71. Конституційна реформа: зміст і основні етапи конституційної реформи.

Існує як мінімум три важливі причини, що обґрунтовують необхідність конституційної реформи.

1. На момент ухвалення Конституції у 1996 році в українських правотворців було недостатньо знань і досвіду для належного закріплення конституційних засад функціонування та розвитку деяких інститутів. Це призвело до недоліків конституційних положень чи навіть некоректного відображення цілих правових інститутів. Наприклад, недостатнє розуміння доктрини прав людини призвело до того, що соціально-економічні права було закріплено в такій самій правовій формі, як і основоположні права та свободи людини. Механізм організації влади не відповідає засадам змішаної республіки. Недоліки в регулюванні центрального рівня виконавчої влади, зокрема використання невизначеного поняття «інші центральні органи виконавчої влади», перешкодили коректному проведенню адміністративної реформи. Було закладено не найкращі основи для розвитку місцевого самоврядування, а регіональне самоврядування не передбачене Конституцією взагалі.

2. Ідеї значної кількості конституційних положень зазнали спотворення при застосуванні відповідних норм. Вади конституційних положень використовувалися суб’єктами політичних відносин їх для того, аби привласнити собі якомога більше повноважень, уникнути відповідальності. Низка положень порушувалася й ігнорувалася владними суб’єктами. Під час підготовки та проведення конституційної реформи можна ідентифікувати всі проблеми застосування Конституції і встановити додаткові гарантії, що захищатимуть від зловживань владними суб’єктами на майбутнє.

3. Легітимність Конституції на даний час є сумнівною. Першого удару по ній завдали внесенням змін у 2004 році. Шкоди було завдано не лише порушенням процедури, а й мотивацією змін та самим їх необдуманим змістом. Другим ударом стало рішення Конституційного суду від 30 вересня 2010 року, яким КС постановив визнати такими, що не відповідають Конституції, зміни 2004 року (це після неодноразового застосування та тлумачення відповідних конституційних норм самим судом), і відновити дію попередньої редакції Конституції України. Внаслідок цього рішення в Україні змінилося конституційне регулювання, що є парадоксом у практиці конституціоналізму. Саме через це Парламентська асамблея Ради Європи у своїй резолюції №1755 від 4 жовтня 2010 року «Функціонування демократичних інституцій в Україні» закликала Верховну Раду «ініціювати всеосяжний процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України у повну відповідність до європейських стандартів». І ще одного удару по легітимності Конституції було завдано під час внесення до неї змін 1 лютого 2011 року, коли серед тих, хто голосував за відповідне рішення, опинився навіть депутат, котрий на час голосування перебував за кордоном і мав при собі картку для голосування. Немає гарантії, що він був єдиним, за кого проголосували всупереч його волі.

Названі вище проблеми, що пов’язані зі змістом конституційних положень, їх застосуванням та легітимністю, не можуть бути вирішені інакше, ніж шляхом конституційної реформи. Тож необхідність у конституційній реформі справді є.

Конституційний процес в сучасній Україні умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1990–1996 роки) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України; другий період (1996–2004 роки) став періодом реалізації Конституції України; третій період (2005 — донині) позначився процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону. Кожному із зазначених періодів конституційного процесу властиві свої особливості, специфіка.