9. Зобов'язальне право.

Зобов'язання у Вавилоні виникали з договорів. Договірне право було достатньо розвиненим. Договори укладались 1) просто, без зайвих формальностей, складних обрядів чи процедур; 2) в усній або письмовій (переважно) формі; 3) обов'язково при свідках. При укладенні деяких угод вимагалась присяга, яка підкріплювала непорушність угоди. Свідки не ставили своїх підписів, але їхні імена зазначались у тексті угоди. В документі також вказувався писець, який його склав. Сторони стверджували угоду прикладанням своїх печаток або підписами. Договори та інші ділові документи писались на глиняних табличках. Тексти або копії договорів зберігали у храмах. За невиконання договорів передбачалась різна відповідальність.

Договору купівлі-продажу. Угода укладалася в присутності свідків, зазвичай у письмовій формі. Пеівних детальних зобов'язань сторін не передбачалось. У договорі лише фіксували волю сторін про передання права власності. Предметом були рухомі та нерухомі речі, часто – раби, а також діти. Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Договори завжди зазначали ціну предмета (грошову або у вигляді продуктів с/г, тварин, рабів). Допускали можливість купівлі-продажу в кредит з відтермінуванням платежу. Договори купівлі-продажу зазвичай містили зобов'язання обох сторін не змінювати свого рішення, а за зміну встановлювався грошовий штраф. Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону купівлі-продажу, а саме: 1) воїни і чиновники не могли продавати землі та будинки, рабів, робочої худоби та все інше, отримане від царя за службу; 2) вдова не могла продати, дарувати майно, що становило її посаг або дарунок чоловіка; 3) жриця, якій батько дарував майно, не могла таке майно без дозволу батька відчужувати. Аналогічними були й умови щодо договору обміну.

Наймання. А) Наймання речей.. Передбачалося наймання як нерухомих речей, так і рухомих. Договори оренди землі і садів були здебільшого недовгі — на 1 рік, рідко на 3-5 р. Таке наймання здійснювали винагороду - фіксовану плату або частину врожаю. Орендаря не звільняли від сплати оренди, якщо він не виростив з власної вини врожаю. Якщо ж орендар залишав поле/сад взагалі необробленим, то, крім сплати оренди, він повинен був обробити поле й повернути його власникові. Часто в ролі орендарів виступали люди заможні, багаті, які забезпечували собі одержання високих прибутків; але здавали свої землі в оренду й воїни чи біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати.

Укладали договори наймання житлових приміщень — частини чи усього будинку (на 1 чи півроку).В цивільному праві відомі й сервітути. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку. Їх оформляли у вигляді договору наймання строком на рік.

Закон зумовлює порядок наймання рухомих речей — рабів, робочої худоби, возу, човна, визначаючи розміри платні, міру відповідальності за пошкодження чи втрату найнятої речі.

Б) Особисте наймання. Крім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей. Документи засвідчують про наймання орачів, пастухів, ремісників, будівельників, каменярів, ткачів тощо. С/г робітникам платили більше, ніж ремісникам. Закони визначали також розміри оплати праці лікарів, ветеринарів, судно- і житлобудівельників та ін. Винагорода за лікування залежала від соціального і матеріального становища хворого. Знатніші й багатші платили лікарям більше. Оплату праці здійснювали, зазвичай після виконаної роботи, рідше – наперед.

Існувало також поєднання договору наймання з договором позики, коли наймач давав найнятому наперед частину платні (ніби у позику). Якщо найнятий робітник не з'явився на роботу або не завершив її, то він ніс відповідальність як неоплатний боржник, тобто міг потрапити у боргову кабалу, а іноді — навіть у рабство. У деяких випадках найнятому для виконання роботи вручали матеріальні цінності, і тоді передбачалась його відповідальність за цілість цих речей.

Договір позики. Позики лихварі надавали під великі відсотки — 50-60, іноді 80 і 100 %. Несплата боржниками боргу чи навіть відсотків призводила до втрати ними, їхніми сім'ями волі. Це явище набуло у Вавилоні масового характеру. Таких рабів-вавилонян ставало щораз більше, і лихварям, купцям, жерцям це було вигідно. Разом з тим це значно ускладнювало соціальні відносини в країні, загрожувало і самій державі — зменшувалась кількість війська, а також зменшувалось надходження податків у царську скарбницю, оскільки селяни-общинники, ремісники були основними платниками податків. Тому Хаммурапі в своїх законах передбачив послаблення правової відповідальності і призупинення розвитку боргового рабства. У законах є також статті, які попереджували зловживання лихварів при видачі срібла чи зерна боржнику або при одержанні позиченого.

Відомими були й певні види гарантій виконання договорів, наприклад, застава. Служили заставою все майно боржника або якась його частина (поле, сад, худоба, раб).

Договір зберігання речей. На зберігання віддавали зерно, овочі, гроші, рабів, різні цінні речі і папери. Щодо форми його укладання - усної чи письмової - нічого не сказано, але наявність свідків була обов'язковою. При їх відсутності не можна було пред'явити позов у суді. За зберігання передбачалась винагорода. За нестачу зерна особа, що взяла його на зберігання, повинна була' повернути власникові зерно у подвійній кількості. Особа, що зберігає річ, несе відповідальність перед її власником за пропажу в результаті крадіжки, навіть якщо річ вкрадена разом з майном зберігача. Якщо віддано на зберігання раба, то несли відповідальність лише за його втечу, а не за його смерть. Якщо людина, перебуваючи в дорозі, віддала іншій людині за її згодою на зберігання гроші, золото або інші дорогоцінні речі з проханням доставити їх у певне місце, але довірені речі були присвоєні цією людиною, то вона повинна була,сплатити власникові речей їх п'ятикратну вартість. Ще один різновид зберігання речей полягав у тому, що особа, яка прийняла речі на зберігання, могла повернути не саме ці речі, а подібні, еквівалентні їм. Щоправда, це було можливо лише за умови зберігання речей, визначених родовими ознаками, тобто кількістю, вагою, числом (зерно, вино, срібло, золото тощо).

Договір доручення. Суть його полягала в тому, що одна сторона зобов'язувалася що-небудь купити чи продати, найняти, позичити, зробити за рахунок і від імені іншої. Особа, яка дала доручення, іноді намагалась попередити можливі зловживання чи недобросовісність контрагента і для цього давала йому необхідні для виконання доручення кошти на умовах позики. Це давало їй змогу тримати виконавця під дієвим контролем.

Договір товариства. Він укладався для порядку розподілу прибутків і збитків між товаришами, а також для спільного надання позики, купівлі корабля, зерна тощо. За виконання зобов'язання перед іншими особами відповідальність ніс у повному обсязі хто-небудь з товаришів. Потім усі товариші розраховувались між собою, поділяли витрати чи прибутки.

Договір купця, торговця з торговельним агентом. Це був своєрідний вид торговельних відносин, який мав на увазі спеціальні поїздки торговельних агентів.У Хаммурапі передбачено два різновиди таких договорів: 1) для купівлі; 2) для продажу зерна, масла, худоби чи інших товарів. Тут є певна подібність з договорами позики чи товариства, але є й значні відмінності, зокрема зовсім іншим є спосіб розрахунків. Так, агент, одержавши гроші на закупівлю товарів, повинен повернути одержані гроші купцю, іноді ще й відсотки, взявши до уваги витрати під час подорожі, а прибутком поділитися. Якщо жодного прибутку не одержано, то агент мав повернути отримані гроші у подвійному розмірі. Був передбачений і випадок повного звільнення агента від відповідальності —при грабунку у дорозі.

Зобов'язання з приводу заподіяння шкоди (майну або здоров'ю особи). Це зобов'язувало винного у певних, чітко визначених випадках відшкодувати потерпілому збитки. Законодавство передбачало такі випадки: 1. Через недбале ставлення до іригаційних споруд (їх ремонту) 2. Відповідальність пастуха, худоба якого паслася на чужому полі без дозволу власника поля. 3. Відповідальність за вирубку дерев у чужих садах. 4. Обов'язок власника чи керманича судна, що йшло вгору проти течії і зіткнулося та потопило інше судно, яке течія несла вниз, — відшкодувати вартість потопленого судна і вантажу. 5. Зобов'язання заплатити іншій особі вартість лікування з приводу заподіяння їй у бійці чи з необережності поранення. 6. Обов'язок відшкодувати господареві вартість раба чи рабині в разі їх випадковбго вбивства.