Питання для повторення

1.Що таке інтелектуальна власність як об'єкт правової охорони?

2.Як співвідносяться право інтелектуальної власності та право власності?

3. Навіщо потрібна строковість права інтелектуальної власності?

4. У чому різниця між поняттями «інтелектуальна власність» і «про­ мислова власність»?

5. Які є інститути права інтелектуальної власності?

Додаткова література

1. Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів. - 2-е вид., перероб. та допов. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - С. 24-87.

2. Підопригора О. А. Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і ф-тів ун-тів. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С 3-20.

3. Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. -Наук.-практ. вид.: У 4-х т. - Т. 1: Право інтелектуальної власності. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. - С. 17-28.

4. Гражданское право: В 2-х т. - Т. 1: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. —

5. М.: БЕК, 2003. - С. 623-637.

6. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ТК «Велби», 2004. -С. 9-33.

НЕ ПЕРЕВІРЕНО

Глава 2

Історія розвитку законодавства про охорону інтелектуальної власності

S 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АВТОРСЬКОГО ПРАВА

1.1. Формування елементів авторського права

У Стародавній Греції та Римі широко застосовували майно­вий аспект авторського права. Так, комедія Публія Теренція «Євнух» мала настільки великий успіх, що її було продано вдруге і показано як нову.

Римські автори розуміли, що оприлюднення та використання твору зачіпає як їхні інтелектуальні, так і особисті права. Авто­рові надавали можливість приймати рішення щодо оприлюднен­ня свого твору, а плагіат різко засуджувала громадська думка.

Уже 2300 років тому в Афінській республіці існували право на захист цілісності твору і заборона вносити до нього зміни. Ос­кільки переписувачі й актори досить вільно поводилися із твора­ми знаменитих авторів трагедій, у 330 р. до н. є. було прийнято закон, відповідно до якого оригінали творів трьох великих кла­сиків підлягали збереженню в офіційному архіві. Актори повинні були дотримуватися офіційного тексту.

Копіювання книжок на той час здійснювали шляхом перепи­сування рукописів, що було тривалою та трудомісткою справою. Такі книжки коштували дорого, а їхня кількість була обмеженою.

Питання інтелектуальної творчості відносили до сфери загаль­ного права власності. Автор виступав власником створеного ним рукопису або скульптури, яку він міг продавати (відчужувати), як і будь-яку іншу матеріальну цінність. Викладацька діяльність і мистецтво були основними джерелами доходу авторів. Копію­вання та розповсюдження твору іншого автора можна було роз­глядати як найману працю.

1.2. Виникнення ідеї охорони авторського права

Виникненню ідеї охорони авторського права передувало ви­найдення технології друкування (XV ст.), яка уможливила роз­множування літературних творів за допомогою механічних про­цесів замість переписування їх від руки. Це призвело до появи нових професійних категорій - друкарів і продавців книжок.

Підприємці витрачали великі грошові суми на закупівлю паперу, купівлю або виготовлення друкарських машин, найм робочої сили, що передбачало авансування коштів, які протягом певного часу можна було відшкодувати помірними надходженнями.

Без будь-якої охорони від конкуренції з боку продавців неза­конних примірників інвестування у друк і продаж книжок були небезпечною та ризикованою справою. Так з'явилися привілеї. Вони надавали бенефіціарам на обмежений час виключні права на відтво­рення і розповсюдження та забезпечували засоби захисту для реа­лізації права, до яких належали штрафи, арешти та конфіскації підроблених примірників, а також відшкодування збитків. Так формувалися окремі риси системи сучасного авторського права.

1.3. Статут королеви Анни

Наприкінці XVII ст. система привілеїв, тобто монопольних прав, надаваних королівською владою, зазнавала все більшої кри­тики, автори все активніше заявляли про свої права.

Це призвело до появи в Англії в 1710 р. Статуту королеви Анни, визнаного першим положенням про авторське право.

Основним завданням цього закону було забезпечення автору книжки виключного права на її опублікування протягом 14 років від дати першої публікації. Це право автор зазвичай передавав продавцю книжок.

Закон також передбачав, що по закінченні першого строку три­валістю 14 років розпочинається другий строк охорони, яку пер­вісно автору надавали, якщо він був живий. Отже, охорона ав­торського права тривала 28 років від дати першої публікації.

Якщо книжки на момент прийняття закону вже було надруко­вано, передбачався єдиний строк охорони тривалістю 21 рік.

Закон наголошував на охороні від несанкціонованого копію­вання опублікованих творів, а практичну вигоду одержали перш за все видавці та продавці книжок.

Закон також встановив умову про реєстрацію та депонування. Опубліковані книжки потрібно було зареєструвати в Центрі кни­говидавців, а примірники - депонувати для використання універ­ситетами та бібліотеками (кількість таких примірників дорівню­вала дев'яти).

1.4. Справа «Дональдсон проти Беккета»

У XVIII ст. судові провадження у справах про авторське пра­во здійснювали згідно як із загальним правом, так і зі Статутом королеви Анни. Спосіб поділити сфери їхнього впливу знайшла англійська Палата лордів під час розгляду справи «Дональдсон проти Беккета» в 1774 р. Згідно з її рішенням за загальним пра­вом автор мав виключне право на публікацію своїх творів, але щойно книжка виходила друком, права на неї визначав виключно Статут. Регулювання використання неопублікованих творів на підставі загального права тривало до прийняття в 1911 р. Закону «Про авторське право», який відмінив перше, і нині авторське пра­во в Англії базується тільки на положеннях Закону.

1.5. Еволюція авторського права у Франції

У Франції еволюція від системних привілеїв до системи ав­торського права була частиною загальних змін у житті країни, які спричинила революція, що скасувала будь-які привілеї, у тому числі привілеї видавців.

У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два дек­рети, які заклали підґрунтя французької системи авторського пра­ва. Декрет 1791 р. забезпечував право автора на публічне вико­нання твору протягом життя, а також протягом 5 років після його смерті право спадкоємців та осіб, яким відступлено це право. Декрет 1793 р. надавав автору виключне право на відтворення власних творів протягом життя, а також право спадкоємцям і пра­вонаступникам протягом 10 років після його смерті.

1.6. Авторське право та філософські концепції Німеччини

Наступний період в історії авторського права пов'язаний із по­явою в Німеччині філософських концепцій, які вбачали в остан­ньому не просто форму власності, що забезпечує автору або во­лодільцеві права майнові вигоди. Вони розглядали літературну й іншу творчу діяльність автора як частину його особистості, на охорону якої він мав право через природну справедливість. Ця теорія вплинула на розвиток авторського права в континентальній Європі, зокрема, призвела до розвитку моральних прав (особис­тих немайнових прав).

1.7. Еволюція авторського права в США

До 1976 р. авторське право США базувалося на первісних по­ложеннях Статуту королеви Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий в 1790 p., передбачав охорону книжок, географічних і морських карт протягом 14 років від дати

першої публікації. Цей строк можна було продовжити на стільки ж років, якщо автор залишався живим та за умови дотримання суворих вимог реєстрації.

Ці положення право США містило до 1976 p., коли був прий­нятий закон, який встановив новий строк охорони творів. Віднині він не лише дорівнював життю автора, а й охоплював 50 років після смерті останнього відповідно до вимог Бернської конвенції. Проте зазначений закон ще десятиріччя (до 1986 p., коли США приєдналися до Бернської конвенції) містив вимоги про реєстра­цію та депонування, які мають джерелом свого походження Ста­тут королеви Анни.

1.8. Дві системи авторського права

Суть концептуальних розбіжностей між системами загально­го (США, Великобританія) і цивільного права (Німеччина, Фран­ція) полягає в такому.

Країни загального права розглядають авторське право фактич­но як форму власності, яку може створити автор (фізична або юридична особа) і яку можна використати з комерційною метою, як і будь-яку іншу форму власності. При цьому його право­мочність стосується виключно користування майновим потенці­алом цієї форми власності.

У країнах цивільного права авторське право автора також роз­глядають як таке, що має риси власності та прагне охороняти май­новий зміст цієї власності. Проте (і в цьому полягає відмінність) у цих країнах право ґрунтується на філософській концепції, відпо­відно до якої твір є втіленням особистості автора, яка через при­родну справедливість вимагає такої самої охорони, що й майно­вий потенціал твору.

1.9. Становлення міжнародної системи охорони авторського права

Міжнародний механізм охорони авторських прав виник з підписанням у 1886 р. Бернської конвенції про охорону літера­турних і художніх творів. Наступні перегляди Бернської кон­венції, укладання нових угод і договорів вдосконалювали міжна­родну систему охорони авторського права.

1.10. Авторське право Російської імперії

У Російській імперії авторське право, яке діяло і на території нинішньої України, з'явилося у XIX ст. Книговидавничу справу

до кінця XVIII ст. вважали державною монополією. За відсут­ності конкуренції між видавцями не було об'єктивних переду­мов для зародження авторського права. Автори одержували кош­ти для існування з інших джерел. Так, «віршування для Ломо­носова було іноді розвагою, але переважно посадовою вправою» (О. С Пушкін).

Авторське право Російської імперії було тісно пов'язане з цен­зурним законодавством. У 1816 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження, яке вимагало, щоб при поданні рукописів на цензуру до них додавали докази прав видавця на їх друк. Впер­ше захист авторських прав у Російській імперії було юридично оформлено в 1828 р. шляхом доповнення Цензурного статуту гла­вою «Про авторів і видавців книжок». О. С. Пушкін відзначав, що література «ожила і набула звичайного свого напряму, тобто тор­говельного. Нині вона становить галузь промисловості, що ке­рується законами»¹.

У 1830 р. було затверджене нове Положення про права авторів, перекладачів і видавців, згідно з яким охороні підлягали статті в журналах, приватні листи, хрестоматії та який надав можливість продовжувати строк охорони творів на 35 років після смерті ав­тора. У 1845 і 1896 роках було визнано право на музичну та ху­дожню власність. У 1875 р. строк захисту авторського права після смерті автора був збільшений до 50 років. У 1877 р. норми ав­торського права були перенесені з Цензурного статуту до Законів цивільних (т. X, ч. 1 Зводу законів Російської імперії).

20 березня 1911 р. було прийнято Положення про авторське право, ст. 33 якого вперше закріпила право авторів на переклад їхніх творів. Законодавець відмовився від конструкції «літературна та художня власність», замінивши її поняттям «виключні права».

1.11. Авторське право СРСР

У 1925 р. в СРСР були прийняті Основи авторського права, доповнені в 1928 р. Документ визнав за авторами виключне пра­во на їхні твори, яке за законом 1925 р. було чинним протягом 25 років від моменту першого видання або публічного виконання твору, а в 1928 р. перетворилося щодо більшості творів на довічне право автора. Основи передбачали перехід авторських прав до спадкоємців на 15 років після смерті автора. Твори використову­вали на основі договорів з авторами, умови яких досить детально

регулював закон. Разом із тим не вважали порушенням авторсь­кого права переклад твору іншою мовою, використання чужого твору для створення нового, суттєво відмінного від першого, пуб­лічне виконання чужих опублікованих творів без дозволу автора, але з виплатою винагороди тощо.

8 грудня 1961 р. були затверджені Основи цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік, четвертий розділ яких присвячений авторському праву. Чинні до того норми авторсько­го права були суттєво переглянуті з погляду подальшого розши­рення прав авторів, зміцнення їхніх позицій щодо організацій, які використовують їхні твори, скорочення переліку винятків в ав­торському праві.

У зв'язку із приєднанням СРСР у 1973 р. до Всесвітньої кон­венції про авторське право (1952) вперше було закріплено право автора на переклад твору, до 25 років збільшено строк дії авторсь­кого права після смерті автора, розширено коло суб'єктів авторсь­кого права.

31 травня 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного зако­нодавства Союзу РСР і республік, які заборонили вільне опри­люднення творів у кінострічках, радіо- і телепрограмах, публічне виконання опублікованих творів без згоди автора, а також роз­ширили коло творів, що підлягають охороні, продовжили строк дії авторського права до 50 років після смерті автора, вперше за­провадили охорону суміжних прав. Через розпад СРСР Основи не набули чинності на території України.

1.12. Становлення авторського права в Україні

6 лютого 1929 р. постанова Центрального виконавчого комі­тету і Ради народних комісарів УСРР затвердила перший україн­ський Закон «Про авторське право»¹. Закон складався з 32 ста­тей, був спрямований на стимулювання творчості, захист прав авторів і базувався на Основах авторського права Союзу РСР 1928 р. Його положення, з певними змінами та доповненнями, діяли на території України до початку 60-х pp. XX ст.

18 липня 1963 p. Закон Української РСР затвердив Цивіль­ний кодекс Української РСР, четвертий розділ якого (статті 475-513) був присвячений авторському праву². У зв'язку із приєднан-

ням СРСР у травні 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторсь­ке право (1952) до четвертого розділу Цивільного кодексу УРСР були внесені певні зміни та доповнення.

З утворенням України як самостійної держави й орієнтацією її на розвиток ринкових відносин дався взнаки недостатній рівень охорони в ній авторських прав. Виникла потреба у зміні чинного законодавства про авторське право, приведенні його у відповід­ність до міжнародного законодавства.

З прийняттям Верховною Радою України 23 грудня 1993 р. Закону України «Про авторське право і суміжні права», який на­був чинності з дня опублікування - 23 лютого 1994 р., та з ухва­ленням 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України, глава 36 якого присвячена авторському праву, інших законодавчих актів в Україні було створено правову базу для цивілізованого регулю­вання відносин, пов'язаних із використанням творів науки, літе­ратури, мистецтва.

S 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СУМІЖНИХ ПРАВ

2.1. Механічне відтворення музичних творів

Ще в середні віки птахів учили повторювати мелодії, які на­гравали на флейті або іншому музичному інструменті.

На початку XVIII ст. для дресирування птахів виготовляли мініатюрні органи, розміри яких згодом було збільшено. З часом у моду увійшли комбінації духових органів із годинниками або годинників із флейтами, для яких Гайдн, Моцарт, Бетховен писа­ли невеликі твори. Саме такий інструмент на початку XIX ст. от­римав назву музичної машини.

Тоді ж з'явилися музичні скриньки з усталеним репертуаром мелодій. їх виготовляли у великій кількості. Коштували вони порівняно недорого, отже, стали узвичаєним засобом механічно­го відтворення музики.

Трохи пізніше з'явилися круглі змінні платівки і нескінченні паперові рулони, за ними - прилади з паперовою перфорованою стрічкою і пневматичними пристроями для відтворення звуку (йдеться про механічні дискові або стрічкові інструменти, на які шляхом перфорації наносили ноти). Змінні платівки були попе­редницями сучасних дисків, оскільки дозволяли змінювати му­зичний репертуар, до того ж їх можна було купити окремо.

З часом у заможних сім'ях музичні скриньки замінило механіч­не піаніно, яке мало й інші назви: піанола, фонола тощо. У цьому

інструменті паперову перфоровану стрічку приводила в дію пнев­матична система. Для нього писали музику відомі композитори, наприклад, Ігор Стравинський 1917 р. написав п'єсу «Етюд для піаноли»-.

У 1905 р. з'явився рояль «Велоте-Міньон», який виконував твір, записаний на стрічку.

7 грудня 1877 р. Едісон вперше представив модель фоногра­фа, за допомогою якого можна було записати та відтворити усну мову. 16 червня 1888 р. Едісон завершив роботу над новим фо­нографом, обладнаним електромотором. Внутрішні борозенки циліндра фонографа були покриті воском, що дозволило здійсню­вати неодноразове прослуховування та нові записи.

16 травня 1888 р. жителі Флоренції стали свідками нового ви­находу: Еміль Берлінер програв на грамофоні власної конструкції невеликий олов'яний диск. Проте саме фонографи з восковими циліндрами захопили ринок. До того ж їх розробник Едісон відкрив спосіб виготовлення будь-якої кількості копій шляхом відливання з матриці. Циліндр і диск досить довго співіснували, аж поки диск не отримав першість.

У 1929 р. було виготовлено близько ЗО млн. дисків. Зрештою з'явилися довгограючі платівки, платівки високої якості відтво­рення, міні-касети, компакт-диски, цифровий запис (ДАТ). Ево­люція систем фонографічного запису продовжується. Вона сто­сується якості відтворення, мініатюризації носіїв, зменшення вар­тості продукції.

2.2. Вплив механічного запису на права артистів-виконавців

Механічне відтворення музичних творів почало зашкоджува­ти артистам-виконавцям, коли техніку виготовлення фонографі­чних циліндрів та дисків вдосконалили настільки, що з'явилася можливість їх масового виробництва. Зростання продажу дисків, виготовлених і скопійованих механічним способом, передача зву­кових повідомлень через гучномовці або по радіо, а також поява звукового кінематографа призвели до відсторонення виконавців, чиє мистецтво було лише фоном для дії, що розгорталася на ек­рані. Для останніх наслідки прогресу в цій галузі виявилися ка­тастрофічними.

Опублікована 1939 р. доповідь Міжнародної організації праці зазначала, що у Франції, де у 1932 р. нараховували до 10 тис. те­атральних артистів, лише 1,5 тис. з них мали роботу. У 1935 р. в

США серед тих, хто потребував термінової допомоги, було 15 тис. музикантів, які не мали роботи. В Японії в 1936 р. 41 % музикантів теж були безробітними.

Під час нарад і конференцій як на національному, так і на міжнародному рівні організації музикантів вимагали для останніх:

• дозволу на відтворення та запис їхнього виконання з вико­ ристанням механічних, радіоелектронних, а також живих публіч­ них виконань передаваних по радіо, телебаченню або записаних творів;

• особистих немайнових прав, зокрема права на ім'я та права заперечувати проти зміни або спотворення виконання;

• права на одержання винагороди за передачу по радіо записа­ них виконань, за продаж дисків.

При цьому майнову компенсацію вимагали, враховуючи:

• розширення кола слухачів;

• взаємозв'язок записів і радіомовлення.

Міжнародне визнання прав артистів-виконавців пов'язане з визнанням прав виробників фонограм й організацій ефірного мовлення та підписанням у 1961 р. Римської конвенції про охо­рону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.

2.3. Теорії, що прирівнюють права виконавців до авторського права

Існують такі моделі прирівнення права виконавця до авторсь­кого права:

• право виконавців - один з аспектів авторського права;

• виконавець - співавтор твору;

• виконавець - переробник первісного твору.

Право виконавців як один з аспектів авторського права. На думку прихильників цієї моделі, виконання еквівалентне новому творчому акту, оскільки твір у момент виконання в естетичному плані становить собою іншу реальність. Вони вважають, що ця реальність відбиває особу артиста і що праця виконавця є так само оригінальною, як і праця автора твору, тому що виконавець вико­ристовує твір у такий самий спосіб, як письменник - тему або художник - модель.

Виконавець як співавтор твору. Існують твори, сприйняття яких не потребує контакту з посередником, наприклад зразки літе­ратури й образотворчого мистецтва. Інші твори, такі як музичні, навпаки, потребують виконавця, який доніс би їх до публіки. Щодо

останніх, на думку прихильників цієї теорії, автор і виконавець, які потребують один одного, є співавторами.

Виконавець як переробник первісного твору. Тезу, згідно з якою артиста-виконавця, який не є автором у повному розумінні цього слова, можна розглядати як переробника твору, висунув у 1909 р. Йозеф Келер. Під його впливом німецькі законодавці включили зазначену тезу до Закону «Про авторське право» від 22 травня 1910 р. Згодом подібне положення було впроваджене до законодавства Швеції (1936 ) і Австрії (1936 ).

Зазначену тезу було підтримано на Дипломатичній конфе­ренції 1928 р. в Римі, де обговорювали питання перегляду Берн-ської конвенції. Було запропоновано включити до пп. 2 ст. 2 Конвенції такий текст: «У разі переробки музичних творів для їх виконання на музичних інструментах у співробітництві з ар-тистами-виконавцями охорона, надавана переробці, відносить­ся також до артистів-виконавців». Тоді цю пропозицію відкину­ли. Ідею включити положення про права артистів до Бернської конвенції обговорювали також на Конференції з її перегляду у 1948 р.

До проекту німецького Закону «Про авторське право» 1932 р. положення про артиста як переробника твору не увійшло. Відки-даючи його, законодавці виходили з того, що фіктивний характер переробки, здійсненої артистом-виконавцем, суперечить принци­пу, згідно з яким охорону надають у рамках авторського права і тільки щодо результату творчої діяльності, тобто щодо твору, а не простого відтворення (виконання) і його запису на механічному пристрої (звукозапису), навіть якщо твір виконано майстерно.

2.4. Теорії, що прирівнюють права виконавця до прав особи

Прихильники цієї теорії вважають, що, оскільки виступ арти­ста містить ряд елементів, властивих особисто йому, таких як його ім'я, голос, зовнішність, на які будь-яка людина має право, визна­чуване як право бути особистістю, саме останнє лежить в основі заборони на одержання прибутку шляхом використання цих еле­ментів без дозволу їхнього володільця.

Згідно з цією теорією виконавці можуть заперечувати проти того, щоб їхню роботу використовували без їхнього дозволу, оскіль­ки в ній присутні елементи, що становлять їхню особистість і за­хищені більш широким і загальним правом, тобто особистим пра­вом, яке вони мають як фізичні особи.

Разом із тим самого особистого права у цьому разі недостат­ньо, оскільки воно належить усім людям, а не призначене спеці­ально для юридичної охорони прав артистів-виконавців, зокрема прав майнового характеру.

2.5. Теорії, ґрунтовані на трудовому праві

Прихильники цих теорій стверджують, що виконання стано­вить собою продукт праці артиста, який має право вимагати відшкодування його економічного еквівалента.

Проте це право може мати певне значення тільки в тому разі, якщо визнано особливий характер праці виконавця.

У трудовому законодавстві не слід шукати виправдання права виконавця на додаткову винагороду за публічне використання записів, здійснених з його допомогою, оскільки не існує трудових відносин між артистом і володільцем приміщення або органом радіомовлення, які використовують його працю.

2.6. Автономні теорії

Ці теорії розглядають право артистів-виконавців як окреме. Дехто з дослідників для визначення юридичної природи прав ви­конавців залучає права, пов'язані з безпідставним збагаченням. Щодо артистів-виконавців необгрунтоване збагачення полягає у присвоєнні прибутку, який дає праця артиста.

Нині в доктрині права переважає тенденція, відповідно до якої права артистів-виконавців є автономними. Йдеться про профе­сійну діяльність, яка потребує особливої регламентації, що відрізняє її від трудових відносин.

2.7. Становлення міжнародної системи охорони суміжних прав

У 1934 р. Міжнародна конфедерація товариств авторів і ком­позиторів підписала угоду з Міжнародною федерацією виробників фонограм, відповідно до якої на наступній конференції з перегляду Бернської конвенції мали порушити питання про включення до Конвенції положення про охорону фонограм від недозволеного тиражування та виплату справедливої винагороди за передачу фонограм в ефір і використання їх у кінематографії.

Питання про охорону прав виконавців було розглянуто в 1939 р. на сесії Міжнародної організації праці (МОП) у Самадені.

Бюро Бернського союзу підготувало відповідні проекти, роз­глядові яких перешкодив початок Другої світової війни.

Питання про охорону прав виконавців і виробників фонограм було знову порушене у 1948 р. на Брюссельській конференції з перегляду Бернської конвенції, проте спроби надати виконавцям і виробникам фонограм права, аналогічні правам авторів, не увін­чалися успіхом.

Різні комітети експертів свого часу підготували проекти кон­венцій, що передбачали охорону інтересів організацій ефірного мовлення: Римський протокол (1951), протокол, підготовлений під егідою МОП (1957), Монакський проект (1957), підготовле­ний групою експертів, яку скликали ВОІВ і ЮНЕСКО.

У 1960 р. у Гаазі Комітет експертів, скликаний ВОІВ, ЮНЕСКО та МОП, підготував проект конвенції, який взяли за основу на Дипломатичній конференції в Римі, де було погоджено остаточ­ний текст Міжнародної конвенції про охорону інтересів вико­навців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римської конвенції) від 25 жовтня 1961 р.

Існують також інші міжнародно-правові договори, що стосу­ються окремих видів суміжних прав: Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтво­рення їхніх фонограм (1971); Брюссельська конвенція про роз­повсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974); Договір ВОІВ про виконання і фонограми (1996).

S 3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПАТЕНТНОГО ПРАВА

3.1. Періодизація історії патентного права

В історії патентного права виокремлюють три важливі періоди:

• період привілеїв (XV-XVIII століття): суверен надавав мо­ нополію на власний розсуд; важливу роль відігравала концепція корисності, іноді фаворитизму;

• період національних патентів (1790-1883 роки): будь-який винахідник мав право подати заявку на патент, видача якого за­ лежала виключно від об'єктивних умов; охорону місцевих вина­ ходів за рубежем не практикували;

• період інтернаціоналізації (від 1883 року дотепер): охорона винаходів за межами країни походження розвивається разом із міжнародною торгівлею, міжнародні або регіональні конвенції сприяють цьому розвитку.

3.2. Перші привілеї

Привілей є документом, за яким суверен надає особливе пра­во окремій особі. Привілеї могли містити різні права. Підстави для їх надання теж були різними. Найпершими привілеями, що їх надавали на використання нової техніки, могли користуватися як винахідники в сучасному розумінні, так і особи, які впроваджу­вали техніку, вже відому за рубежем. Суверен був зацікавлений у тому, щоб інновація допомагала скоротити імпорт за рахунок роз­витку внутрішнього виробництва.

Венеціанська Республіка першою прийняла положення про цю форму привілеїв, «Парте Венеціана» (1474). Його основні прин­ципи зберігають актуальність дотепер: «Владою теперішніх зборів виголошується рішення: кожний, хто в цьому місті розробить будь-який новий і такий, що містить творчу думку, пристрій... повинен подати про це заяву до міського управління, щойно цей пристрій буде доведений до такої міри досконалості, що його мож­на буде створити та використати. Без згоди автора та дозволу його на будь-якій нашій території та в будь-якому місці всім іншим забороняється протягом 10 років створювати... за формою чи виг­лядом подібний пристрій. Якщо, незважаючи на це, будь-хто ви­готовить... то автор може вільно притягти його до відповідаль­ності...»¹.

Вже в цьому положенні закладено принципи, на яких базують­ся сучасні патенти: корисність нових винаходів для держави, ви­ключні права першого винахідника на обмежений період, пока­рання за порушення права.

3.3. Особливі привілеї королівської влади Англії

Практика передачі технологій і створення нових виробництв була започаткована в Англії у XII ст., і до XIV ст. особливі при­вілеї королівська влада надавала окремим особам для захисту їх під час заснування нових виробництв за імпортованою техноло­гією.

Ця охорона набувала форми надання тому, хто впроваджує нову технологію, виключного права використовувати її на пері­од, достатній для її налагодження та навчання інших користува­тися нею. Виключне право було для нього щитом у важкі роки

становлення та своєрідною компенсацією за впровадження у дер­жаві нового виробництва.

Патентні грамоти. Тимчасові права посвідчували переважно патентні грамоти, що означає «відкриті листи», які мали таку назву тому, що печатка знаходилася з лицевого боку розгорнуто­го аркуша. Такі грамоти виконували функцію офіційного спові­щення громадськості про надані права.

Задумана первісно для підтримки нових виробництв, ця сис­тема надання прав перетворилася на об'єкт зловживань з метою поповнення королівських доходів. У парламенті пролунали про­тести, королівська влада була змушена погодитися на те, щоб кон­флікти з приводу патентів розглядали в судовому порядку.

Справа -«Сукнороби з Іпсвіча». Під час судового розгляду справи «Сукнороби з Іпсвіча» було зазначено: «Та якщо хтось за­провадив новий винахід у нове виробництво в королівстві з ризи­ком для свого життя і з витрачанням своїх коштів або запасів тощо чи хтось зробив будь-яке нове відкриття, то в цьому разі король із власної прихильності та милості для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що тільки він матиме право користува­тися цим виробництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки людям у королівстві ще не відомо про нього і вони не мають знань і майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить дію, король не може надати його знову»¹.

Положення про монополії. Зловживання з приводу надання особливих прав мали місце до 1628 p., коли було прийнято Поло­ження про монополії. Воно оголосило недійсними всі монополії, винятки і надання прав, окрім «усіх патентних грамот і привілеїв строком на 14 або менше років, які будуть надані пізніше, на вик­лючне виробництво або створення нових виробництв у цьому королівстві справжньому та першому винахіднику цих вироб­ництв, якими не мають права користуватися інші особи на час дії таких патентних грамот і надання прав»².

Надання прав виключно на процесуальних умовах. Систе­ма привілеїв розвивалася в Англії завдяки діяльності судів у на­прямку системи надання прав, ґрунтованої виключно на проце­суальних умовах. Деякі з них, наприклад надання детального опису, який вимагали з 1711 p., були провісниками сучасних патентів.

3.4. Національні патенти

Перші патентні закони. США (1790) і Франція (1791) майже одночасно прийняли закони про видачу патентів усім винахідни­кам, за дотримання певних об'єктивних умов. Ст. 1 французького закону відзначала: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора, внаслідок цього закон має гарантувати йому всебічне і повне користування ним відповідно до умов і на строк, який буде встановлений далі»¹.

Законодавець опікувався і національними інтересами. Так, прийнята в 1793 р. поправка до закону США дозволяла надавати патенти лише громадянам цієї країни, а у Франції особу, яка впро­ваджувала зарубіжну техніку, прирівнювали до справжнього ви­нахідника. Винахідник, який одержував патент за рубежем, одер­жавши його до того у Франції, втрачав право користуватися ос­таннім.

Нова патентна система. Нова патентна система набула поши­рення на початку XIX ст. в результаті застосування французько­го права у країнах, завойованих Наполеоном. Проте в монархіч­них державах, які збереглися або були відновлені після 1815 p., принцип привілеїв зберігся, хоча на практиці право на патент ви­знавали скрізь.

З поширенням промислової революції на інші країни відбуло­ся стрімке зростання кількості патентів. Якщо в 1815—1820 ро­ках США, Франція та Британія разом видавали понад 100 патентів на рік, то в 1850-1854 роках кожна з цих країн щорічно видавала понад 1000 патентів.

Відбулися і якісні вдосконалення. Тих, хто просто ввозив тех­ніку, перестали розглядати як винахідників, було розроблено кон­цепцію новизни, переглянуто і в ряді випадків спрощено фор­мальні вимоги. Майже скрізь, за винятком США, де експертизу ввели в 1836 p., переважала реєстраційна система.

Хоча іноземці, як правило, мали право одержувати місцеві па­тенти, патентування одного й того самого винаходу в ряді країн залишалося ще рідкістю, переважно за відсутності необхідності або через складність процедури.

Патенти та міжнародна торгівля. За таких умов патенти сприй­мали як перешкоду на шляху міжнародної торгівлі. У державах -членах Митного союзу німецьких держав до заснування об'єдна-

ної імперії у XIX ст. патентоволоділець втрачав своє право пере­шкоджати імпорту товарів, що підпадали під його патент, якщо їх було виготовлена в іншій країні - члені Митного союзу.

Здавалося, з розвитком торгівлі патентну систему скасують разом із митними бар'єрами. Проте винахідники та промисловці плекали ідею міжнародної охорони винаходів. Так, під час Все­світньої промислової виставки 1873 р. у Відні Патентний конгрес представив різні пропозиції щодо цього. Тогочасна економічна криза не сприяла утвердженню ідей вільної торгівлі та відмови від патентів. Під час всесвітньої виставки у Парижі міжнародний конгрес розпочав підготовку рішення про міжнародну охорону промислової власності. Врешті-решт 20 березня 1883 р. на дипло­матичній конференції в Парижі була підписана конвенція, що зас­нувала Союз з охорони промислової власності.

3.5. Інтернаціоналізація промислової власності

Початок інтернаціоналізації промислової власності. З підпи­санням Паризької конвенції розпочався період інтернаціоналізації промислової власності, зокрема патентної системи. Паризький союз заклав підґрунтя, яке уможливило прогрес шляхом періо­дичних переглядів Конвенції, що сприяло одержанню та підви­щенню ефективності охорони винаходів, створюваних в одній із країн-членів, в інших країнах-членах.

•«Особливі угоди» в галузі патентного права. Від початку свого існування Паризька конвенція передбачала можливість укладен­ня між державами-членами «особливих угод» щодо промислової власності. Цю можливість було використано при укладенні До­говору про патентну кооперацію РСТ (1970) та Європейської па­тентної конвенції (1973). Зазначені спеціалізовані угоди сприя­ють розвитку патентного права.

3.6. Патентне право Російської імперії

Перший патентний закон. Патентне право Росії загалом по­вторило шлях, який пройшло патентне право інших європейсь­ких країн. Прийняттю в 1812 р. першого патентного закону пере­дував тривалий період привілеїв для окремих осіб. У 1723 р. з'я­вилися «Правила надання привілеїв на відкриття фабрик», які певною мірою впорядкували практику надання привілеїв.

Перший патентний Закон Російської імперії «Про привілеї на різні винаходи і відкриття у художествах і ремеслах» встановив строк дії привілеїв від 3,5 до 10 років. Привілеї надавав міністр

внутрішніх справ після розгляду питання Державною радою, без перевірки суті винаходу. Виданий привілей міг бути оспорений у судовому порядку в разі відсутності новизни винаходу. За вида­чу привілеїв стягували мито в розмірі 300, 500 або 1500 рублів. Було запроваджено публікацію опису винаходу, яку спочатку здійснювали за ініціативою самого винахідника. З 1814 р. вона стала обов'язковою.

У 1833 р. патентний закон зазнав суттєвих змін і доповнень. Нововведення були пов'язані з переходом до системи поперед­нього дослідження винаходів, покладенням на володільця при­вілею використати винахід, із забороною перевід ступати привілеї акціонерним товариствам. Проаналізувавши норму закону, мож­на зробити висновок, що винаходом вважали нове та корисне ви­рішення завдання.

З 1870 р. надавали привілеї за підписом самого лише міністра фінансів. Відтоді привілей перетворився на документ, який кон­статував наявність передбачених законом прав у будь-кого, хто створював відповідно до вимог закону технічні нововведення.

Другий патентний закон. Другий патентний закон Російської імперії — Положення про привілеї на винаходи і вдосконалення -був прийнятий 20 травня 1896 р. За новим законом винахід мав належати до галузі промисловості та мати суттєву новизну. Не підлягали патентуванню наукові відкриття й абстраговані теорії, хімічні, смакові та харчові речовини, ліки і способи їх приготу­вання тощо. Привілеї на винахід видавав міністр торгівлі та про­мисловості на підставі перевірної системи експертизи заявок. Привілей діяв не більше 15 років. Володілець міг вільно відчужу­вати його, видавати ліцензії та передавати привілей у спадщину. Володілець був зобов'язаний реалізовувати свій винахід протя­гом 5 років під загрозою припинення дії привілею.

3.7. Охорона промислових зразків у Російській імперії

Першим законом Російської імперії, який детально регулював питання охорони промислових зразків, був Закон «Про право власності на фабричні рисунки і моделі» (1864), відповідно до якого об'єктом охорони міг бути рисунок або модель, призначені для відтво­рення в заводських, фабричних або ремісницьких виробах.

Моделі та рисунки охороняли за принципом права власності, а їх відтворення припускало всі відомі способи: промисловий, мануфактурний або ручний.

Під фабричним (технічним) рисунком або моделлю мали на увазі будь-яке поєднання ліній, форм і кольорів, призначене для відтворення у промислових виробах з метою надання їм нового вигляду.

Правову охорону забезпечували тільки новим рисункам або моделям, які на момент подання заявки не були відомі загалу. Закон визначав, які рисунки або моделі не є новими. Право на промисловий зразок цей документ гарантував автору або його правонаступнику. Проте право на промисловий зразок, створе­ний рисувальниками й орнаментувальниками фабрики або заво­ду, належало підприємству (службовий промисловий зразок).

Для реєстрації рисунків або моделей необхідно було подати заявку (прохання) з додатком - двома примірниками рисунку або моделі. Допускали також додавання креслень. Заохочували до­дання до заявки опису промислового зразка із зазначенням того, що автор вважає новим і на що запитує охорону.

Закон визначав строк охорони - 10 років. При цьому на виро­бах, виготовлених із використанням зареєстрованого промисло­вого зразка, вимагали робити на видному місці відмітку про це (маркування). За порушення права володільця зареєстрованого промислового зразка порушника штрафували.

Порушенням права на промисловий зразок (ст. 10) вважали відтворення його у вигляді певного зразка з наданням інших розмірів або кольору чи з непомітними за звичайного огляду ви­дозмінами, а також відтворення для іншої галузі промисловості. Відтворення ж рисунку на поверхні у вигляді виробу об'ємної форми і навпаки не вважали порушенням права на промисловий зразок.

3.8. Патентне право СРСР

Положення про патенти на винаходи. 12 вересня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв Положення про патенти на винаходи, за яким па­тент знову став єдиною формою охорони винахідницьких прав. Закон встановлював, що патенти видають на нові винаходи, які допускають промислове використання. Патент на винаходи ви­давали на 15 років, його можна було вільно відчужувати та переда­вати для використання іншій особі на розсуд патентоволодільця. Держава залишила за собою право, у разі неможливості отрима­ти добровільну згоду патентоволодільця, примусово відчужува­ти патент на свою користь у межах потреб державних підприємств і установ із виплатою патентоволодільцеві певної винагороди.

Патент можна було передавати у спадщину, але він не входив до розміру спадщини, оскільки тодішнє чинне цивільне законодав­ство обмежувало його сумою 10 тис. крб. золотом.

Постанова про введення в дію закону про патенти оголосила анульованими всі видані до більшовицького перевороту патенти (ст. 2), але передбачала можливість їхнього відновлення (статті 3-4). Для цього володільцям дорадянських патентів надавали право протягом одного року з дня виходу закону про патенти клопота­ти перед Комітетом у справах винаходів про видачу їм відповід­ного радянського патенту. Новий патент видавали не на 15 років, а з відрахуванням часу, протягом якого патентоволоділець кори­стувався старим патентом. Закон про патенти 1924 р. був набли­женим до тогочасних зразків зарубіжних патентних законів.

Положення про винаходи та технічні вдосконалення. У 1931 р. закон про патенти на винаходи був замінений Положенням про винаходи і технічні вдосконалення, а патенти - авторськими свідоц­твами як основною формою охорони винахідницьких прав. Вони засвідчували визнання заявленого технічного рішення винаходом, підтверджували пріоритет винахідника та його авторство на ви­нахід, служили підставою надання винахідникові прав і пільг, встановлених чинним законодавством. Винагороду автору ви­плачували не конкретні підприємства, які використовували його винахід, а галузеві органи з винахідництва, які враховували розмір річної економії, одержаної від впровадження винаходу. Винаго­рода становила 20 % річної економії від 1 до 5 тис. крб. і знижу­валася до 2 % за річної економії від 500 тис. крб. до 1 млн крб. і більше.

Закон про промислові зразки 1924 р. відмінили в 1936 р. Яко­гось нового акта прийнято не було. Охорону промислових ри­сунків здійснювали в межах законодавства про авторське право. Нові ж моделі здебільшого підпадали під поняття «технічне вдос­коналення», яке було запроваджене до радянського законодавства для позначення особливого об'єкта правової охорони в 1932 р.

Перегляд законодавства про винаходи. Радянське законо­давство про винаходи зазнавало суттєвих змін тричі - у 1941, 1959 і 1973 роках, коли приймали нові базові акти про винахід­ництво й акти, що доповнювали перші. Загалом вони мали єдину основу: передбачали дві форми охорони прав винахідників (ав­торське свідоцтво та патент), систему експертизи заявок, до­звільний порядок патентування винаходів за кордоном, мож­ливість примусового викупу патенту державою. Зміни в основ-

ному стосувалися уточнення критеріїв охороноздатності вина­ходів, кола прав, які надавали авторам винаходів, порядку про­ведення експертизи заявок.