3 Боротьба з печенігами. Зміцнення позицій незалежності Русі

Становлення Київської Русі як держави, формування давньоруської народності проходило в умовах постійного протистояння і взаємодії з кочівниками Східної Європи кінця IX - початку XIII ст.: Печенігами, гузамі, половцями.

Кочова периферія відігравала важливу роль в історичних процесах того часу. І справа не тільки в тому, що боротьба з номадами в цілому зміцнювала соціальні і політичні зв'язки в Давньоруській державі, незважаючи на часте використання кочових найманців в князівських усобиць. Жителі Стародавньої Русі контактували з кочівниками на рівні торгового обміну, в прикордонних районах існувало безліч спільних поселень.

Під впливом слов'ян-землеробів відбувалося осідання кочових племен, яке часом закінчувалося асиміляцією. Стаючи частиною давньоруської народності, кочівники привносили не тільки антропологічний тип, але деякі культурні традиції та звичаї. Всі ці фактори роблять необхідним вивчення кочових народів південноруських степів не тільки як зовнішньої та ворожої сили. Власне міграції в степах Східної Європи, етнічні та соціально-політичні процеси в кочових спільнотах є не менш важливими для розуміння історії Київської Русі, ніж військові зіткнення.

Міжнародне становище Давньоруської держави напередодні удільного періоду

1 «Хрестові походи» Володимира Мономаха

Цей похід почався незвично. Коли наприкінці лютого війська підготувалися до виходу з Переяславля, то попереду них виступали єпископ і священики, благословляє ратників. В обозі перебувала церковне начиння. Мономах, судячи з усього, свідомо надав їй характеру хрестового походу за зразком тих, що робилися в ті ж роки західними владиками проти мусульман Сходу. Відомості про них не могли не доходити до Русі.

За кілька років до цього ігумен Данило, який став потім одним із сподвижників Мономаха, побував у Єрусалимі і залишив опис своєї подорожі і перебування в тамтешньому королівстві хрестоносців. Тому в поході і дотримувалася відповідна символіка. Після такого розгрому донські половці надовго втратили здатність до ведення активної війни проти Русі. Хани ж придніпровських кочовищ поклялися вести себе дружньо, а на знак закріплення мирних відносин Мономах і Олег Святославич одружили своїх синів з дочками ханів. Таким чином, на південних кордонах було досягнуто спокій.

2 Використання давньоруськими князями зовнішніх сил у боротьбі за Київський престол.

Ізяслава Ярославича ще бл. 1040 батько одружив з сестрою польського князя Казимира I, а в пору київського князювання Ізяслава в Польщі правив син Казимира Болеслав II (1058-1079, король з 1076 р.). Тому не дивно, що шляхи вигнанця приводили його саме до Польщі і що перш за все на Польщу були орієнтовані його зовнішньополітичні зв'язки. Братам Ізяслава доводилося шукати собі союзників у Західній Європі, здатних нейтралізувати войовничого польського князя.

.3 Геополітичне становище Київської Русі на початку XII століття

Важливим геополітичним змістом даного циклу історії нашої країни стала боротьба з печенігами. Підсумок цього протистояння - поразка печенігів і їх часткова інтеграція в суспільство Київської Русі.

2. Місце Київської Русі у системі міжнародних відносин Середньовіччя.

соціальний, політичний і культурний розвиток Давньоруської держави проходив в тісній взаємодії з народами навколишніх країн. Одне з перших місць серед них займала могутня Візантійська імперія, найближчий південний сусід східних слов'ян. Російсько-візантійські відносини IX-XI ст .- це складний комплекс, що включає в себе і мирні економічні, політичні та культурні зв'язки, і гострі військові зіткнення. З одного боку, Візантія була зручним джерелом військової видобутку для слов'янських князів і їх дружинників. З іншого боку, візантійська дипломатія прагнула перешкодити поширенню російського впливу в Причорномор'ї, а потім спробувати перетворити Русь на васала Візантії, особливо за допомогою християнізації. Разом з тим існували постійні економічні та політичні контакти. Свідченням таких контактів служить відоме нам за договором Олега з Візантією (911) існування постійних колоній руських купців у Константинополі. Торговельний обмін з Візантією знаходить відображення у великій кількості візантійських речей, знайдених на території нашої країни. Після християнізації посилилися культурні зв'язки з Візантією.

Руські дружини, перепливаючи на кораблях Чорне море, здійснювали набіги на прибережні візантійські міста, а Олегу вдалося навіть узяти столицю Візантії - Константинополь (по-русски-Царгород). Менш вдалим був похід Ігоря.

У другій половині X ст. спостерігається деяке російсько-візантійський зближення. Поїздка Ольги до Константинополя, де вона була дружньо прийнята імператором, зміцнила відносини між двома країнами. Візантійські імператори іноді використовували російські дружини для війн зі своїми сусідами.

Новий етап відносин Русі і з Візантією, і з іншими сусідніми народами припадає на час князювання Святослава, ідеального героя російської лицарства. Святослав проводив активну зовнішню політику. Він вступив у сутичку з могутнім Хозарським каганатом, колись стягували данину з території Південної Русі. Вже при Ігоря, в 913, 941 і 944 рр.., Російські дружинники здійснювали походи проти Хазарії, домігшись поступового звільнення в'ятичів від сплати данини хозарам. Вирішальний удар каганату завдав Святослав (964-965), розгромивши головні міста каганату і захопивши його столицю Саркел. Розгром Хозарського каганату привів до утворення з російських поселень на Таманському півострові Тмутараканського князівства і до звільнення з-під влади каганату волзько-камських болгар, які сформували після цього свою державу-перше державне утворення народів Середнього Поволжя і Прикам'я.

Падіння Хазарського каганату і просування Русі в Причорномор'ї викликали занепокоєння у Візантії. Прагнучи взаємно послабити Русь і Дунайську Болгарію, проти якої Візантія вела агресивну політику, візантійський імператор Никифор II Фока запропонував Святославу зробити похід на Балкани. Святослав здобув в Болгарії перемогу і захопив місто Переяславець на Дунаї. Цей результат був несподіваним для Візантії. Виникала загроза об'єднання в одну державу східних і південних слов'ян, з ​​яким Візантії впоратися вже не вдалося б. Сам Святослав говорив, що хотів би перенести в Переяславець столицю своєї землі.

Для ослаблення російського впливу в Болгарії Візантія використала печенігів. Цей тюркський кочовий народ вперше згадується в руському літописі під 915 р. Спочатку печеніги кочували між Волгою і Аральським морем, а потім під тиском хозар перейшли Волгу і зайняли Північне Причорномор'я. Головним джерелом багатства печенізькою племінної знаті були набіги на Русь, Візантію та інші країни. Те Русі, то Візантії час від часу вдавалося «наймати» печенігів для нападів на іншу сторону. Так, під час перебування Святослава у Болгарії вони, мабуть за намовою Візантії, здійснили набіг на Київ. Святославу довелося терміново повертатися, щоб розгромити печенігів, але незабаром він знову вирушив до Болгарії, там почалася війна з Візантією. Руські дружини билися запекло і хоробро, проте сили візантійців занадто перевершували їх за чисельністю. У 971 р. був укладений мирний договір: дружина Святослава отримала можливість повернутися на Русь з усім своїм озброєнням, а Візантія задовольнялася лише обіцянкою Русі не здійснювати нападів.

Однак по дорозі, на дніпровських порогах печеніги напали на Святослава. Святослав загинув в бою, а печенізький князь Куря, зробив з черепа Святослава чашу і пив з неї на бенкетах.

Нова стадія російсько-візантійських відносин припадає на час князювання Володимира і пов'язана з прийняттям Руссю християнства. Незадовго до цієї події візантійський імператор Василь II звернувся до Володимира з проханням допомогти збройними силами в придушенні повстання полководця Варди Фоки, який захопив Малу Азію, загрожував Константинополеві і претендував на імператорський престол. В обмін за допомогу імператор обіцяв видати за Володимира заміж свою сестру Анну. Шеститисячна дружина Володимира допомогла придушити повстання, причому сам Варда Фока був убитий, проте імператор не поспішав з обіцяним шлюбом. Шлюб ж цей мав важливе політичне значення. Всього за кілька років до того німецькому імператора Оттона II не вдалося одружитися на візантійській принцесі Феофано. Візантійські імператори займали найвище місце у феодальній ієрархії тогочасної Європи, і одруження на візантійській принцесі різко піднімала міжнародний престиж Російської держави. Щоб добитися виконання умов договору, Володимир обложив центр візантійських володінь у Криму - Херсонес (Корсунь) і взяв його. Імператору довелося виконати свою обіцянку. Тільки після цього Володимир прийняв остаточне рішення хреститися, оскільки, перемігши Візантію, він домігся того, щоб Русі не довелося слідувати у фарватері політики Візантії. Русь стала в один ряд з найбільшими християнськими державами середньовічної Європи.

Це положення Русі знайшло відображення і в династичних зв'язках руських князів. Так, Ярослав Мудрий був одружений на дочці шведського короля Олафа - Індігерде. Дочка Ярослава - Анна була одружена з французьким королем Генріхом I, інша дочка - Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда. Угорської королевою була третя дочка - Анастасія. Онука Ярослава Мудрого - Євпраксія (Адельгейда) була дружиною германського імператора Генріха IV. Один із синів Ярослава - Всеволод був одружений на візантійській принцесі, інший син Ізяслав - на польській. Серед невісток Ярослава були також дочки саксонського маркграфа і графа Штаденським.

З Німецької імперією Русь пов'язували і жваві торговельні відносини. Навіть на віддаленій периферії Давньоруської держави, на території нинішньої Москви, була знайдена відноситься до XI ст. свинцева торгова пломба, що відбувається з якогось Прирейнського міста.

Постійну боротьбу Стародавньої Русі доводилося вести з кочівниками. Володимиру вдалося налагодити оборону проти печенігів. Але тим не менше їх набіги тривали. У 1036 р., скориставшись відсутністю в Києві який поїхав в Новгород Ярослава, печеніги обложили Київ. Але Ярослав швидко повернувся і завдав жорстокої поразки печенігам, від якого вони так і не змогли оговтатися. Їх витіснили з причорноморських степів інші кочовики - половці.

Половці (інакше - кипчаки або кумани)-теж тюркська народність - ще в X ст. жили на території Північно-Західного Казахстану, але в середині X ст. рушили в степи Північного Причорномор'я та Кавказу. Після того як вони витіснили печенігів, під їхньою владою опинилася величезна територія, яку називали Половецької степом або Дешт-і-Кипчак. Вона тягнулася від Сирдар'ї і Тянь-Шаню до Дунаю. Вперше половці згадуються в російських літописах під 1054 р., а в 1061 р. відбулося перше зіткнення з ними: «Придоша половці перше на юну Руську землю воювати». Друга половина XI - XII ст. - Час боротьби Русі з половецьким небезпекою.

Отже, Давньоруська держава була однією з найбільших європейських держав і перебувала в тісних політичних, економічних і культурних відносинах з багатьма країнами і народами Європи і Азії.