності.

3). Державні підприємства з часткою держави у статутному фонді не менше ніж 25%+1 акція, тобто державі у них належить блокувальний пакет акцій. Держава тут представлена у наглядових радах. Ці підприємства працюють на засадах повного комерційного розрахунку.

Сторінка про Україну. Державний сектор в економіці України

Державний сектор в Україні – це сукупність підприємств, установ та організацій, діяльність яких безпосередньо забезпечують державні органи управління, і які перебувають у повній або частковій власності держави та функціонують, щоб отримати прибуток або соціальний ефект і розв’язати загальнонаціональні або регіональні соціально-економічні проблеми.

Державний сектор вітчизняної економіки формувався у специфічний спосіб. Якщо в більшості західних країн державний сектор творився протягом сторіч у межах еволюційного історико-економічного процесу, то в Україні він став “будівельним матеріалом” для приватного сектору, зростання якого вважалося основним пріоритетом економічної політики. Зосередження політики інституційних реформ в основному на питаннях трансформації державної власності в приватну через процес приватизації призвело до стихійного формування державного сектору економіки за залишковим принципом і, відповідно, до різкого зниження його ефективності та потенціалу.

Державний сектор України сьогодні зберігає значну частку державних підприємств у таких сферах діяльності як: добувна промисловість; виробництво і розподіл електроенергії, газу і води; транспорт і зв’язок; операції з нерухомістю; охорона здоров’я і соціальна допомога, освіта, колективні та особисті послуги.

На 1 січня 2009 року в реєстрі корпоративних прав держави обліковувалось 797 господарських товариства, з них 40% мають у статутному капіталі державну частку понад 50%. За галузевим розподілом структура корпоративних прав держави в господарських товариствах така: промисловість – 34,6%, сільське господарство – 11,7%, транспорт і зв’язок – 10,3%, торгівля і громадське харчування – 8,3%, будівництво – 5,9%, наука і наукове обслуговування – 6,2% та ін. Треба зазначити, що упродовж останніх років корпоративний портфель держави демонструє тенденцію до зниження.

Серед основних проблем функціонування державного сектору в економіці України треба зазначити:

1) відсутність концепції розвитку державного сектору. Особливістю сучасної приватизації підприємств державного сектору є продаж прибуткових підприємств, що викликає несхвальні оцінки з боку суспільства. Суперечливим видвється і прагнення уряду будь-що продовжувати приватизацію таких підприємств, незважаючи на світову економічну кризу;

2) відсутність єдиного центру управління об’єктами державної власності; паралельні функції розпорошені між різними органами виконавчої влади;

3) вилучення значної частини прибутку на сплату дивідендів, що перешкоджає реінвестуванню у виробництво відповідно до затверджених планів розвитку. Загальна сума перерахованих дивідендів від суб’єктів підприємницької діяльності, утворених за участю держави, за 2008 рік становила 273,8 млн. грн.

З погляду фахівців, функціонування і розвиток державного сектору економіки України мають базуватися на основі таких стратегічних завдань:

- заповнення економічних ніш з несприятливими умовами виробництва, куди приватний капітал приходить повільно, але розвиток яких є необхідним для всієї економіки країни;

- усунення диспропорцій економічного розвитку регіонів з метою забезпечення належних умов задоволення суспільних потреб;

- стимулювання розвитку наукомістких, прогресивних галузей виробництва, які вимагають значних первинних капіталовкладень і не забезпечують швидкої віддачі капіталу;

- регулювання кількості та якості громадських благ і оптимізації економічної, соціальної та адміністративної інфраструктури суспільства.