2. Історична доля півдня України

Кочовики

Південь України — це неосяжний відкритий степ, який приваб­лював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій гес графічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного з кін. II тис. до н.е. і до XIII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря.

Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочови- кя займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли військовим мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці

Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор’я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (IX-VII ст. до н. е.). Найдавніша згадка про кімме­рійців міститься в “Одіссеї” Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот.

Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми військови­ми походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджала­ми, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерій­ці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виготовляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже коняр­ство давало левову частку продуктів харчування, коней використо­вували і як засіб пересування.

Кіммерійці об’єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота влади в рабовласницькій державі. Кіммерія розпалася вна­слідок навали скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор’я, а ті, що залишилися, асимілювалися за­гарбниками.

Скіфи

У VII ст. до н.е. в українських степах з’явилися іраномовні пле­мена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військо­вою вправністю, більшою організованістю та єдністю.

Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Цар­ські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров’я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі — між Дніпром і Дніст­ром. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочів- ників. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами.

Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно дава­ло все необхідне для життя: коней, м’ясо, молоко. Скіфам доводи­лося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством — сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Крім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й гли­бокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзо- ливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор’я.

Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між держава­ми Передньої Азії. Найбільш відома 'їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.

Територія, яку заселяли кіммерійці та скіфи

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії по­в’язаний з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величе­зні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії похитнулася після поразки від македонського царя філіппа II.

На межі IV—III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась у степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше асимілювала­ся з іншими народами.

Сармати

У III ст. до н.е. в землі Північного Причорномор’я з поволзько- приуральських степів прийшли сармати. Вже у 11-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні по­селення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва “сармати” походить від іранського слова — “саоро-мант”, що означає “опе­резаний мечем”. За легендою, записаною Геродотом, сармати по­ходили від шлюбів скіфів з амазонками — безстрашними жінка- ми-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоло­віків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військо­вій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

в Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм

не може чинити опору.

Тацит

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони роз­водили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюва­ний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. — гуни.

Готи

У III ст. своє панування в Північному Причорномор’ї встанови­ли германські племена готів, утворивши тут Готську державу — Ге- тику. Столицею держави готів було так зване “Дніпрове місто”, яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від ниніш­нього с. Башмачка Запорозької області}.!Закрі^адшись у Північно­

му Причорномор’ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об’єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332—375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вініга- рій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з сина­ми та 70 старійшинами. Апе вже наступного року готи були розгро­млені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша — залишилася на території Кримсько­го півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні те­риторії від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в При­чорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірва­ла могутність іунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

Одягяються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м ’ясом та корінням.

Амміан Марцилін

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор’я, рвалися за Дунай, до багатих євро­пейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор’ї з’явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов’ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу — Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов’ян, культура яких перевищу­вала культуру переможців.

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу — каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в’ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з’явилися нові кочівники — печеніги, основним заняттям яких, окрім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Упродовж 915—1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Свято слава і зробив із княжого черепа чашу для пиття.

У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. із теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Прнаралля, а в першій половині XI ст. — і з Причорномор’я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку XIII ст. половці здій­снили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Ду­най. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половець­ких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого, засновник династії Оль- жичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимиро­вич (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича — і мати, і бабка (по батькові).

Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утво­рення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.

У нижченаведеній таблиці подається інформація про час меш­кання кочових народів у південноукраїнських степах та про їх дер­жавні утворення.

Мовна група	Назва народу	Час мешкання на півдні України	Державні утворення
Іраномовні народи	Кіммерійці	ІХ-УІІ ст. до н.е.	Кіммерія - це перше державне утворення на території України
	Скіфи	УІІ-ІІІ ст. до н.е.	Державне об’єднання Скіфія. Найвищої могутності досягло у кінці V ст. до н.е. за правління царя Атея
	Сармати (роксолани, алани)	III ст. до н.е. - III ст. н.е.	Державне об’єднання Сарматія
Германці	Готи	ІІІ-ІУст. н.е.	Державне об’єднання Гетика. Найвищої могутності досягло за правління Германаріха (332-375 рр.)
Тюркомовні народи	Гуни	ІУ-У ст.	Державне об’єднання гунів. За правління Атілли (сер. V ст.) володіння гунів простягну­лися від Рейну до Волги.
	Авари	VI-VII ст.	Аварський каганат
	Болгари	VII ст.	Велика Болгарія. У VII ст. частина болгарсь­ких племен на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши Дунайську Болгарію. Назва “болгари” згодом стала самоназвою місцевого південнослов’янського населення
	Хозари	УІІ-Х ст.	Хозарський каганат. Розгромлений київським князем Святославом
	Печеніги	Х-ХІ ст.	Печеніги. Розгромлені київським князем Ярославом Мудрим
	Половці	ХІ-ХІІІ ст.	Половці. Розгромлені монголо-татарами
	Монголо- татари	з 20-х рр. XIII ст.	Упродовж 1236-1240 років монголо-татари за­воювали князівства Русі. Утворена ними дер­жава Золота Орда простягнулася від Іртиша в Сибіру до нижньої течії Дунаю; у XV ст. вона розпалася на окремі улуси - Кримське, Казан­ське, Астраханське, Ногайське ханства. Крим­ське ханство проіснувало з 1449 р. до 1783 р.. ставши важливим етапом української історії.

Днтична колонізація Північного Причорномор'я (VII Д° ^н*^е* " V ^ст* н.е.)

Із VII ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Се­вастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші.

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці посе­лення невдовзі стали незалежними державами (VII—І ст. до н.е.), а пізніше (І ст. до н.е. — III ст. н.е.) опинились піл протекторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягли у VI—IV ст. до н.е. Провідну роль серед них відігравали Ольвія, Херсонес, Боспорське царство.

Головні причини заснування греками колоній — дефіцит землі і хліба, перенаселеність грецьких міст, воєнно-політичні конфлікти. Лідерство у заснуванні колоній належало малоазійському місту Мі- лету, “родоначальнику” понад 90 міст у басейні Чорного моря. Саме з малоазійських грецьких міст, які потерпали від постійних нападів персів і лідійців, рухався основний потік грецьких колоністів.

За формою правління міста-держави були республіками: демокра­тичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласниць­кій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес. Як свідчать джерела, демократизації суспільного життя міст передувала гостра внутрішня соціальна боротьба. Так, переломним моментом в історії Ольвії можна вважати осаду міста македонським полководцем Зопіріоном у 331 р. до н.е. У цей період у місті спалах­нула гостра соціальна боротьба: було звільнено рабів, наділено гро­мадянськими правами іноземців, пом’якшено боргові зобов’язання, збільшено повноваження народних зборів. Соціальні реформи заспо­коїли населення, в результаті Ольвія змогла дати відсіч Зопіріону.

Єдина монархія — Боспорське царство — виникла у V ст. до н.е. в результаті об’єднання більш як 20 міст на чолі з Пантікапеєм. Причому спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кож­не з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона транс­формувалася в монархію. До Боспорського царства входили Кер­ченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд із греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов’ї та на Кубані). У період свого розквіту (ІУ-ІІІ ст. до н.е.) Босиор вдався ^Ло спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря.

Правлячими династіями були Археанактиди (480-438 рр. до н.е.) та Спартокіди, що стояли при владі до 107 р. до н.е., коли під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перісада V. Повстання виявилося згубним для Бо- спорської держави: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом потрапила під владу Риму, а у 70-х роках IV ст. н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.

Господарство античних міст-держав було засноване на жорсто­кій експлуатації рабів.

Економіка була багатогалузевою:

о Торгівля велася у двох напрямках — з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, пушнину, рабів. Сусідам продавали вино, зброю, тканинн, вироби мистецтва та ін.

-« Ремесло досягло високого рівня розвитку і славилося вироб­ництвом металевих, керамічних, ювелірних виробів, ткацтвом.

• Землеробство: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, вино­град, яблука, груші тощо.

« Скотарство і рибальство.

Духовна культура досягла високого рівня розвитку: розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура.

Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант ан­тичної культури.

Причини занепаду:

загальна криза рабовласництва, яка почалася з III ст. н.е. і підірвала сили держав;

-4 натиск кочівників. У III ст. н.е. під натиском готів загинула Ольвія та інші міста, в IV ст. н.е. під натиском гунів загинуло Боспорсь- ке царство. У V ст. н.е. античні міста-держави припинили існування.

у) Культура античних колоній значною мірою вплинула на куль­

зі турний розвиток сусідніх народів, у т.ч. і слов’ян.

Вправа №2

1. У чому особливість історичної долі півдня України і чим це можна по­яснити?

2. Назвіть народи, які заселяли південь України в давні часи.

3. Визначте причини заснування і причини загибелі античних колоній у [ Іівнічному Причорномор’ї.